Эрин Хантер – На волю! (страница 5)

— Але ж домашні коти не можуть бути вояками! — запротестував Сіролап. — У них немає вояцької крові!

Погляд Синьозірки став сумним.

— Вояцької крові… — повторила вона, зітхаючи. — Вже забагато її пролилося останнім часом.

Синьозірка замовкла, і Левосерд продовжив:

— Синьозірка всього лише пропонує тобі тренуватися, маленький котику. Немає жодної гарантії, що ти станеш повноцінним вояком. Це може виявитися занадто складним для тебе. Зрештою, ти звик до комфортного життя.

Левосердові слова вкололи Рудька. Він повернув голову і зустрів погляд золотистого кота.

— Чому тоді ви пропонуєте мені спробувати?

Та відповіла Синьозірка:

— Ти маєш рацію, що запитуєш про наші мотиви, котику. Правда в тому, що Громовому Кланові потрібно більше вояків.

— Зрозумій, що Синьозірка не робить цієї пропозиції просто так, — попередив Левосерд. — Якщо ти хочеш тренуватися з нами, то ми будемо змушені забрати тебе до свого Клану. Ти або житимеш з нами і поважатимеш наші закони, або повернешся до свого гнізда Двоногів і ніколи більше не прийдеш до нас. Не можна гріти кожну лапу в іншому кублі.

Холодний вітерець сколихнув підлісок, куйовдячи Рудькове хутро. Він здригнувся, але не від холоду, а від захоплення неймовірними можливостями, що перед ним відкривалися.

— Ти вагаєшся, чи варто відмовлятися від свого вигідного домашнього життя? — м’яко запитала Синьозірка. — Та чи усвідомлюєш ти, що проміняєш на теплу хату та їжу?

Рудько збентежено поглянув на неї. Безперечно, його зустріч із цими котами показала, наскільки легко і розкішно він жив.

— Очевидно, ти все ще кіт, — додала Синьозірка, — незважаючи на той сморід Двоногів, який причепився до твого хутра.

— Що ти маєш на увазі — все ще кіт?

— Твої Двонога ще не відвозили тебе до Різуна, — важко нявкнула Синьозірка. — Ти б поводився тоді зовсім інакше. Тоді, гадаю, ти б далеко не так легко зміг побороти кота з Клану!

Рудько був спантеличений. Раптом він подумав про Генрі, який розтовстів і став лінивим після візиту до ветеринара. Це те, що Синьозірка мала на увазі під Різуном?

— Клан не зможе запропонувати тобі легку здобич чи тепле житло, — провадила далі Синьозірка. — У період гололисту ночі в лісі стають жорстокими. Клан вимагатиме великої вірності й важкої праці. Ти повинен будеш захищати Клан ціною свого життя, якщо буде треба. Нам потрібно нагодувати багато ротів. Та винагорода за це велика. Ти залишишся котом. Ти тренуватимешся в диких умовах. Сила і братерство Клану будуть завжди з тобою, навіть якщо ти полюватимеш сам.

У Рудька запаморочилося в голові. Здавалося, що Синьозірка пропонує йому таке життя, яке він неодноразово яскраво бачив у своїх снах. Та чи міг би він жити так насправді?

Левосерд перервав його роздуми.

— Ходімо, Синьозірко, не варто більше гаяти тут час. Ми повинні приєднатися до іншого патруля перед місяцепіком. Тигрокіготь хвилюватиметься, що з нами щось сталося.

Він підвівся і очікувально повів хвостом.

— Зачекайте, — нявкнув Рудько. — Я можу обдумати вашу пропозицію?

Синьозірка кинула на нього довгий погляд.

— Левосерд буде тут завтра опівдні, — сказала вона. — Дай йому свою відповідь.

Синьозірка муркотом подала тихий сигнал, і за мить усі троє обернулися і зникли в підліску.

Рудько моргнув. Здивований і збентежений, він дивився вгору, крізь папороть, що його оточувала, крізь навіс із листя, на зорі, що мерехтіли в ясному небі. Запах котів Клану все ще важко висів у вечірньому повітрі. І як тільки Рудько повернувся і попрямував додому, він відчув щось дивне всередині, що тягнуло його назад у глибини лісу.

