Эрин Хантер – На волю! (страница 8)

— Круколапе? — спокійно мовила кицька, хоча в її очах світилася тривога.

Інші коти відійшли, нетерпляче посмикуючи хвостами.

— Що трапилося? — Синьозірка застрибнула на Високий Камінь і глянула звідти вниз, на тремтячого кота. — Говори, Круколапе!

Круколап усе ще переводив подих, його боки судомно здригалися, а пилюка довкола поволі набувала червоної барви крові, однак він спромігся видертися на Високий Камінь і стати побіч Синьозірки. Він повернувся до юрби схвильованих мордочок, які оточували його, і вдихнув глибоко, щоб заявити:

— Рудохвіст мертвий!

Розділ 4

Вражені крики, які здійняли коти Клану, відлунням прокотилися через ліс.

Круколап ледь здригнувся. Його передня права лапа виблискувала від крові, що текла з глибокого порізу на плечі.

— Ми з-зустріли п’ятьох вояків Річкового Клану за потічком, недалечко від Сонцескель, — провадив він, похитуючись. — Серед них був Дубосерд.

— Дубосерд! — видихнув Сіролап. — Він воєвода, помічник провідника Річкового Клану. Один із найвеличніших вояків цього лісу. Пощастило Круколапові! Якби ж то на його місці був я. Я б точно… — Сіролапа урвав розлючений погляд старого сірого кота, який першим відчув повернення Круколапа.

Сіролап знову перемкнув свою увагу на розповідь Круколапа.

— Рудохвіст застеріг Дубосерда, щоб той тримав своїх мисливців подалі від угідь Громового Клану. Він сказав, що наступного вояка, якого спіймають на землях Громового Клану, негайно уб’ють, але Дуб… Дубосерд не відступив. С-сказав, що його К-клану потрібно годуватися, як би ми їх не лякали.

Круколап зробив паузу, щоб ковтнути повітря. Його рана й досі сильно кривавила, тож він стояв дещо незграбно, намагаючись не переносити вагу на поранене плече.

— Тоді-то коти Річкового Клану і напали. Важко було там розібрати, що коїться. Бійка була просто несамовита. Я бачив, як Дубосерд поклав Рудохвоста на лопатки, але тоді Рудохвіст… — зненацька очі Круколапа закотилися, і він упав набік. З останніх сил намагаючись втриматися, він сповз із Високого Каменя і розпластався на землі.

Руда королева кинулась уперед і припала до нього. Вона лизнула його щоку і крикнула:

— Плямолистко!

Із зарослого ожиною закутка вилізла гарненька плямиста кицька, яку Вогнелап раніше помітив біля Сіролапа. Вона поспішила до Круколапа і нявкнула на інших королев, щоб ті відійшли убік. Маленьким рожевим носиком вона перевернула новака на інший бік, щоб добре оглянути рану, і, кинувши на неї короткий погляд, нявкнула:

— Все добре, Злотоквітко, ці рани несмертельні. Але потрібна павутина, аби спинити кровотечу.

Щойно Плямолистка кинулася назад до свого гніздечка, вимушену тишу розірвало скорботне виття. Всі очі нараз повернулися на звук.

Великий темно-брунатний кіт продирався крізь тунель у чагарях ялівцю. У гострих зубах вояк стискав не здобич, а бездиханне тіло іншого кота. Він затяг понівечену тварину на центр галявини.

Вогнелап витягнув шию і побачив зблиск яскраво-рудого хвоста, який безсило волочився пилюкою.

Шок пробіг Кланом, ніби холодний бриз. Сіролап, прибитий горем, припав до землі поруч із Вогнелапом.

— Рудохвосте!

— Як це сталося, Тигрокігтю? — суворо запитала Синьозірка, сидячи на Високому Камені.

Тигрокіготь відпустив загривок Рудохвоста і спокійно глянув на Синьозірку.

— Він загинув із честю, переможений Дубосердом. Я не міг його врятувати, але спромігся відправити до праотців Дубосерда, поки той святкував свою перемогу, — голос Тигрокігтя був могутній і глибокий. — Смерть Рудохвоста не була марною, бо я не думаю, що ми знову побачимо мисливців Річкового Клану на наших землях.

Вогнелап зиркнув на Сіролапа. Очі новака потьмяніли від смутку.

На хвилину запала тиша, а тоді кілька котів зрушили з місця і заходились вилизувати заплямовану болотом шерсть Рудохвоста. Вичищаючи його шубку, вони стиха муркотіли щось до полеглого вояка.

Вогнелап прошепотів Сіролапові на вухо:

— Що вони роблять?

