Эрин Хантер – На волю! (страница 44)

— Добре, Жовтоікло, — сказав він. — Веди нас до табору Тіньового Клану.

Розділ 24

Жовтоікла повернулася і почала продиратися крізь папороть. Білошторм та інші коти пішли за нею.

У Вогнелапа дзвеніло у вухах від захоплення. Він не відчував у повітрі холодної вологи, а довгу втому ніби рукою зняло.

Жовтоікла повела їх до маленької нори, захованої у підліску, і показала вхід до табору Тіньового Клану. Сплутані зарості ожини значно відрізнялися від охайного ялівцевого проходу, який вів до табору Громового Клану. Межі табору були позначені ямами і щілинами, а сморід гнилого м’яса долинав аж сюди.

— Ви їсте вороняче їдло! — прошепотів Сіролап, скрививши губи.

— Наші вояки привчені нападати, а не полювати, — відповів Попелюх. — Ми їмо все, що можемо знайти.

— Громовий Клане, заховайтеся у тих заростях папороті, — шикнула Жовтоікла. — Там є повно поганок, які замаскують ваш запах. Чекайте там, доки я не подам сигнал.

Вона відступила, щоб пропустити інших котів із Тіньового Клану наперед, уклинившись посередині їхньої групи, ніби в’язень. І вони усі тихо попрямували до табору.

Громовий Клан розташувався між поганок, усі були напружені й пильні. Вогнелап відчув поколювання під хутром. Він подивився на Сіролапа. Товста шубка на товаришевій шиї стояла сторчма, і Вогнелап чув, як той швидко дихав від стримуваного хвилювання.

Раптом із табору Тіньового Клану долинув клич. Коти Громового Клану без вагань вискочили зі своєї засідки і помчали до входу.

Жовтоікла, Попелюх, Хмаросвітка і Ночешкур боролися із шістьома лютими вояками на потоптаній багнистій галявині. Поміж інших Вогнелап упізнав Зорелома і його воєводу Чорноногого. Вояки здавалися голодними і наляканими від битви, але Вогнелап бачив їхні міцні м’язи, які випиналися під плямистим хутром.

На краю галявини групки кістлявих котів непевно спостерігали за чубаниною. Їхні худі тіла, здавалося, відчували огиду до насилля, а затуманені очі виглядали шокованими і спантеличеними. Краєм ока Вогнелап побачив Носошморга, який позадкував і сховався за кущем.

За кивком Білошторма Громовий Клан приєднався до бійки.

Вогнелап схопив своїми лапами сріблястого кота, але той випручався. Він спіткнувся, вояк Тіньового Клану повернувся і вхопив його гострими, як терня, пазурами. Вогнелап крутнувся і ввігнав свої зуби у тіло кота. Крик вояка дав йому зрозуміти, що він знайшов вразливе місце, і Вогнелап вкусив сильніше. Вояк знову верескнув, а потім вирвався і побіг у кущі.

Вогнелап підвівся. Молодий Тіньовий учень підскочив до нього з краю табору, його м’яке хутро наїжачилося від страху.

Вогнелап сховав кігті та легко його відкинув.

— Це не твоя битва, — шикнув він.

Білошторм уже пришпилив Чорноногого до землі. Він люто його вкусив, і поранений воєвода прожогом помчав крізь вихід із табору до лісу.

— Вогнелапе! — це Хмаросвітка викрикнула його ім’я. — Стережися! Кігтеморд…

Він не почув решти. Великий бурий кіт врізався в нього. Кігтеморд! Вогнелап випустив кігті в землю і обернувся, готовий до бою. Вояк, який убив Плямолистку! Злість струмувала його жилами, і він кинувся на ворога.

Вогнелап штовхнув вояка на землю і втиснув його головою в багно. Засліплений люттю, він приготувався впитися іклами в шию Кігтеморда. Та перш ніж він зміг із ним розквитатися, Білошторм збив його з ніг і схопив Тіньового вояка.

— Вояк Громового Клану ніколи не вбиває без потреби, — прогарчав він у вухо Вогнелапові. — Нам просто треба показати їм, щоб більше до нас не пхалися! — він сильно вкусив Кігтеморда, і той, завиваючи, побіг геть із табору.

Усе ще сам не свій від злості, Вогнелап роззирнувся. Вояки Зорелома повтікали.

Розлючений крик пролунав позаду Сіролапа. Він відскочив, і Вогнелап побачив, як Жовтоікла схопила Зорелома. Із кількох ран на його тілі текла кров. Вуха провідника були прищулені до голови, а вуса опущені; він схилився до землі під сильною хваткою Жовтоіклої.

— Ніколи не думав, що тебе буде важче вбити, ніж батька! — відрубав він.

Жовтоікла відскочила, ніби її вжалила бджола. Її обличчя раптом перекосило від шоку і скорботи. Вона послабила хват, і Зорелом негайно скинув її з себе порухом свого могутнього тіла.

— Це ти вбив Зорещерба? — провила Жовтоікла, витріщаючись на нього з недовірою.

Зорелом холодно на неї глянув.

— Ти ж знайшла його тіло. Хіба не упізнала моє хутро на його кігтях? — Жовтоікла з жахом дивилася на кота, поки він продовжував. — Зорещерб був м’якотілий і дурний вожак. Він заслуговував смерті.

