Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 59)
— Гаразд, дайте мені п’ятдесят лір.
Я дав йому гроші.
— Бренді добрий, — сказав він. — Можете не боятися почастувати ним свою даму. Нехай вона вже сідає в човен.
Він притримав човен, що розгойдувався на хвилях попід кам’яною стіною, і я допоміг Кетрін залізти. Вона сіла на кормі й загорнулася в пелерину.
— Знаєте, куди прямувати?
— Угору по озеру.
— А як далеко?
— Повз Луїно.
— Повз Луїно, Каннеро, Каннобіо, Транцано. Ви ще не будете в Швейцарії, аж поки не дістанетесь до Бріссаґо. Мусите проминути Монте-Тамаро.
— Котра зараз година? — спитала Кетрін.
— Ще тільки одинадцята, — сказав я.
— Якщо гребти без зупинок, зможете дістатися туди на сьому ранку.
— Це так далеко?
— Тридцять п’ять кілометрів.
— На що нам орієнтуватися? В такий дощ придався би компас.
— Не треба. Веслуйте до Ізола-Белли. Тоді обминете Ізола-Мадре й далі прямуйте за вітром. Вітер вас приведе до Палланци. Побачите там вогні. Далі тримайтесь берега.
— А що, як вітер зміниться?
— Ні, — сказав він. — Цей вітер не зміниться ще три дні. Він дме прямо з Маттароне. Тут є бляшанка, щоб вичерпувати воду.
— Дозвольте мені заплатити хоч трохи за човен тепер.
— Ні, я волію ризикнути. Якщо допливете, тоді й розрахуєтесь цілком.
— Гаразд.
— Не думаю, що ви потонете.
— Це добре.
— Пливіть за вітром угору озером.
— Гаразд.
Я зайшов у човен.
— Чи ви залишили гроші за номер?
— Так. У кімнаті в конверті.
— Гаразд. Удачі вам,
— І вам удачі. Ми вам дуже-дуже вдячні.
— Не будете аж такі вдячні, якщо потонете.
— Що він сказав? — запитала Кетрін.
— Сказав, хай нам щастить.
— І вам хай щастить, — сказала Кетрін. — Дуже вам дякуємо.
— Готові?
— Так.
Він нахилився й відштовхнув човна. Я занурив у воду весла, а тоді махнув йому рукою. Бармен застережливо помахав у відповідь. Я бачив вогні готелю, а тоді наліг на весла і гріб, аж поки вони зникли з виду. Хвилі здіймалися, мов на морі, але ми йшли за вітром.
Розділ тридцять сьомий
Я гріб у темряві так, щоб вітер дув мені в обличчя. Дощ вщух, лише інколи налітаючи раптовими поривами. Було дуже темно, і вітер був холодний. Я бачив Кетрін на кормі, але не міг розгледіти воду, куди я занурював весла. Весла були довгі і без ремінців, тому постійно вислизали зі своїх гнізд. Я тягнув їх на себе, підіймав, нахилявся вперед, занурював у воду і знову витягав, намагаючись гребти якомога плавніше. Витягаючи з води, я не розвертав пласко весла, бо ми йшли за вітром. Я знав, що натру пухирі на долонях, і хотів тільки, щоб це сталося якомога пізніше. Човен був легкий і плинно ковзав озером. Я гріб далі й далі темною водою. Нічого не бачив і тільки сподівався, що ми невдовзі проминемо Палланцу.
Ми так і не побачили Палланци. Вітер нас підганяв, і ми проминули в темряві виступ, що закриває Палланцу з озера, так і не побачивши вогнів. Коли ж ми нарешті побачили набагато далі прибережні вогні, то вже була Інтра. Але довший час ми взагалі не бачили ні вогнів, ні берега, просуваючись невпинно далі в пітьмі на хвилях озера. Інколи човен здіймався вгору на хвилі, і я не потрапляв веслами у воду. Озеро було доволі бурхливе, але я гріб, не зупиняючись, аж поки ми раптом мало не наштовхнулися на скелястий мис, що виник біля нас, і хвилі вдарялися з розгону об нього, злітаючи високо вгору, а тоді падаючи вниз. Я наліг на праве весло, гальмуючи лівим, і нас віднесло від берега; мис невдовзі зник нам із виду, і ми далі пливли озером.
