Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 59)

У будь-якому разі, шляху назад не було.

Я закрив Табло і довго дивився на фортецю, гадаючи, чи це востаннє. Потім зробив кілька швидких глибоких вдихів, наче глибоководний водолаз, який готується пірнути, і натиснув пальцем на іконку виходу. ОАЗа зникла, і мій аватар з’явився у віртуальному офісі, автономній симуляції, що зберігається на жорсткому диску консолі. Я відкрив консоль та ввів командне слово, яке активувало послідовність самознищення комп’ютера: лайношторм.

На екрані з’явився рядок прогресу, показуючи, що мій жорсткий диск тепер обнуляється і видаляється.

— Бувай, Максе, — прошепотів я.

— Адьйос, Вейде, — сказав Макс всього за кілька секунд до того, як його було видалено.

Сидячи в своєму тактильному кріслі, я вже відчував тепло, що надходило з іншого боку кімнати. Коли я зняв візор, то побачив дим, який проникав крізь отвори в дверях і стіні. Його було занадто багато і очисник повітря вже не справлявся. Я почав кашляти.

Дропкоп, який працював над моїми дверима, завершив роботу. Задимлене коло металу впало на підлогу з сильним гуркотом, який змусив мене підскочити в кріслі.

Коли зварювальник відступив, інший дропкоп вийшов вперед і з невеликої каністри розпилив навколо краю отвору якусь заморожувальну піну, охолоджуючи метал, щоб не обпектись, коли заходитиме всередину. А саме це вони збиралися зробити.

— Чисто! — крикнув один з них в коридорі. — Зброї не видно!

Першим в отвір заліз один з дропкопів, який мав електрошокову рушницю. Він раптово опинився прямо переді мною, націливши зброю в лице.

— Не рухатися! — крикнув він. — А то скуштуєш, зрозумів?

Я кивнув, що зрозумів. Мені спало на думку, що цей коп був моїм першим гостем, відколи я жив у цій квартирі.

Другий дропкоп, який заліз всередину, не був таким ввічливим. Не кажучи ні слова, він підійшов і запхав мені в рот кляп. Це стандартна процедура, адже вони не хотіли, щоб я дав якісь голосові команди комп’ютеру. Але в цьому не було потреби. В той момент, коли перший дропкоп зайшов у квартиру, в комп’ютері підірвався запальний пристрій. Він вже розплавився.

Коли дропкоп закінчив з кляпом, схопив мене за екзоскелет тактильного костюма, витяг з крісла, наче ляльку, і кинув на підлогу. Інший дропкоп натиснув вимикач, який відкрив бойові двері. Останні два дропкопи кинулися всередину, а за ними Вілсон у костюмі.

Я згорнувся клубочком і заплющив очі. Мимоволі почав трястись, намагаючись підготувати себе до того, що буде далі.

Вони виведуть мене на вулицю.

— Містере Лінч, — сказав Вілсон, посміхаючись. — Офіційно саджаю вас під корпоративний арешт. — Він повернувся до дропкопів. — Скажіть команді збирачів прийти і очистити це місце. — Він оглянув кімнату і помітив тонку цівку диму з комп’ютера. Подивився на мене і похитав головою.  — Це було нерозумно. Ми могли б продати цей комп’ютер, щоб допомогти оплатити ваш борг.

Я не міг відповісти через кляп у роті, так що просто стенув плечима і показав середній палець.

Вони стягнули з мене тактильний костюм і залишили його для команди збирачів. Під ним я був абсолютно голим. Вони дали мені одноразовий сірий комбінезон і пластикове взуття під колір. Костюм був як наждачний папір, і від нього все чухалось. Мені скрутили руки, так що почухатися було нелегко.

Вони витягли мене в коридор. Різкий флуоресцент висмоктав колір і все виглядало, як старий чорно-білий фільм. У ліфті грала музика, і поки ми спускалися вниз у вестибюль, я мугикав так голосно, як тільки міг, щоб показати їм, що не боюся. Один з дропкопів помахав мені шокером і я зупинився.

У холі вони одягли мене в зимове пальто з капюшоном. Вони не хотіли, щоб я підхопив пневмонію тепер, коли був власністю компанії. Людським ресурсом. Вони вивели мене на вулицю, і вперше за останні півроку моє обличчя побачило сонячне світло.

Сніжило, все було покрито тонким шаром сірого льоду і сльоти. Я не знаю, якою була температура, але не пам’ятаю, щоб колись було так холодно. Вітер пробирав до кісток.

Вони закинули мене в транспортну вантажівку. Два новобранці у візорах вже сиділи позаду, прив’язані до пластикових сидінь. Люди, яких вони заарештували рано вранці. Дропкопи були наче збирачі сміття на щоденному обході.

Праворуч від мене був високий худий хлопець, може, на кілька років старший від мене. Він виглядав так, ніби страждає від недоїдання. Інший був неймовірно ожирілим, і я не був впевнений щодо статі. Я вирішив, що це чоловік. Його обличчя було приховане під копицею брудного світлого волосся, і щось схоже на газову маску прикривало ніс і рот. Від маски вниз до сопла на підлозі тягнулася товста чорна трубка. Я не був впевнений у її призначенні, поки він не похитнувся вперед, і не виблював. Я почув як активувався вакуум, засмоктуючи неперетравлене печиво «Орео» під підлогу. Цікаво, вони зберігають його в зовнішньому баці чи просто скидають на вулицю? Напевно, в баці. А потім «ІОІ» проаналізує його блювотину і запише результати у файл.

