Эрин Хантер – На волю! (страница 30)

Вогнелап ступав за Синьозіркою і Тигрокігтем крізь темряву, знаходячи шлях лише на запах і дотик. Клан рухався вперед тунелем, який все спускався і спускався, звертаючи то в один бік, то в інший. Вогнелапові вуса терлись об стіни тунелю, повідомляючи, де рухатись прямо, а де повертати. Ніс підказував, що Синьозірка і Тигрокіготь ідуть всього на один хвіст попереду.

Вони все йшли і йшли. «Як далеко ми вже забралися?» — думав Вогнелап. Раптом щось ніби вкололо його у вуса. Повітря попереду, здавалося, посвіжішало. Він знову принюхався, полегшено відчувши знайомий наземний світ. Кіт відчував запах торфу, здобичі й вересу. Очевидно, десь вгорі був отвір.

— Де ми? — нявкнув він у темряві.

— Ми увійшли до печери Місяцескелі, — долинула лагідна відповідь Синьозірки. — Зачекай тут. Невдовзі Місяцепік.

Вогнелап підібгав під себе задубілі лапи, всівшись на холодній кам’яній підлозі, і став чекати. Він чув спокійне дихання Синьозірки і часті, просякнуті страхом подихи Тигрокігтя.

Раптом печеру осяяв спалах яскравіший, ніж прощальний промінь призахідного сонця. У непроникній чорноті тунелю Вогнелапові очі були широко розплющені. Зараз же він швиденько зімкнув повіки, прикриваючись від холодного білого світла. Тоді, поволі, він ледь-ледь їх розплющив і глянув уперед.

Він побачив осяйну скелю, що мерехтіла, ніби зроблена з міріад росяних краплин. Місяцескеля! Вогнелап роззирнувся. У холодному світлі, відбитому каменем, він розрізняв затемнені закутки печери з високими склепіннями. Місяцескеля здіймалася просто з середини підлоги на три хвости увись.

Синьозірка дивилася вперед, її хутро відливало білим у сяйві Місяцескелі. Навіть темна шерсть Тигрокігтя сяяла сріблом. Вогнелап простежив за поглядом Синьозірки. Високо у склепінні був отвір, через який виднівся вузенький трикутничок нічного неба. Місяць спускав промінчик у цей отвір просто на Місяцескелю, від чого та сяяла, немов зірка.

Вогнелап відчував, як страх Тигрокігтя все наростає, аж доки він не притлумив усі інші запахи. Вогнелап стривожився. Чи можливе таке, що старий вояк бачить тут щось інше, щось небезпечне? Він вловив порух, відчув, як повз нього зашурхотіло хутро, і почув відгомін бігу Тигрокігтя, який щодуху пробирався до виходу.

— Вогнелапе? — голос Синьозірки був тихий і спокійний.

— Я ще тут, — знервовано відповів він. — Що ж так злякало Тигрокігтя?

— Синьозірко? — нявкнув він ще раз, коли та не відповіла. Його серденько калатало, кров шумувала у вухах.

— Усе гаразд, юний вояче, не лякайся, — промуркотіла Синьозірка. Її лагідний голос заспокоював. — Гадаю, Тигрокіготь злякався сили Місяцескелі. Там, у верхньому світі, він безстрашний і могутній вояк, але тут, де розмовляють духи Зоряного Клану, коту потрібна інша сила. А що відчуваєш ти, Вогнелапе?

Вогнелап глибоко вдихнув і змусив своє тіло розслабитися:

— Лише свою власну цікавість, — зауважив він.

— Це добре, — відповіла Синьозірка.

Вогнелап перевів погляд на Місяцескелю. Його очі поволі призвичаїлися до її сяйва, воно більше не сліпило — навпаки, заколисувало його. Нараз він згадав свій сон. Це була та сама діамантова світляна куля, яку він бачив!

Заворожений, Вогнелап спостерігав, як Синьозірка підійшла до каменя і лягла біля нього. Тоді витягла шию і торкнулася Місяцескелі носом. Якусь мить у її очах виблискувало відображення скелі, тоді вона заплющила їх. Синьозірка відпочивала, поклавши голову на лапи, її повіки здригалися, а лапи раз у раз посмикувалися. Вона спала? Тут Вогнелапові пригадалися слова Сіролапа: «…провідник повинен переспати ніч біля каменя, а уві сні до нього приходять особливі видіння».

Він чекав. Холод тут був не настільки відчутний, але кіт усе одно дрижав. Вогнелап гадки не мав, скільки часу минуло, проте раптом камінь перестав сяяти. Печера знову занурилася в пітьму. Із неба зник місяць. Залишилися тільки дрібненькі зірки, що мерехтіли у темряві.

Вогнелап заледве міг розрізнити нечіткі обриси своєї провідниці, яка лежала біля Місяцескелі. Він хотів гукнути її, але не наважувався порушити тишу.

Через кілька безкінечних митей вона сама заговорила до нього:

— Вогнелапе? Ти ще тут? — її голос звучав приглушено і схвильовано.

— Так, Синьозірко, — Вогнелап почув, як до нього наближаються кроки.