— Ми вже перетнули озеро, — сказав я Кетрін.
— А де ж тоді Палланца?
— Ми її проскочили.
— Як ти, дорогенький?
— Нормально.
— Я можу трохи повеслувати.
— Ні, все нормально.
— Бідна Ферґюсон, — сказала Кетрін. — Зранку прийде до готелю й побачить, що нас немає.
— Це мене турбує менше, — сказав я, — ніж те, чи встигнемо ми дістатися швейцарського берега ще перед світанком, щоб нас не побачила митна варта.
— А нам ще далеко?
— Кілометрів тридцять звідси.
Я гріб цілу ніч. Я так натер свої долоні, що ледве втримував ними весла. Кілька разів ми мало не врізалися в берег. Я тримався близько берега, щоб не втратити орієнтир і не змарнувати час. Інколи ми так близько підпливали, що могли бачити ряд дерев і прибережну дорогу з горами вдалині. Дощ перестав, і вітер гнав хмари, крізь які проглядав місяць, тож озираючись, я міг бачити довгий темний мис Кастаньоли, білі баранці на поверхні озера, а вдалині місяць над засніженими вершинами гір. Невдовзі місяць знову сховався за хмарами, гори й озеро зникли з очей, але стало значно світліше, ніж перед цим, і ми могли бачити берег. Я аж занадто добре його тепер бачив і відплив трохи далі, щоб човен не помітила раптом митна варта з дороги до Палланци. Коли знову вигулькнув місяць, ми змогли побачити білі вілли на схилах гір і білу дорогу, що проглядалася між дерев. Увесь цей час я веслував.
Озеро стало ширшим, і ми побачили на тому березі біля підніжжя гір окремі вогники — мабуть, це було Луїно. Я побачив там клинчастий проміжок між горами й подумав, що це явно мало б бути Луїно. Якщо так, то ми йшли в гарному темпі. Я витягнув весла й ліг горілиць на лавку. Я вже страшенно втомився гребти. Мої руки, плечі і спина дуже боліли, а долоні були натерті.
— Я могла б розгорнути парасолю, — сказала Кетрін. — Ми б тоді скористалися нею як вітрилом.
— А ти б могла стернувати?
— Думаю, що так.
— Тоді візьми це весло, тримай його під пахвою близько до борту і керуй як стерном, а я триматиму парасолю.
Я зайшов на корму й показав їй, як тримати весло. Тоді взяв величезну парасолю, що її нам дав швейцар, сів обличчям до носу човна й розгорнув її. Парасоля ляснула й напнулася. Я вхопив її за краї й сів на держак, зачепивши його за лавку. Вітер потужно напнув парасолю, і я відчув, як човен понесло вперед, а я щосили намагався втримати краї парасолі. Нас добряче тягло вперед. Човен стрімко линув озером.
— Ой, як гарно помчали, — сказала Кетрін.
Я нічого не бачив, крім шпиць парасолі. Парасоля тріпотіла й напиналась, і я відчував, як нас несе вперед. Я вперся ногами в днище й відхилився на лавці, аж раптом парасоля не витримала напруги; я відчув, як мене ляснуло по лобі шпицею, спробував схопити верх парасолі, що згиналася від вітру, але вона не витримала й вивернулась назовні, і замість напнутого вітрила я тепер сидів на держаку вивернутої й роздертої парасолі. Я відчепив держак від лавки, поклав парасолю на ніс човна, а сам пішов до Кетрін по весло. Вона реготала. Взяла мене за руку, заливаючись сміхом.
— Що з тобою?
Я взяв у неї весло.
— Ти був такий кумедний, коли це все тримав.
— Можу уявити.
— Не гнівайся, дорогенький. Але це було неймовірно кумедно. Ти ніби став ширший на двадцять футів, і з такою пристрастю стискав краї парасолі…