Эрин Хантер – На волю! (страница 31)

— Чого ти хочеш, Ячменю? — запитав Тигрокіготь.

Ячмінь докірливо глянув на нього.

— Я хотів лише попередити, що зараз тут двоє собак. Безпечніше буде повернутися на поле, а не йти навпростець через двір.

— Ми знаємо про собак. Бачили їх раніше… — нетерпляче сказав Тигрокіготь.

— Ми вдячні тобі за попередження, — перебила Синьозірка. — Дякую, Ячменю. До зустрічі.

Ячмінь махнув хвостом.

— Безпечної вам мандрівки, — нявкнув він, побігши геть.

— Ходімо, — скомандувала Синьозірка, звертаючи з дороги.

Вона торувала шлях крізь високі трави, що відділяли дорогу від живоплоту, за яким лежало кукурудзяне поле. Троє новаків побігли услід, але Тигрокіготь вагався.

— Ти довіряєш самітникові? — нявкнув він.

Синьозірка раптом спинилася і повернулася до нього.

— А ти б краще мав справу з тими псами?

— Вони були на припоні, коли ми востаннє повз них проходили, — зауважив Тигрокіготь.

— А зараз можуть бути на волі. Ми йдемо сюди, — нявкнула Синьозірка.

Вона проповзла під живоплотом назад на поле. Вогнелап прослизнув услід за нею, за ним Круколап, Сіролап і, нарешті, Тигрокіготь.

Сонце уже показалося з-за обрію. Кущі живоплоту поблискували росою, обіцяючи ще один теплий день.

Коти бігли уздовж гребеня канави. Вогнелап дивився у її глибину, яка губилась між крутосхилами у хащах кропиви. Він відчував запах здобичі. Цей гіркуватий запах був йому знайомий, але надто вже давно він його не чув.

Пронизливий вереск змусив Вогнелапа відстрибнути з несподіванки. Круколап боровся з чимось, дряпаючи кігтями землю. Щось вхопило його лапу і тепер затягувало в глиб канави.

— Щури! — кинув Тигрокіготь. — Ячмінь завів нас у пастку!

Перш ніж вони встигли щось зробити, їх п’ятьох уже оточили. Великі брунатні пацюки ордою перли з канави, чутно було пронизливий вереск. Вогнелап бачив, як їхні гострющі передні зуби поблискують у світлі вранішнього сонця.

Раптом один із них стрибнув на плечі Вогнелапові. Біль пронизав плече, коли пацюк впився зубами у Вогнелапове тіло. Ще один схопив його лапу своїми потужними щелепами.

Вогнелап миттю припав до землі й завертівся, намагаючись звільнитися. Він знав, що щури не такі сильні, як він, але ж їх було так багато. Вереск, шипіння та крики давали зрозуміти, що на інших котів теж напали.

Вогнелап ошаліло змахнув пазурами, розпанахавши пацюка, що вчепився йому в ногу. Той відпустив, але інший відразу вчепився у його хвіст. Наче блискавка, гнаний страхом і несамовитою люттю, він шматував і гамселив нападників. Повернувши голову, кіт впився зубами у щура, який прилаштувався на його плечі. Відчув, як кісточки в його шиї хруснули між гострими зубами, а тіло обм’якло і, зрештою, впало в багно на дорозі.

Вогнелап закричав від болю, коли ще один щур вистрибнув йому на спину і вчепився зубами в тіло. Краєм ока кіт помітив спалах чиєїсь білої шерсті. На якусь мить він розгубився, а тоді відчув, як із нього стягують пацюка. Озирнувшись, Вогнелап побачив, як Ячмінь скидає гризуна до канави.

Не вагаючись, Ячмінь роззирнувся і кинувся до Синьозірки. Вона билася в корчах посеред дороги, зусібіч обліплена щурами. За якусь мить Ячмінь уже схопив одного з них за спину і вмить перекусив натренованим рухом. Кинувши щура на землю, він одразу ж схопив іншого, а Синьозірка почала чавити щурів, які норовили залізти під нього.

Вогнелап кинувся до Сіролапа, на якого з обох боків насідали два невеликі щурики. Вогнелап стрибонув на ближчого, вбивши його з одного укусу. Сіролап зміг повернутися і забити іншого кігтями. Тоді схопив його зубами і з усієї сили пожбурив до канави. Щур не виліз назад.

— Вони тікають! — закричав Тигрокіготь.

Тепер усі побачили, як решта пацюків тікали вниз, у безпечний притулок канави. Вогнелап чув шкряботіння маленьких лап, яке губилося в заростях кропиви. Укуси на його плечі та задній лапі віддавали гострим болем. Він акуратно лизнув свою шерсть, вологу і забруднену кров’ю, запах якої змішався зі смородом щурів.

