Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 25)

— Ти чудова дружина. 

— Бачиш, дорогенький, мені вже довелося одного разу чекати одруження. 

— Не хочу про це чути. 

— Ти знаєш, що я не люблю нікого, крім тебе. Яка тобі різниця, що мене колись любив хтось інший? 

— Є різниця. 

— Не треба ревнувати до того, хто вже помер, коли ти отримав усе. 

— Я не ревную, але й чути про це не хочу. 

— Мій бідолашний. А от я знаю, що ти мав різних дівчат, і мені це байдуже. 

— А не могли б ми одружитися секретно? На той випадок, якби щось сталося зі мною, або ти народила дитину. 

— Одружитися можна лише двома способами: взяти церковний шлюб або громадянський. Секретно ми й так уже одружені. Розумієш, дорогенький, якби я була побожна, для мене це мало б якесь значення. Але я далеко не побожна. 

— Ти ж дала мені Святого Антонія. 

— Це просто талісман. Мені його також хтось дав. 

— То тебе нічого не тривожить? 

— Тільки те, щоб нас не розлучили. Моя релігія — це ти. Ти все, що я маю. 

— Гаразд. Але я одружуся з тобою, коли скажеш. 

— Не говори так, дорогенький, немовби хочеш врятувати мою доброчесність. Я дуже доброчесна жінка. Немає нічого ганебного в тому, що дарує щастя і чим пишаєшся. Хіба ти не щасливий? 

— Але ти ніколи мене не покинеш задля іншого? 

— Ні, дорогенький. Ніколи тебе не покину задля іншого. З нами можуть трапитися всілякі жахливі речі. Але ти цим не переймайся. 

— Не буду. Але я так тебе кохаю, а ти вже колись любила іншого. 

— І що з ним сталося? 

— Він загинув. 

— Так, і якби не це, я б не зустріла тебе. Я не з тих, що зраджують, дорогенький. Маю багато недоліків, але я дуже вірна. Я ще замучу тебе своєю вірністю. 

— Мене скоро знову пошлють на фронт. 

— Не будемо думати про це, поки не прийшов час. Ти ж бачиш, дорогенький, я щаслива, і нам так чудово разом. Я вже давно не була такою щасливою, а коли зустріла тебе, я взагалі була напівбожевільна. Можливо, й цілком божевільна. Але тепер ми щасливі й кохаємо одне одного. Прошу тебе, побудемо просто щасливими. Бо ти ж щасливий, правда? Чи я щось таке роблю, що тобі не до вподоби? Як мені тебе втішити? Хочеш, щоб я розпустила волосся? Хочеш побавитися? 

— Так, і лягай до ліжка. 

— Гаразд. Але спочатку піду провідаю хворих. 

Розділ дев’ятнадцятий 

Ось так і минало літо. Мені мало що пригадується з того часу, пам’ятаю тільки, що дні були спекотні, а газети повнилися переможними реляціями. Я почував себе цілком здоровим, і ноги швидко загоювалися, тож невдовзі після того, як я вперше став на милиці, мені вони вже були непотрібні, і я почав ходити з паличкою. Невдовзі розпочалися лікувальні процедури в Ospedale Maggiore: згинання колін, механічна терапія, ультрафіолетове опромінення в дзеркальній камері, масаж і ванни. Я ходив туди пополудні, після чого заходив у кафе, де випивав і читав газети. Не мав бажання тинятися містом і після кафе відразу повертався назад у госпіталь. Хотів тільки одного: побачити Кетрін. Поза тим я просто марнував час і нічого більше. Зранку я зазвичай спав, а по обіді йшов інколи на кінні перегони, а тоді вже на механотерапію. Вряди-годи я заходив до англо-американського клубу, де вмощувався у глибоке шкіряне крісло перед вікном і переглядав журнали. Відколи я облишив милиці, нам уже не дозволяли ходити кудись удвох, адже медсестрі було негоже супроводжувати пацієнта, котрий явно не потребував допомоги, тож ми тепер нечасто бачилися вдень. Хоч інколи ми могли вибратися повечеряти, якщо з нами була Ферґюсон. Міс Ван Кемпен мирилася з тим, що ми великі друзі, адже Кетрін виконувала для неї чималий обсяг роботи. І ще вона думала, що Кетрін походить з дуже порядної родини, і це остаточно вплинуло на її прихильне ставлення до неї. Міс Ван Кемпен надавала дуже великого значення походженню, й сама походила з чудової родини. До того ж у госпіталі було багато роботи, і це також її відволікало. Літо було спекотне, я мав чимало знайомих у Мілані, та все одно прагнув якомога швидше вертатися до госпіталю ще засвітла. На фронті війська просувалися по Карсо, захопили Кук на тому березі Плави й наступали на плато Баїнзіцца. На Західному фронті справи були гірші. Виглядало, що війна ще довго триватиме. Ми вже також у неї вступили, але мені здавалося, що не менше року має піти на те, щоб переправити сюди достатню кількість війська й підготувати його до бойових дій. Наступний рік обіцяв бути поганим, хоч міг би виявитися й добрим. Італійці зазнавали величезних людських втрат. Я не розумів, як таке могло тривати й далі. Навіть якби вони захопили Баїнзіццу й Монте Сан Ґабріеле, у австрійців залишалось би ще дуже багато гір. Я сам їх бачив. Там були всі найвищі гори. Вони просувалися по Карсо, але внизу біля моря були болота й трясовиння. Наполеон громив би австрійців на рівнині. Він ніколи не поліз би воювати з ними в горах. Він дав би їм спуститися вниз, а тоді розгромив би під Вероною. Але на Західному фронті ніхто нікого не громив. Можливо, війни тепер не завершуються перемогами. Можливо, вони тривають безконечно. Можливо, це нова Столітня війна. Я поклав газету на стелаж і вийшов з клубу. Обережно спустився сходами й рушив далі по Віа Манцоні. Біля Ґранд-Отелю я побачив старого Меєрса з дружиною, що виходили з екіпажа. Вони поверталися з перегонів. Вона мала пишний бюст і була вбрана в чорну атласну сукню. Він був підстаркуватим сивовусим коротуном, що мав плоскостопість й ходив із ціпком. 

