Эрин Хантер – На волю! (страница 43)

Тигрокігтя з ними не було. Він кинувся навздогін і зупинився вже біля групи котів Громового Клану.

Вояки озирнулися і вирячилися на нього, їхнє хутро здибилось, а очі агресивно блищали. Серед них був Темносмуг, молода киця Мишошубка та юний вояк Вітрогон. Мишошубка була не єдиною кішкою в групі — з ними прийшла ще Верболоза.

— Вогнелапе! — прогарчав Білошторм. — Що це ти тут робиш?

Вогнелап перевів подих:

— Мене послала Синьозірка! — видихнув він. — Вона хотіла, щоб я знайшов Жовтоіклу, перш ніж…

— А! — перебив його Білошторм. — Синьозірка сказала, що я можу зустріти тут друга. Тепер ясно, що вона мала на увазі, — він замислено глянув на Вогнелапа.

— Тигрокіготь тут? — запитав Вогнелап, не без гордощів відчуваючи на собі їхні погляди.

Білошторм зацікавлено глянув на нього:

— Синьозірка наполягала, що він потрібен їй у таборі, аби захистити решту кошенят.

Вогнелап кивнув, відчуваючи полегшення. Тоді наполегливо нявкнув:

— Білошторме, потрібна твоя допомога. Я можу провести вас до кошенят. Сіролап уже чекає. Ми плануємо сьогодні їх урятувати. Ви з нами?

— Звісно ж, ми з вами! — у захваті замахали хвостами коти.

— Це означає, що нам доведеться проникнути в табір Тіньового Клану, — застеріг Вогнелап.

— Ти можеш провести нас туди? — палко запитав Вітрогон.

— Ні. Але Жовтоікла може. Вона пообіцяла привести на допомогу своїх старих союзників із табору.

Мишошубка глянула на нього і люто настовбурчила хвіст.

— Ти знайшов Жовтоіклу? — прошипіла вона.

— Я не розумію, — збентежено нявкнув Білошторм. — Ця зрадниця допоможе нам повернути кошенят, яких сама ж і викрала?

Вогнелап глибоко вдихнув, щоб заспокоїтись, а тоді з готовністю глянув у вічі Білоштормові:

— Жовтоікла не крала кошенят, — нявкнув він. — І не вона вбила Плямолистку. Вона хоче допомогти нам врятувати кошенят.

Білошторм глянув на нього, а тоді повільно кліпнув.

— Веди, Вогнелапе, — наказав він.

Сіролап чекав за ясеном, нервово намотуючи кола навкруги трухлявого пня. Побачивши гурт, що виринув з імли, він спинився і поворушив вусами на знак вітання.

— Чутно щось від Жовтоіклої? — запитав Вогнелап.

— Ще ні, — відповів Сіролап.

— Ну, ми не знаємо, чи далеко звідси до табору Тіньового Клану, — швиденько зауважив Вогнелап, відчуваючи, як напружується Білошторм позаду нього. — Ймовірно, вона вже повертається.

— Або гарненько собі ділиться язиками зі своїми товаришами з Тіньового Клану, поки ми тут, як дурні, чекаємо, щоб нас оточили, — нявкнув Сіролап.

Білошторм спостерігав за двома новаками і замислено ворушив вухами.

— Вогнелапе? — очікувально запитав він.

— Вона повернеться, — пообіцяв той.

— Гарно говориш, юний Вогнелапе, — Жовтоікла підкралася з-за ясена і сіла перед ними. — Ти не єдиний, хто вміє домовлятися з іншими, — нявкнула вона Вогнелапові. — Пригадуєш день, коли ми зустрілися? Тоді ти теж дивився не в той бік.

Ще троє Тіньових котів з’явилися з-поза дерева і спокійно повсідалися обабіч Жовтоіклої. Коти Громового Клану враз наїжачилися, готові до відсічі.

Обидва Клани мовчки сиділи один навпроти одного. Вогнелап нервово совався, не розуміючи, що робити далі. Коли це один із Тіньового Клану, сірий кіт, заговорив. Він мав довге худорляве тіло і тьмяне хутро.

— Ми прийшли, щоб допомогти, а не зашкодити. Ви прийшли по своїх кошенят — ми допоможемо вам їх звільнити.