— Ні! — прошипіла Жовтоікла, опустивши голову. Тоді вона стрепенулася і глянула на Зорелома, вигинаючи спину. — А кошенята Ясноцвітки? Вони теж заслужили померти? — її голос різав вухо.

Зорелом рикнув і кинувся на Жовтоіклу, перевернувши її на живіт. Жовтоікла навіть не намагалася чинити спротив його колючим пазурам.

Вогнелап із подивом побачив, що її очі були затуманені журбою.

— Ті кошенята були слабкі, — шикнув Зорелом, нахиляючись до вуха Жовтоіклої. — Вони б не принесли жодної користі Тіньовому Кланові. Якби я не вбив їх, то це зробив би хтось інший.

Чорно-біла Тіньова королева Ясноцвітка завила від горя. Зорелом не зважав.

— Мені слід було вбити тебе, коли була нагода, — кинув він Жовтоіклій. — Здається, я майже такий м’якосердий, як мій батько. Який же я дурень, що відпустив тебе із Клану живою! — він нахилився, оголюючи зуби, готовий впитися ними в її шию.

Та Вогнелап виявився швидшим. Він наскочив Зореломові на спину, перш ніж той встиг стулити щелепи. Вогнелап увігнав кігті у сплутане хутро кота і відтягнув його від виснаженої кішки, відкидаючи провідника на край галявини.

Зорелом крутнувся в повітрі, щоб приземлитися на лапи, і глянув Вогнелапові в очі, люто сплюнувши:

— Не гай часу, учню! Я маю дар від Зоряного Клану. Тобі доведеться вбити мене дев’ять разів, перш ніж я до них приєднаюся. Ти справді думаєш, що маєш досить сили для цього? — його очі виклично палахкотіли впевненістю.

Вогнелап відповів на погляд. Його живіт напружився. Зорелом був провідником Клану! Як він узагалі міг сподіватися його побороти? Але коти Тіньового Клану, які до цього спостерігали, почали повільно підходити до свого переможеного вожака, шиплячи і гаркаючи від ненависті. Вони були побиті та виснажені голодом, але переважали Зорелома числом. Провідник, здалося, зрозумів це, бо хвіст його почав нервово посмикуватися. Він схилився й позадкував до кущів. Його очі злісно палахтіли з тіні, поглядом він шукав Вогнелапа.

— Це ще не кінець, учню, — прошипів він і зник у лісі слідом за своїми переможеними вояками.

Вогнелап глянув на Білошторма.

— Нам слід піти за ним? — нявкнув він.

Вояк похитав головою.

— Гадаю, вони вже зрозуміли, що їм тут не раді.

Ночешкур, вояк Тіньового Клану, кивнув на знак згоди.

— Облиште їх. Якщо вони посміють знову сюди показати свого носа, Тіньовий Клан зможе сам дати їм відсіч.

Коти Тіньового Клану збилися докупи серед руїн свого табору і ніби оніміли від усвідомлення того, що їхній вожак утік.

«Доведеться довго працювати, щоб відновити Клан», — подумав Вогнелап.

Кошенята!

Вогнелап почув нявкіт Сіролапа з дальнього кутка галявини. Він поспішив до свого друга, за ним побігли Мишошубка і Білошторм. Коли вони наблизилися, то почули нявчання котяток, яке долинало з-під купи листя й галузок. Сіролап і Мишошубка швидко почали розпорпувати накриття і знайшли викрадених кошенят Громового Клану на дні невеликої ями.

— Із ними все гаразд? — запитав Білошторм, посмикуючи хвостом від хвилювання.

— Так, усе чудово, — відповів Сіролап. — Лише кілька подряпин. Але цей маленький котик має доволі серйозну рану на вушці. Жовтоікло, можеш на нього глянути?

Стара кішка саме зализувала свої рани, але почула поклик і примчала до ями, з якої Сіролап обережно витягував котика.

Вогнелап допоміг Сіролапові підняти решту кошенят нагору. Останнє було сіре, ніби попіл старого вогнища. Воно нявкнуло і скрутилося, коли Вогнелап поклав його на землю. Мишошубка зібрала всіх кошенят коло себе і заспокоювала їх, облизуючи й пестячи.

Жовтоікла подивилася на розірване вушко.

— Потрібно зупинити кровотечу, — нявкнула вона.

Носошморг вийшов із тіні. Його передні лапи були замотані у шар павутиння, яке він мовчки передав Жовтоіклій. Вона вдячно кивнула і почала загоювати рани кошеняти.

Ночешкур підійшов до групи котів Громового Клану.

— Ви допомогли Тіньовому Кланові позбутися жорстокого і небезпечного вожака, і ми вам безмежно вдячні. Але зараз вам час залишити наш табір і повернутися до свого. Я обіцяю, що на ваших землях не буде лапи Тіньового вояка, доки на наших угіддях буде вдосталь здобичі.

Білошторм кивнув.

— Можете полювати у нас одну повню, Ночешкуре. Громовий Клан знає, що вам потрібен час, щоб відновитися.

Він обернувся до Жовтоіклої.

— А ти, Жовтоікло? Ти хочеш повернутися з нами чи залишитися зі своїми старими приятелями?

Жовтоікла глянула на нього.