— Як ваші справи? Як справи? — вона подала руку. 

— Вітаю, — сказав Меєрс. 

— Як пройшли перегони? 

— Добре. Просто чудово. Я виграла тричі. 

— А вам як пішло? — запитав я Меєрса. 

— Нормально. Теж раз виграв. 

— Ніколи не знаю, як йому ведеться, — сказала місіс Меєрс. — Нічого мені не каже. 

— Нормально мені ведеться, — сказав Меєрс. Він говорив приязним тоном. — Вам також слід туди вибратись.  

Коли він говорив, було таке враження, ніби він узагалі на вас не дивиться або плутає вас з кимось іншим. 

— Якось виберусь, — сказав я. 

— Я прийду навідати вас у госпіталі, — сказала місіс Меєрс. — Маю щось для своїх хлопчиків. Ви всі мої хлопчики. Любі мої хлопчики. 

— Мушу вже вертатися, — сказав я. 

— Перекажіть вітання усім моїм любим хлопчикам. Маю багато чого для вас. Маю гарну марсалу й тістечка. 

— До побачення, — сказав я. — Вони будуть страшенно раді вас бачити. 

— До побачення, — сказав Меєрс. — Заходьте в галерею. Ви знаєте, де мій столик. Ми там буваємо щовечора.  

Я попрямував далі вулицею. Хотів купити щось для Кетрін у «Кові». Зайшовши туди, я вибрав коробку шоколадних цукерок, і поки дівчина її загортала, підійшов до бару. Там були двоє англійців і кілька льотчиків. Я випив самотньо мартіні, розрахувався, забрав з прилавка при виході коробку цукерок і рушив додому, до госпіталю. Біля невеличкого бару на вуличці, що починалася від «Ла Скали», я зустрів кількох знайомих: віце-консула, двох хлопців, що навчалися співу, й Етторе Моретті, італійця з Сан-Франциско, який служив у італійській армії. Я перехилив з ними чарочку. Один зі співаків називався Ральф Сіммонс, але співав він під ім’ям Енріко Дель Кредо. Я не знав, чи добре він співає, але сам він завжди поводився так, ніби ось-ось має стати великою зіркою. Він був товстий, а шкіра довкола його носа й рота була подразнена, немовби він страждав від сінної лихоманки. Він якраз повернувся після виступу в П’яченці. Співав там у «Тосці» і мав великий успіх. 

— Ви мене, звісно, ніколи не чули, — сказав він. 

— Коли ви співатимете тут? 

— Восени в «Ла Скалі». 

— Можу закластися, що його закидають стільцями, — сказав Етторе. — Чули, як на нього кидали стільці в Модені? 

— Паскудна брехня. 

— Закидали його стільцями, — сказав Етторе. — Я там був. І сам пожбурив шість стільців. 

— Та ти просто задрипаний макаронник із Фриско. 

— У нього жахлива італійська вимова, — сказав Етторе. — Скрізь, куди він не сунеться, його закидують стільцями. 

— У всій північній Італії немає гіршого театру для співу, ніж у П’яченці, — сказав другий тенор. — Повірте мені, що в тому сараї неможливо співати. — Цього тенора звали Едґар Сандерс, а співав він під ім’ям Едуардо Джованні. 

— Хотів би я й там побувати й побачити, як вас закидують стільцями, — сказав Етторе. — Ви не вмієте співати по-італійськи. 

— Він просто псих, — сказав Едґар Сандерс. — Вивчив два слова: «кидатися стільцями», і повторює як папуга. 

— Бо людям тільки те й залишається робити, коли ви починаєте співати, — сказав Етторе. — А тоді поїдете в Америку й почнете розхвалювати свої тріумфи в «Ла Скалі». Та вас у «Ла Скалі» освистають після першої ж ноти. 

— Я співатиму в «Ла Скалі», — сказав Сіммонс. — У жовтні співатиму там у «Тосці». 

— Підемо, Мак, правда? — сказав Етторе віце-консулу. — Треба ж їх якось захистити. 

— Може, на той час їх уже захищатиме американське військо, — сказав віце-консул. — Хочете ще випити, Сіммонсе? Вип’єте щось, Сандерсе? 

— Гаразд, — сказав Сандерс. 

— Я чув, вас мають нагородити срібною медаллю, — сказав мені Етторе. — А за які заслуги вас представлено? 

— Я не знаю. Не знаю навіть, чи нагородять. 

— Обов’язково нагородять. Дівчата в «Кові» почнуть крутитися довкола вас, як мухи. Подумають, що ви власноручно вбили зо дві сотні австріяків або захопили в полон цілу траншею. Мені мої відзнаки дісталися нелегко, можете повірити.