Вогнелап роззирнувся, шукаючи Круколапа. Сіролап стояв біля чагарів кропиви, підбадьорюючи Круколапа, який саме вилазив із канави, бруднющий і попечений кропивою. Молодий щур досі міцно тримався за його хвіст. Вогнелап потягнувся і швидко прикінчив гризуна, поки Сіролап допомагав Круколапові перелізти через гребінь канави.

Тепер Вогнелап виглядав Синьозірку. Спершу він побачив Ячменя, який стояв на гребені канави, вишукуючи в її купах щурів. Синьозірка лежала на шляху неподалік. Вогнелап, охоплений тривогою, кинувся до своєї провідниці. Густе сіре хутро на її шиї просякло кров’ю.

— Синьозірко? — нявкнув він.

Синьозірка не відповіла.

Розлютований вереск змусив Вогнелапа підвести погляд.

Тигрокіготь кинувся на Ячменя і поклав того на лопатки.

— Ти послав нас у пастку! — гарикнув він.

— Я не знав, що тут будуть щури! — кинув Ячмінь, збиваючи ногами пилюку в марних намаганнях підвестися.

— То чому ти послав нас цим шляхом? — просичав Тигрокіготь.

— Собаки!

— Собаки були на припоні! Ми уже проходили повз них!

— Двоноги звільняють їх уночі! Вони охороняють гніздо Двоногів! — схлипнув Ячмінь, звиваючись під величезною вагою Тигрокігтя.

— Тигрокігтю! Синьозірку поранено! — не витримав Вогнелап.

Тигрокіготь нараз відпустив Ячменя. Той підвівся й обтрусив пилюку із шубки. Великий вояк підійшов до Синьозірки і обнюхав її рани.

— Ми можемо щось зробити? — запитав Вогнелап.

— Зараз вона в руках Зоряного Клану, — задкуючи, урочисто мовив Тигрокіготь.

Вражений Вогнелап широко розплющив очі. Тигрокіготь хоче сказати, що вона померла? Його хутро настовбурчилося, коли він глянув на свою провідницю. Чи про це попередили її духи біля Місяцескелі?

Сіролап із Круколапом теж підійшли і стали біля провідниці, нажахані та приголомшені.

Ячмінь, навпаки, відступив, однак витягнув шию, щоб бачити, що відбувається.

Очі Синьозірки були розплющені, однак невидющі, її сіре тіло лежало без жодного руху. Здавалося, вона навіть не дихає.

— Вона померла? — прошепотів Круколап.

— Не знаю. Почекаємо — побачимо, — відповів Тигрокіготь.

Усі п’ятеро котів чекали у повній тиші, поки сонце підбивалося все вище і вище над видноколом. Вогнелап зловив себе на тому, що без слів благає Зоряний Клан врятувати його провідницю, відпустити її назад до них.

Аж ось Синьозірка поворухнулася. Кінчик її хвоста здригнувся, і вона підвела голову.

— Синьозірко? — нявкнув Вогнелап. Голос його тремтів.

— Усе гаразд, — видихнула Синьозірка. — Я ще з вами. Я втратила життя, але, на щастя, не дев’яте.

Радість переповнила Вогнелапа. Він глянув на Тигрокігтя, сподіваючись прочитати полегшення на його обличчі, але темний вояк не виражав жодних емоцій.

— Добре, — скомандував він. — Круколапе, назбирай павутиння для ран Синьозірки. Сіролапе, знайди нагідки або хвощ, — обоє новаків негайно вирушили. — Ячменю, гадаю, тобі варто піти.

Вогнелап глянув на самітника, який так хоробро бився, щоб допомогти їм. Він хотів подякувати йому, але, під лютим поглядом Тигрокігтя, не наважувався. Замість того Вогнелап ледь кивнув Ячменю. Ячмінь, здається, зрозумів, тому що кивнув у відповідь, і пішов геть, не сказавши більше жодного слова.

Синьозірка все ще лежала на багнистій доріжці.

— Усі в порядку? — хрипко запитала вона.

Тигрокіготь кивнув.

Круколап повернувся, котячи перед собою лівою лапою величенький клубок павутиння.

— Ось, — нявкнув він.

— Прикласти це до її ран? — запитав Вогнелап Тигрокігтя. — Жовтоікла показувала мені, як це робиться.

— Гаразд, — погодився Тигрокіготь. Він відійшов і знову заходився оглядати канаву, дослухаючись, чи не чутно там щурів.

Вогнелап забрав клубочок павутиння від Круколапа і заходився делікатно приминати його до ран Синьозірки.