Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 27)

— Чи ви здогадувалися, над чим Галлідей працював усі ці роки на самоті? — запитав інший репортер.

— Ні. Я підозрював, що він працював над новою грою. Джим завжди працював над новою грою. Для нього створювати ігри було як дихати. Але я ніколи не думав, що він задумував щось… такої величини.

— Як людина, яка знала Джеймса Галлідея найкраще, чи маєте ви які-небудь поради для мільйонів людей, які зараз шукають «великоднє яйце»? Як ви думаєте, де потрібно почати пошуки?

— Я думаю, що Джим зробив це досить очевидним, — відповів Морроу, торкнувшись пальцем скроні, так само, як Галлідей у «Запрошенні Анорака». — Джим завжди хотів, щоб усі розділяли його захоплення, любили ті ж речі, що й він. Я думаю, що це змагання є його способом спонукати весь світ це зробити.

Я закрив відео з Морроу і перевірив електронну пошту. Система повідомила, що я отримав більше двох мільйонів нових небажаних повідомлень. Вони були автоматично перенесені в окрему папку, де я зможу відсортувати їх пізніше. В поштовій скриньці залишилося тільки два нові повідомлення, від людей в моєму затвердженому списку контактів. Одне від Ейча. Інше від Арт3міди.

Спочатку я відкрив повідомлення від Ейча. Це було відеоповідомлення і у вікні з’явилося обличчя його аватара.

— Чорт забирай! — кричав він. — Просто не віриться! Ти пройшов довбані Перші ворота і досі не подзвонив мені? Зателефонуй мені! Вже! Тієї ж секунди, як отримаєш це повідомлення!

Я думав почекати кілька днів, перш ніж зателефонувати Ейчу, але швидко відкинув цю ідею. Мені потрібно було з кимось про все це поговорити, а Ейч був моїм найкращим другом. Якщо я комусь і міг довіряти, то це йому.

Він відповів після першого ж гудка, і в новому вікні переді мною з’явився його аватар.

— Ну ти й пес! — закричав він. — Неймовірний, хитрий, підступний пес!

— Привіт, Ейч, — я намагався поводитись незворушно. — Що нового?

— Що нового? Що нового? Ти маєш на увазі, крім того, що я побачив ім’я мого найкращого друга на вершині Табло? Крім цього, ти маєш на увазі? — Він нахилився вперед так, що його рот повністю заповнив вікно виклику і крикнув: — Крім цього, не так багато! Не так багато нового взагалі!

Я засміявся.

— Вибач, що так довго не дзвонив. У мене була довга ніч.

— Не може бути, в нього була довга ніч! — сказав він. — Подивіться на нього! Як ти можеш бути таким спокійним! Хіба ти не розумієш, що це означає? Це неймовірно! Це виходить за рамки епічного! Я маю на увазі… прийми бісові вітання, чувак! — Він почав кланятися. — Я не гідний!

— Припини це, добре? Не сталося нічого особливого. Я ж насправді ще нічого не виграв…

— Нічого особливого! — закричав він. — Нічого. Особливого? Ти жартуєш? Ти тепер легенда, чувак! Ти щойно став першим мисливцем в історії, який знайшов Мідний ключ! І пройшов Перші ворота! Ти бог, віднині і назавжди! Хіба ти цього не розумієш, дурню?

— Серйозно. Припиняй. Я й без того приголомшений.

— Ти бачив новини? Весь світ приголомшений! А форуми мисливців просто дуріють! І всі говорять про тебе, аміґо.

— Я знаю. Слухай, сподіваюся, ти не злишся на мене, що тримав тебе в невідомості. Я почувався дуже дивно, не відповідаючи на твої дзвінки і не кажучи, що робив…

— Ой, та ну! — він зневажливо закотив очі. — Ти в біса добре знаєш, що я б зробив те саме, якби був на твоєму місці. Така вже гра. Але… — його тон став серйознішим. — Я хотів би знати, як це вийшло, що та Артеміда знайшла Мідний ключ і пройшла ворота одразу після тебе. Всі, здається, думають, що ви працювали разом, але я знаю, що це лайно собаче. Так що ж трапилося? Вона слідкувала за тобою чи як?

Я похитав головою.

— Ні, вона знайшла сховок ключа раніше, ніж я. Минулого місяця, за її словами. Вона просто дотепер не могла його отримати. — Я помовчав секунду. — Я не можу вдаватися в деталі, щоб не, ти знаєш…

Ейч підняв вгору обидві руки.