— А що з цього вам? — обережно запитав Білошторм.

— Ми хочемо, щоб ви допомогли нам позбутися Зорелома. Він порушив вояцький кодекс, і Тіньовий Клан страждає.

— Ага, невже все просто? — прогарчав Вітрогон. — Ми проникаємо в табір, хапаємо кошенят, убиваємо вашого провідника і повертаємося додому.

— Ви не зустрінете настільки сильного опору, як вам здається, — пробурмотів сірий кіт.

Жовтоікла підвелася:

— Дозвольте відрекомендувати вам моїх друзів, — нявкнула вона, гуляючи навколо котів із Тіньового Клану.

Спершу Жовтоікла підійшла до сірого кота.

— Це Попелюх, один зі старійшин Клану. А ось Ночешкур, він був найстаршим вояком аж до смерті Зорещерба, — вона описала коло довкруж чорного кота, який кивнув товариству. — А це одна зі старійшин-королев, Хмаросвітка. Двоє її кошенят загинули, виганяючи Вітряний Клан.

Хмаросвітка, маленька кицька, нявкнула привітання і додала:

— Я більше не хочу втрачати своїх кошенят.

Білошторм коротко лизнув свої груди, щоб пригладити хутро.

— Очевидно, ви всі досвідчені вояки, якщо вже змогли підібратися так близько, а ми вас не помітили. Але чи досить вас? Нам потрібно знати, з чим ми зіткнемося, коли проникнемо в табір Тіньового Клану.

— Старі та хворі у Тіньовому Клані повільно помирають від голоду, — нявкнув Попелюх. — А кошенята травмуються швидше, ніж ми встигаємо їх лікувати.

— Але якщо у Тіньовому Клані такий гармидер, — не витримав Темносмуг, — як сталося, що допіру ви показали таку силу? І чому Зорелом досі ще ваш провідник?

— Він згуртував довкола себе кількох найсильніших вояків, — відповів Попелюх. — Саме їх усі бояться, бо вони не завагаються померти за нього. Інші вояки коряться наказам, бо їх залякали. Вони битимуться на його боці не довше, ніж будуть впевнені у його перемозі. Якщо ж вони побачать, що Зорелом програє…

— Вони битимуться проти нього, а не за нього! — Темносмуг з огидою закінчив слова старійшини. — Що ж це за відданість така?

У котів Тіньового Клану наїжачилися загривки.

— Наш Клан не завжди був таким, — втрутилася Жовтоікла. — Коли Зорещерб був провідником, ми самі боялися власної сили. Але в ті часи наша сила трималася на вояцькому кодексі й відданості Клану, а не на страхові та кровожерстві, — стара медикицька зітхнула. — Якби ж то Зорещерб прожив довше.

— А як помер Зорещерб? — зацікавлено спитав Білошторм. — На Зборищі гуляли різні плітки, але ніхто, здається, не знав напевне.

Очі Жовтоіклої затуманила скорбота:

— Його убив із засідки вояцький загін іншого Клану.

Білошторм замислено кивнув.

— Так, саме так більшість і думає. Воістину лихі часи, якщо провідників підстерігають у темряві замість відкритого, шляхетного поєдинку.

Вогнелап тим часом обмірковував різноманітні плани битви.

— Є спосіб забрати кошенят, не піднявши на ноги увесь табір? — запитав він.

Йому відповіла Хмаросвітка:

— Їх ретельно захищають. Зорелом очікує, що Громовий Клан спробує їх відбити. Таємно викрасти їх не вийде. Напасти відкрито — ось єдина надія.

— Тоді нам треба зосередити атаку на самому Зореломі та його поплічниках, — нявкнув Білошторм.

У Жовтоіклої, проте, була інша пропозиція:

— Тіньові вояки можуть мене провести до свого табору. Ми маємо впевнитися, що Зорелом і його поплічники будуть не у своїх кублах. Новина про те, що мене спіймано, миттю виманить їх надвір. А щойно вони вийдуть на відкрите — я дам сигнал до нападу.

Білошторм якусь мить мовчав. Тоді кивнув з урочистим виглядом, подумки він уже наказував своїм воякам іти у бій.