Розділ 3

Того ранку, коли Рудько заснув після нічних мандрів, то знову побачив свій сон про мишу, навіть яскравіше, аніж перед цим. Вільний від нашийника, у світлі місяця він крався за полохливим створінням. Але цього разу Рудько знав, що за ним стежать. Він бачив десятки жовтих очиць, які сяяли з лісових тіней. У світ його снів увійшли коти Кланів.

Рудько прокинувся, кліпаючи очима в яскравому сонячному світлі, яке заливало всю підлогу. Його хутро здавалося важким і товстим від тепла. Миска з кормом була наповнена вщерть, а миска з водою — виполоскана, заповнена гіркуватою на смак водою Двоногів. Рудькові більше подобалося пити з калюж надворі, однак, коли було спекотно або він був дуже спраглий, тоді, слід визнати, йому було легше напитися вдома. Чи зможе він справді полишити таке зручне життя?

Він поїв, а тоді стрімко вийшов крізь котячі дверцята у садочок. День обіцяв бути теплим, а над деревами тяжів аромат раннього цвіту.

— Здоров, Рудьку, — нявкнув голос з огорожі. То був Ляпко. — Тобі б уже годину, як бути на ногах. Горобенята вперше випробовували свої крила.

— І ти якесь спіймав? — запитав Рудько.

Ляпко позіхнув і облизав носа:

— Мало мені турбот. Я вже досхочу наївся вдома. А все ж чому ти встав так пізно? Ще вчора ти скаржився, що Генрі просипає своє життя, а сьогодні й сам не кращий.

Рудько сів на холодну землю за огорожею й акуратно обгорнув передні лапи хвостом.

— Минулої ночі я був у лісі, — нагадав він своєму другові.

Водномить Рудько відчув, як кров шугнула його жилами, а хутро настовбурчилося. Ляпко глянув на нього згори вниз, його очі були широко розплющені:

— О, так. Я забув. То як це було? Ти щось спіймав? Тебе щось спіймало?

Рудько витримав паузу, не впевнений, як розповідати своєму старому другові про те, що сталося.

— Я зустрів таких собі диких котів, — почав він.

— Що?! — Ляпко був вражений. — І ти побився?!

— Щось таке.

Згадуючи силу і мужність котів Клану, Рудько досі відчував, як енергія нуртує у його тілі.

— Тебе вполювали? Що сталося? — вперто наполягав Ляпко.

— Їх було троє. Вони більші та сильніші, аніж будь-хто з нас.

— І ти бився з усіма трьома! — перебив Ляпко, вертячи хвостом від захвату.

— Ні! — нетерпляче нявкнув Рудько. — Лише з наймолодшим. Інші двоє підійшли пізніше.

— І як це вони не розірвали тебе на шмаття?

— Лише застерегли, щоб я покинув їхню територію. Але тоді… — Рудько завагався.

— Що?! — нетерпляче нявкнув Ляпко.

— Вони запросили мене приєднатися до їхнього Клану.

Ляпко недовірливо пересмикнув вусами.

— Справді запросили! — наполягав Рудько.

— Навіщо їм це робити?

— Не знаю, — визнав Рудько. — Я думаю, їхньому Кланові потрібно якомога більше лап.

— Як на мене, це все дуже дивно, — із сумнівом нявкнув Ляпко. — Я б їм на твоєму місці не довіряв.

Рудько глянув на Ляпка. Його чорно-білий друг ніколи не виявляв особливого бажання помандрувати до лісу. Ляпка цілком влаштовувало хатнє життя. Він ніколи б не зрозумів того невгасимого жадання, яке вселяли Рудькові сни — ніч за ніччю.

— Але я їм довіряю, — м’яко промуркотів Рудько. — І я вже все для себе вирішив. Я збираюся приєднатися до них.

Ляпко зліз униз огорожею і став перед Рудьком.

— Рудьку, будь ласка, не йди, — тривожно нявкнув він. — Я ж можу більше ніколи тебе не побачити.

Рудько підбадьорливо штовхнув його головою.

— Не переймайся. Мої домашні знайдуть собі іншого кота, і ти з ним потоваришуєш. Ти з усіма вмієш порозумітися!

— Але ж це не те саме! — завив Ляпко.

Рудько нетерпляче змахнув хвостом.