Сіролап усе не відводив погляду від мерця, однак відповів:

— Його дух пішов від нас до Зоряного Клану, але наш Клан востаннє ділиться із Рудохвостом язиками.

— Зоряний Клан? — перепитав Вогнелап.

— Це плем’я небесних вояків, яке спостерігає за всіма Кланами. Їх можна побачити у Срібносмузі.

Вогнелап виглядав збентеженим, тож Сіролап пояснив:

— Срібносмуга — це широкий пояс зірок, який щоночі простягається через усеньке небо. Кожна зірка — то вояк Зоряного Клану. Сьогодні Рудохвіст засяє серед них.

Вогнелап кивнув, і Сіролап рушив уперед, щоб поділитись язиками зі своїм полеглим воєводою.

Синьозірка мовчки сиділа, поки перші коти віддавали останні почесті Рудохвостові. Тепер же вона зіскочила з Високого Каменя і поволі підійшла до тіла воєводи. Інші коти відступили вбік і спостерігали, як їх провідниця припала до землі, щоб востаннє поділитись язиками зі своїм старим побратимом.

Закінчивши, вона підвелася і заговорила. Її голос був притишений, сповнений смутку, і увесь Клан мовчав, дослухаючись до її слів.

— Рудохвіст був хоробрим вояком. Ніхто не сумнівався у його відданості Громовому Кланові. Я завжди покладалася на його думку, бо в ній відчувалася турбота про потреби Клану, її ніколи не затьмарювали жадоба чи гординя. З нього був би чудовий провідник.

Синьозірка лягла на живіт, схилила голову, делікатно випростала лапи і поринула у мовчазну журбу за своїм другом. Ще кілька котів підійшли і лягли обабіч, їхні схилені голови й випростані спини, ніби у дзеркалі, відобразили її скорботну позу.

Вогнелап спостерігав. Він не знав Рудохвоста, однак почувався зворушеним, дивлячись на скорботу Клану.

Сіролап повернувся і знову став біля нього.

— Порохолап зажурився, — зауважив він.

— Порохолап?

— Учень Рудохвоста. Отой смугастий брунатний кіт. Цікаво, хто буде його новим наставником?

Вогнелап подивився на невеличкого кота, який припав біля Рудохвостового тіла, втупивши невидющий погляд у землю. За ним лежала провідниця Клану.

— І як довго Синьозірка сидітиме біля нього? — запитав Вогнелап.

— Мабуть, цілу ніч, — відповів Сіролап. — Рудохвіст був її помічником і воєводою уже багато-багато повень. Вона не зможе так швидко його відпустити. Він був одним з найкращих вояків. Не такий великий та сильний, як Тигрокіготь чи Левосерд, зате спритний і кмітливий.

Вогнелап глянув на Тигрокігтя, захоплюючись силою, яка нуртувала у його могутніх м’язах та широкій голові. На його масивному тілі були помітні сліди вояцького життя. Одне вухо було розірване навпіл, а перенісся перекреслював широкий шрам.

Зненацька Тигрокіготь підвівся і стиха підійшов до Круколапа. Плямолистка заходжувалася біля пораненого Тигрокігтевого учня, зубами і передніми лапами прикладаючи клубочки павутини до рани на його плечі.

Вогнелап схилився до Сіролапа і запитав:

— А що це робить Плямолистка?

— Зупиняє кровотечу. Рана, здається, серйозна. Та і Круколап неабияк злякався. Він завжди був нервовий, але щоб настільки — я ще його ніколи таким не бачив. Ходімо глянемо, чи він уже прокинувся.

Вони пройшли крізь ряди схилених у жалобі котів до місця, де лежав Круколап, і всілися на певній відстані, чекаючи, щоб Тигрокіготь закінчив говорити.

— Отож, Плямолистко, — впевненим нявкотом звернувся Тигрокіготь до плямистої кицьки. — Як він? Думаєш, ти можеш його врятувати? Я витратив чимало часу на його тренування. Не хотілося б, аби мої зусилля пропали марно у першій же битві.

Плямолистка відповіла, не відводячи очей від пораненого:

— Ага, шкода, якщо після усіх твоїх дорогоцінних тренувань він помре у першій же бійці?

— Він житиме? — наполягав Тигрокіготь.

— Звісно. Йому просто треба відпочити.

Тигрокіготь зітхнув і поглянув униз, на нерухому темну фігуру. Він штурхнув Круколапа передньою лапою.

— То вставай! Підводься!

Круколап не ворушився.

— Глянь, які довгі у нього пазурі! — прошипів Вогнелап.

— О, так! — натхненно відповів Сіролап. — Я б точно не хотів із ним битися.