Эрнест Хемингуэй – Прощавай, зброє (страница 2)

Були ще невеличкі сірі авто, що проносилися дуже стрімко; зазвичай на передньому сидінні біля водія був якийсь офіцер, а решта офіцерів сиділи ззаду. Ті авто розбризкували ще більше болота, ніж вантажні фургони, а якщо один з офіцерів на задньому сидінні був коротуном і сидів поміж двома генералами, такий низенький, що не видно було його лиця, лише верх кашкета й вузеньку спину, а ще як авто мчало особливо швидко, то це міг би бути й сам король. Він жив в Удіне і майже щодня приїжджав подивитися, як ідуть справи, а справи йшли дуже погано. 

Початок зими відзначився безперервними дощами, а разом із дощами прийшла холера. Але її приборкали, і врешті-решт померло лише сім тисяч вояків. 

Розділ другий 

Наступного року було чимало перемог. Захопили гору по той бік долини і пагорб, на якому ріс каштановий гай, а ще пройшли звитяжні бої на плоскогір’ї південніше рівнини, у серпні ми перетнули річку й замешкали в Ґоріції в будинку з фонтаном, багатьма густими тінистими деревами в оточеному муром садочку й пурпуровою гліцинією, що вповивала стіни будинку. Бої тепер точилися в сусідніх горах неподалік, менше, ніж за милю від нас. Містечко було дуже гарне, а наш будинок затишний. Неподалік текла річка, місто було захоплене дуже вправно, а от гори за ним ніяк не вдавалося захопити, але мене тішило те, що австрійці, як виглядало, мали намір повернутися колись у це містечко, якщо б закінчилася війна, адже вони не намагалися зруйнувати його вщент, бомбардуючи тільки трішки, як того вимагали військові правила. Тут і далі мешкали люди, працювали лікарні й кафе, на бічних вуличках стояла артилерія, діяли два борделі — один для солдатів і один для офіцерів. Кінець літа запам’ятався прохолодними ночами, боями в горах поза містом, поцяткованим металом залізничного мосту, зруйнованим тунелем біля річки, де точився бій, деревами довкола площі й уздовж довгої алеї, що вела до площі. А ще в містечку були дівчата, й інколи проїжджав у автомобілі король, і часом можна було побачити його лице, довгу шию й сіру цапину борідку. Усе це, включно з раптово виставленими напоказ інтер’єрами будинків, що втратили внаслідок бомбардування стіну, уламками штукатурки і щебенем у їхніх садочках або й на вулиці, та й тим, що справи на плато Карсо просувалися добре, робили цю осінь цілком відмінною від торішньої осені, коли ми квартирували в селі. Війна також змінилася. 

Дубовий ліс на горі поза містом зник. Коли ми зайшли в містечко влітку, дерева були вкриті зеленню, але тепер там стирчали пеньки й уламки стовбурів на розритій землі, а одного дня пізньої осені, коли я прийшов туди, де був дубовий ліс, на гору опустилася хмара. Вона з’явилася дуже стрімко, сонце стало жовтаво-тьмяним, а тоді все посіріло, небо заступила пелена, ми раптом опинилися прямо у хмарі, що вповила гору, й почав падати сніг. Він падав навскоси за вітром, встеляючи оголену землю, з якої випиналися пеньки, і присипаючи гармати, а від шанців до вигрібних ям були у снігу протоптані стежки. 

Трохи згодом, спустившись у містечко, я дивився, як падає сніг, з вікна борделю для офіцерів, де я сидів разом із приятелем і двома склянками, розпиваючи пляшку асті, і от, дивлячись, як поволі й важко сиплеться сніг, ми знали, що цього року вже нічого не станеться. Гори за річкою так і не було взято, там не було захоплено жодної гори. Це все залишили на наступний рік. Мій приятель побачив, як сльотавою вулицею обережно ступає наш полковий священник, і постукав по вікну, привертаючи його увагу. Священник підвів голову. Побачив нас і усміхнувся. Приятель поманив його рукою до нас. Священник похитав головою й рушив далі. Того вечора в офіцерській їдальні після того, як подали спагеті, що їх усі їли спритно й замислено, піднімаючи спагеті високо вгору на виделці, а тоді хапаючи ротом обвислі кінці, або ж безупинно засмоктуючи їх, легенько підносячи над тарілкою, й частуючись винцем з обплетеного лозою бутля, який погойдувався на металевій стійці, і треба було нахиляти вказівним пальцем шийку бутля, щоб світло-червоне, терпке і смаковите вино лилося у склянку, яку ви тримали в тій самій руці, — так ось, коли ми доїли спагеті, капітан почав підколювати священника. 

Священник був молоденький, легко міг почервоніти і носив таку саму форму, що й ми, хіба що над лівою нагрудною кишенею його сірого мундира був хрест з темно-червоного оксамиту. Капітан чомусь заговорив спотвореною італійською піджин-мовою, вважаючи, мабуть, що так я краще все вловлю й нічого не пропущу. 

— Священник з дівчатами сьогодні, — сказав капітан, дивлячись на мене і священника. Священник усміхнувся, зашарівся й похитав головою. Капітан нерідко з нього кепкував. 

— Неправда? — спитав капітан. — Я бачу сьогодні священник з дівчатами. 

— Ні, — сказав священник. Інші офіцери потішалися з цих кепкувань. 

— Священник не з дівчатами, — не вгавав капітан. — Священник з дівчатами ніколи, — пояснив він мені. Він узяв і наповнив мою склянку, дивлячись мені прямо в очі, але й не випускаючи з виду священника. 