— Почуваєшся погано? — запитав один з дропкопів, коли витягнув кляп. — Скажи зараз і я дам тобі маску теж.

— Почуваюсь чудово, — відповів я, не дуже переконливо.

— Гаразд. Але якщо мені доведеться прибирати блювотиння, ти про це пошкодуєш.

Вони заштовхали мене всередину і прив’язали навпроти худого хлопця. Два дропокопи залізли до нас і поскладали свої зварювачі в шафки. Інші два зачинили задні двері і сіли в кабіну спереду.

Коли ми від’їхали від моєї квартири, я витягнув шию, щоб подивитися через тоноване заднє вікно вгору на будівлю, де жив минулий рік. Я помітив своє вікно на сорок другому поверсі через пофарбовані чорним вікна. Команда збирачів, мабуть, вже зараз там. Все моє спорядження розбирають, інвентаризують, маркують, складають у коробки і готують на аукціон. Коли вони закінчать спорожнення моєї квартири, боти-наглядачі її вимиють та дезінфікують. Ремонтна команда замінить зовнішню стіну і двері. «ІОІ» отримає рахунок, і вартість ремонту додадуть до мого непогашеного боргу.

До полудня якийсь щасливий мисливець, який був наступним у черзі на квартиру, отримає повідомлення, що з’явилася вільна, і вже до вечора туди заселиться новий мешканець. До заходу сонця всі докази того, що я коли-небудь там жив, будуть повністю знищені.

Транспорт виїхав на Гай-стріт, шини захрустіли на кристалах солі, що покривали замерзлий асфальт. Один з дропкопів натягнув мені на обличчя візор. Я опинився на білому піщаному пляжі, спостерігаючи захід сонця, а переді мною розбивалися хвилі. Мабуть, вони використовували цю симуляцію, щоб заспокоїти новобранців у дорозі.

Руками в наручниках я зіштовхнув візор на чоло. Дропкопи, здається, не помітили або їм було байдуже. Так що я знову витягнув голову, щоб дивитися у вікно. Мене не було в реальному світі тривалий час, і я хотів подивитися, як він змінився.

Все навколо досі вкривав товстий шар занедбаності. Вулиці, будівлі, люди. Навіть сніг здавався брудним. Сірі сніжинки дрейфували вниз, наче попіл після виверження вулкана.

Кількість бездомних, здавалося, різко збільшилася. Вздовж вулиць простягалися намети і картонні укриття. Громадські парки, які я бачив, перетворились на табори для біженців. Транспорт заїхав глибше в місто, на розі кожного хмарочосу люди грілися навколо бочок з вогнищем і переносними обігрівачами на паливі. Інші чекали в черзі за безкоштовними сонячними зарядними станціями, одягнені в старі громіздкі візори і тактильні рукавички. Їхні руки виконували невеликі примарні жести, коли вони взаємодіяли з набагато приємнішою реальністю ОАЗи через одну з відкритих бездротових точок доступу «GSS».

Нарешті, ми досягли ІОІ Плаза, 101, у самому центрі міста.

Коли через вікно стало видно корпоративну штаб-квартиру «Innovative Online Industries Inc.», я витріщився в зачудуванні: два прямокутні хмарочоси обабіч круглого формували корпоративний логотип «ІОІ». Хмарочоси «IOI» були трьома найвищими будівлями в місті, потужні вежі зі сталі та дзеркального скла, з’єднані безліччю сполучних доріжок і горизонтальних ліфтів. Верхня частина кожної вежі зникала в просочених натрієвими випарами хмарах. Будівлі виглядали ідентичними штаб-квартирі в ОАЗі на ІОІ-1, але тут, в реальному світі, вони вражали набагато більше.

Транспорт заїхав на парковку біля основи круглої вежі і спустився рядами пандусів, ми прибули на велику відкриту площу, схожу на вантажний док. Знак над низкою широких лаврових дверей повідомляв «Центр прийому працівників-боржників».

Мене та інших новобранців вигнали з транспорту, нас чекав загін з охоронців, озброєних електрошокерами. Наручники зняли; тоді інший охоронець портативним приладом почав сканувати сітківку ока кожного з нас. Коли він підніс сканер до моїх очей, я затамував подих. Через секунду пристрій запищав, і охоронець зачитав інформацію з дисплея.

— Лінч, Брайс. Вік двадцять два. Повне громадянство. Без судимості. Затриманий за кредитними зобов’язаннями.

Він кивнув собі і понатискав на планшеті якісь іконки. Мене повели в теплу, яскраво освітлену кімнату, наповнену сотнями інших новобранців. Усі йшли лабіринтом напрямних канатів, як втомлені діти-переростки в якомусь кошмарному парку розваг. Чоловіків і жінок було ніби порівну, але я міг помилятися, адже майже всіх об’єднував блідий колір обличчя і повна відсутність волосся на тілі, всі носили ті ж сірі комбінезони і сірі пластикові черевики. Ми виглядали, як масовка з фільму «THX 1138».