— Не турбуйся. Я повністю розумію. Не хотів би, щоб ти випадково дав якусь підказку. — Він подарував фірмову чеширську посмішку, і його блискучі білі зуби, здавалося, заполонили половину екрану. — Насправді, варто сказати тобі, де я зараз…Він віддалив віртуальну камеру, і, замість обличчя крупним планом, вона тепер показувала, де він перебував — на плосковерхому пагорбі, безпосередньо біля входу в Гробницю жахіть.

У мене відвисла щелепа.

— Якого?..

— Ну, коли я побачив твоє ім’я в усіх новинах минулої ночі, мені спало на думку, що, скільки я тебе знаю, ти ніколи не мав грошей, щоб багато подорожувати. Будь-куди, насправді. Тому я зрозумів, якщо ти знайшов схованку Мідного ключа, він мав бути десь близько до Людуса. Чи, може, навіть на Людусі.

— Чудова робота, — відповів я, справді маючи це на увазі.

— Не зовсім. Я годинами думав своїм крихітним мозком, перш ніж нарешті здогадався обшукати карту Людуса на поверхневі особливості, описані в модулі «Tomb of Horrors». Як тільки я це зробив, все інше стало на свої місця. І ось я тут.

— Мої вітання.

— Так, це було досить легко, після того, як ти вказав мені правильний напрямок. — Він озирнувся через плече на гробницю. — Я шукав це місце багато років, а воно весь цей час було за кілька хвилин ходи від моєї школи! Я відчуваю себе повним ідіотом, що сам про це не здогадався.

— Ти не ідіот, — сказав я. — Ти розшифрував Лімерик самостійно, інакше ти б навіть не знав про модуль «Tomb of Horrors», правда?

— То ти не розлючений? — спитав він. — Що я скористався інсайдерською інформацією?

Я похитав головою.

— У жодному разі. Я б зробив те саме.

— Ну, незважаючи на це, я в боргу перед тобою. І я цього не забуду.

Я кивнув у бік гробниці позаду нього.

— Ти вже був усередині?

— Так. Я піднявся сюди, щоб зателефонувати тобі, поки чекаю, щоб сервери оновились опівночі. Гробниця зараз порожня, бо твоя подруга Артеміда вже пронеслась тут сьогодні.

— Ми не друзі, — відповів я. — Вона просто з’явилася через кілька хвилин після того, як я отримав ключ.

— Ви билися?

— Ні. Гробниця не дозволяє PvP. — Я глянув на час. — Схоже, перед оновленням тобі треба вбити ще кілька годин.

— Так. Я вивчаю оригінальний модуль «D & D», намагаюся підготуватися, — сказав він. — Хочеш дати якісь поради?

Я посміхнувся.

— Ні. Не дуже.

— Я так не думаю, — він помовчав кілька секунд. — Слухай, я повинен тебе дещо запитати. Хто-небудь у твоїй школі знає ім’я твого аватара?

— Ні, я був обережний і тримав його в секреті. Ніхто не знає мене, як Парзіваля. Навіть вчителі.

— Добре, — сказав він. — Я робив так само. На жаль, кілька мисливців, які часто бувають у Підвалі, знають, що ми обидва ходимо до школи на Людусі, і вони зможуть побачити зв’язок. Особливо мене хвилює один…

Я відчув напад паніки.

— Ай-р0к?

Ейч кивнув.

— Він дзвонив мені безупинно, відколи твоє ім’я з’явилося на Табло, розпитував, що я знаю. Я прикинувся дурнем, і він, здається, купився. Але якщо моє ім’я з’явиться на Табло, то можна закластись, що він почне хвалитися, що знає нас. І коли він почне розповідати іншим мисливцям, що ми вчимося на Людусі…

— Лайно! — вилаявся я. — Тоді кожен мисливець у симуляції буде тут у пошуках Мідного ключа.

— Правильно, — сказав Ейч. — І скоро розташування гробниці стане загальновідомим.

Я зітхнув.

— Тоді тобі краще отримати ключ до того, як це станеться.

— Я зроблю все можливе. — Він підняв копію модуля «Tomb of Horrors». — Тепер, якщо ти мене вибачиш, я буду всоте за сьогодні перечитувати цю річ.

— Успіхів, Ейч, — сказав я. — Подзвони мені, коли пройдеш ворота.

— Якщо я пройду ворота…

— Пройдеш, — сказав я. — І коли ти це зробиш, нам потрібно зустрітись у Підвалі та поговорити.

— Домовились, аміґо.

Він помахав рукою на прощання і збирався завершити розмову, коли я заговорив.

— Агов, Ейч?

— Так?