— Священник щоночі п’ятірнею на одного. — Усі за столом розреготалися. — Второпав? Священник щоночі п’ять на одного. — Він зробив жест рукою й гучно засміявся. Священник поставився до цього, як до жарту. 

— Папа Римський хоче, щоб війну виграли австріяки, — сказав майор. — Йому подобається Франц-Йосиф. Ось звідки йдуть грошенята. А я — атеїст. 

— А ви читали «Чорну свиню»? — запитав лейтенант. — Я вам дістану примірник. Ця книга похитнула мою віру. 

— Огидна й нікчемна книжка, — сказав священник. — Вона не могла вам сподобатися. 

— Дуже вартісна книжка, — сказав лейтенант. — Викриває усіх тих святош. Вона вам сподобається, — звернувся він до мене. Я усміхнувся священнику, і він також подарував мені освітлену свічкою посмішку.  

— Не читайте її, — сказав він мені. 

— Я вам її дістану, — сказав лейтенант. 

— Усі мислячі люди — атеїсти, — сказав майор. — Я й масонам не вірю. 

— А я масонам вірю, — сказав лейтенант. — Шляхетне товариство. — Хтось увійшов, і крізь прочинені двері я побачив, як падає сніг. 

— Випав сніг, і вже не буде наступу, — сказав я. 

— Звичайно, не буде, — сказав майор. — Можете взяти відпустку. Поїхати до Риму, Неаполя, Сицилії… 

— Йому варто відвідати Амальфі, — сказав лейтенант. — Я передам вам листівку для моєї родини в Амальфі. Вони полюблять вас, як власного сина. 

— Краще йому поїхати в Палермо. 

— Або на Капрі. 

— А я волів би, щоб ви побачили Абруццо й відвідали мою родину в Капракотті, — сказав священник. 

— Та що йому там робити, в тому Абруццо. Там ще більше снігу, ніж тут. Навіщо йому здалися ті селюки. Нехай краще побуває в центрах культури й цивілізації. 

— Йому потрібні гарні дівчата. Я дам вам адреси кількох місць у Неаполі. Чарівні юні дівчата… у супроводі матусь. Га-га-га!  

Капітан розчепірив пальці, немовби збираючись зобразити на стіні живі тіні. Виставив угору великого пальця, а тоді знову заговорив італійською піджин-мовою.  

— Туди йти такий, — він показав на великого пальця, — а вертатися отакенький, — і він торкнувся мізинця. Усі зареготали. 

— Дивіться, — сказав капітан. Він знову розчепірив пальці. І знову світло свічки відкинуло на стіну тінь його руки. Починаючи з великого пальця, він почав давати пальцям назву, — молодший лейтенант (великий палець), лейтенант (вказівний), капітан (середній), майор (підмізинний) і підполковник (мізинець). 

— Іти туди молодшим лейтенантиком! А повертатися полковником! — Усі сміялися. Капітанові вдалася ця його гра в живі тіні. Він подивився на священника й заволав: — У священника щоночі п’ятеро проти одного! — Усі знову зареготали. 

— Вам треба негайно у відпустку, — сказав майор. 

— Я був би радий поїхати з вами й усе показати, — сказав лейтенант. 

— Коли повернетесь, привезіть грамофон. 

— І гарні оперні платівки. 

— Привезіть Карузо. 

— Не треба Карузо. Він виє. 

— А ти не хотів би сам так вити, як він? 

— Виє. Кажу вам, що виє! 

— Хотів би, щоб ви поїхали в Абруццо, — сказав священник. Усі довкола зчинили галас. — Там гарні місця для полювання. Вам сподобаються місцеві люди, і хоч там холодно, зате ясно й сухо. Ви могли б залишитися вдома в моєї родини. Мій батько — відомий мисливець. 

— Ходімо вже, — сказав капітан. — Треба встигати бордель, поки не зачинили. 

— На добраніч, — сказав я священникові. 

— На добраніч, — сказав він. 

Розділ третій 

Коли я повернувся на фронт, ми й далі перебували в тому самому містечку. З’явилося набагато більше гармат, і вже настала весна. Поля зазеленіли, на виноградних лозах теж вигулькнули малесенькі зелені пагінці, дерева вздовж дороги вкрилися листочками, а з моря віяв вітерець. Я бачив місто, старий замок на узвишші, а тоді гори, брунатні гори з зеленавими схилами. У містечку побільшало гармат, з’явилися нові госпіталі, на вуличках можна було зустріти чимало англійців, а подекуди й англійок, і значно більше будинків постраждали від вогню артилерії. Було тепло й весняно, я йшов оточеною деревами вулицею, відчуваючи тепло від прогрітих сонцем мурів, і виявив, що ми й далі мешкали у тому самому будинку, де нічого не змінилося, відколи я звідси поїхав. Двері були відчинені, на лавочці під сонцем сидів якийсь солдатик, біля бічних дверей стояла санітарна машина, а всередині, коли я увійшов, мене зустрів запах мармурових плит підлоги й госпіталю. Усе було, як і тоді, коли я поїхав, тільки тепер настала весна. Я зазирнув у двері до великої кімнати, де крізь відчинене вікно лилося сонячне світло, а за столом сидів майор. Він мене не бачив, а я не знав, чи варто мені зайти й повідомити про прибуття, чи краще спочатку піти нагору й помитися. Я вирішив піти нагору.