Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 60)
Вона аж захлинулася від сміху.
— Я буду гребти.
— Перепочинь і випий щось. Ніч просто розкішна, і ми вже подолали велику відстань.
— Я мушу поставити човна поперек хвиль.
— Я дістану тобі щось випити. А тоді трошки відпочинь, дорогенький.
Я підняв угору весла, і нас потихеньку несло далі. Кетрін відчинила валізку. Тоді подала мені пляшку бренді. Я відкоркував її складаним ножиком і відпив чималий ковток. Бренді розлився по тілу м’якою гарячою хвилею, і я відчув тепло й бадьорість.
— Гарне бренді, — сказав я.
Місяць знову сховався, але мені було видно берег.
Попереду я помітив щось подібне на косу, що виступала далеко в озеро.
— Ти не замерзла, Кет?
— Усе чудово. Ноги трохи затерпли.
— Вичерпай з дна воду і зможеш їх опустити вниз.
Я знову гріб, прислухаючись до кочетів і шарудіння бляшаного черпака під сидінням на кормі.
— Можеш подати мені черпак? — сказав я. — Я хочу пити.
— Він страшенно брудний.
— Нічого. Я його сполосну.
Я почув, як Кетрін сама сполоснула черпак за бортом. Тоді подала його мені, наповнивши водою. Я відчував жагу після бренді, а вода була крижана, така холодна, що мені аж занили зуби. Я поглянув на берег. Ми наближалися до тієї довгої коси. У затоці попереду світили вогники.
— Дякую, — сказав я, повертаючи бляшаний черпак.
— Прошу дуже, — сказала Кетрін. — Води тут багато.
— Не хочеш щось перекусити?
— Ні. Але невдовзі зголоднію. Тоді і поїмо.
— Гаразд.
Те, що здавалося косою попереду, виявилося високим довгим мисом. Щоб оминути його, я вигріб трохи далі в озеро. Воно тут було вже значно вужчим. Знову визирнув місяць, і
— Як ти себе почуваєш, Кет? — запитав я.
— Я в порядку. Де ми тепер?
— Мені здається, що залишилось не більше восьми миль.
— Це ще ж так довго гребти, бідолашко ти моя. Ти ще живий?
— Так. Усе гаразд. Натер долоні, це й усе.
Ми далі просувалися озером. Між горами на правому березі було видно улоговину й пологе узбережжя, де, на мою думку, мало лежати Каннобіо. Я тримався далі від берега, бо саме там найбільше загрожувала небезпека нарватися на варту. На другому березі вдалині височіла гора з вершиною у вигляді купола. Я втомився. Гребти залишалося не так уже й багато, але коли бракує сил, то й така відстань здається величезною. Я знав, що мушу проминути цю гору, а тоді ще подолати принаймні п’ять миль, поки ми опинимося у швейцарських водах. Місяць уже опустився до виднокраю, та перше ніж він остаточно зайшов, небо знову захмарилось, і стало дуже темно. Я й далі тримався подалі від берега, трохи веслував і трохи відпочивав, виставляючи весла лопатями проти вітру.
— Дай мені трошки погребти, — сказала Кетрін.
— Не думаю, що тобі можна.
— Дурниці. Це навіть корисно мені. А то я зовсім тут закоцюбну.
— Може, не варто, Кет.
— Дурниці. Вагітній жінці навіть корисно веслувати в помірному темпі.
— Гаразд, але тоді веслуй помірковано. Я піду на корму, а ти тоді сядеш на моє місце. Тримайся за обидва планшири на бортах, коли йтимеш.
Я сів на кормі, піднявши комір пальта, й дивився, як гребе Кетрін. Вона дуже вправно це робила, хоч весла були задовгі, тож їй доводилося нелегко. Я відчинив валізку, з’їв пару бутербродів і запив їх бренді. Мені враз полегшало, і я зробив ще один ковток.
— Скажи, коли втомишся, — сказав я.
А тоді трохи згодом:
— Дивись, щоб весло не вдарило тебе в животик.
— Якби і вдарило, — сказала Кетрін поміж гребками, — життя стало б значно простіше.
Я ще ковтнув бренді.
— Як веслується?
— Добре.
— Скажи, коли втомишся.
— Добре.
Я ще ковтнув бренді, а тоді вхопився за планшири човна і рушив допереду.
— Ні. Мені гарно веслується.
— Вертайся на корму. Я вже чудово відпочив.
Після бренді я гріб якийсь час легко й розмірено. Потім я кілька разів невдало занурював весла, після чого перейшов на короткі уривчасті гребки, відчуваючи в роті гіркий присмак жовчі, від того, що занадто жваво налягав на весла, хильнувши бренді.
— Можеш мені дати трохи водички? — сказав я.
— Простіше простого, — сказала Кетрін.
Перед світанком почало мрячити. Вітер ущух, або ж його затулили від нас гори, що оточували вигин озера. Збагнувши, що скоро розвидніє, я зручніше вмостився й наліг на весла. Я не знав, де ми опинилися, але хотів якнайшвидше дістатися швейцарської ділянки озера. Коли почало світати, ми були зовсім близько від берега. Я міг бачити каміння на ньому й дерева.
— Що це? — спитала Кетрін.
Я притримав весла і прислухався. Десь на озері гуркотів моторний човен. Я підгріб ближче до берега й зупинився. Гуркіт наближався, а тоді ми побачили неподалік за кормою під дощем моторний човен. Там на кормі були четверо з
Я знову вигріб углиб озера. Якщо ми були вже так близько від кордону, я не хотів, щоб до нас почав гукати якийсь дорожній патруль. Я залишався на безпечній відстані, звідки ледве міг бачити берег, і ще три чверті години гріб під дощем. Ми знову почули моторний човен, але я сидів тихенько, аж поки гуркіт мотора затих десь над озером.
— Думаю, що ми в Швейцарії, Кет, — сказав я.
— Справді?
— Точно не знатимемо, поки побачимо швейцарське військо.
— Або швейцарський флот.
— Зі швейцарським флотом погані жарти. Отой останній човен, який ми почули, мабуть, і представляв швейцарський флот.
— Якщо ми в Швейцарії, то треба буде гарно поснідати. Тут у Швейцарії розкішні булочки, масло і джеми.
Уже цілком розвидніло, і накрапав дрібненький дощик. Вітер і далі дув ззаду, і ми бачили, як озером бігли повз нас білі баранці. Я був певний, що ми вже в Швейцарії. Між дерев на березі стояло чимало будиночків, а трохи далі на схилі було містечко з кам’яницями, кількома віллами на пагорбах і церквою. Я пильно вдивлявся, чи немає вартових на дорозі, що тяглася понад берегом, але нікого не побачив. Дорога вже підступила до самого берега, і я помітив солдата, що виходив з придорожньої кав’ярні. Він був у сіро-зеленій формі і в касці, схожій на німецьку. Мав пухке вгодоване обличчя й вусики щіточкою. Він подивився на нас.
— Помахай йому, — сказав я Кетрін.
Вона помахала, і солдат зніяковіло усміхнувся й теж помахав у відповідь. Я почав гребти поволіше. Ми вже проминали сільську набережну.
— Думаю, що кордон залишився давно позаду, — сказав я.