— Швидко, — прошипіла вона. Він відчув, як провідниця зачепила його своїм хутром. — Нам треба вертатися до табору.

Вогнелап квапився услід за нею, дивуючись швидкості, з якою провідниця продиралася крізь темряву. Він сліпо йшов за її запахом, все вгору і вгору кам’яним тунелем, аж поки вона не вивела його на білий світ.

Тигрокіготь чекав біля входу разом із Сіролапом та Круколапом, коли Синьозірка із Вогнелапом вилізли з печери. Обличчя вояка заціпеніло, а хутро було трохи скуйовджене, однак сидів він незворушно і гордо.

— Тигрокігтю, — Синьозірка привітала його, не згадавши втечі цього вояка з підземних глибин. Той трохи розслабився.

— Що ти дізналася?

— Ми негайно мусимо повертатися до табору, — коротко нявкнула Синьозірка.

Вогнелап побачив відчай в очах провідниці. Тепер жах вчорашнього сну знову повернувся до його пам’яті: коти-втікачі, величезні темні вояки, пронизливий вереск біди. Вогнелап намагався не зважати на холодний страх, що сковував його м’язи, і не відставати від Синьозірки, яка з усіма іншими мчала униз темним схилом, геть від Уст Матері. Невже нічне жахіття незабаром сповниться?

Розділ 1б

Вони поверталися назад тим самим шляхом, яким прийшли. Місяць сховався за пеленою хмар. Було темно, але на Громошляху було тихо. Єдина потвора, яку вони чули, була ще ген далеко. Коти перебігли через дорогу гуртом і помчали крізь підлісок на іншому боці.

Вогнелап відчував, як його м’язи твердіють, наливаючись утомою, заледве витримуючи швидкість руху. Синьозірка мчала, не збавляючи темпу, націлившись носом уперед і високо задерши хвоста. Тигрокіготь скоком біг поруч із нею. Вогнелап біг за кілька кроків позаду, поруч із Сіролапом, але Круколап відставав.

— Доганяй, Круколапе! — прогарчав Тигрокіготь через плече.

Круколап здригнувся і припустив уперед, аж поки не наздогнав Сіролапа і Вогнелапа.

— Усе гаразд? — запитав Вогнелап.

— Так, — видихнув Круколап, не дивлячись Вогнелапові в очі, — просто притомився.

Вони збігли у глибокий байрак, а тоді подерлися нагору.

— Що сказав Тигрокіготь, коли вийшов із печери? — нявкнув Вогнелап, намагаючись приховати надмірну цікавість.

— Він хотів переконатися, що ми все ще охороняємо вхід, — відповів Сіролап. — Чому?

Вогнелап вагався.

— Ви не відчули від нього якийсь дивний запах? — запитав він.

— Лише старої вологої печери, — здивовано нявкнув Сіролап.

— Він був трішки роздратований, — наважився сказати Круколап.

— Не він один! — глянувши на нього, нявкнув Сіролап.

— Ти про що? — запитав Круколап.

— Та про те, що у тебе шерсть на загривку настовбурчується щоразу, коли ти його бачиш останнім часом, — прошепотів Сіролап. — Ти трохи зі шкіри не вистрибнув, коли він виліз із печери.

— То я від несподіванки злякався, от і все, — заперечив Круколап. — Визнай, біля Уст Матері взагалі трохи лячно.

— Ну, мабуть, так, — погодився Сіролап.

Коти пірнули з підліску у кукурудзяне поле, яке відливало сріблом у сяйві місяця, і побігли канавою, що огинала його.

— То як там було всередині, Вогнелапе? — запитав Сіролап. — Ти бачив Місяцескелю?

— Так, бачив. Вона просто прекрасна! — Вогнелап відчув, як від згадки про це заворушилася його шерсть.

Сіролап із захватом глянув на нього:

— То це правда! Та скеля справді сяє під землею!

Вогнелап не відповів. Він на мить заплющив очі, пригадуючи образ Місяцескелі, який не йшов йому з голови. Тоді перед ним пронеслися образи з його сну, і він широко розплющив очі. Синьозірка мала рацію: їм потрібно було повертатися назад до табору якнайшвидше.

Попереду Тигрокіготь і Синьозірка перелізли через живопліт, геть із кукурудзяного поля. Новаки вирушили услід, в отвір під огорожею, і опинилися на битому шляху. Ця дорога вела повз гніздо Двоногів і повз собак. Вогнелап глянув угору і побачив, як Синьозірка із Тигрокігтем невтомно біжать пліч-о-пліч, їхні обриси вимальовувалися на тлі ледь відтіненого червінню небокраю. Невдовзі схід сонця.

— Гляньте! — гукнув він Сіролапа та Круколапа. Дорогу двом воякам перегородив незнайомий кіт.

— Самітник! — прошипів Сіролап. Усі троє новаків поквапилися вперед.

— Це Ячмінь, — пояснила Синьозірка новакам, які щойно підійшли. — Він живе біля цього гнізда Двоногів.

— Привіт, — нявкнув кіт. — Щось я уже кілька повень не бачив нікого з вашого Клану. Як ви, Синьозірко?

— Я добре, дякую, — відповіла Синьозірка. — А ти, Ячменю? Як полюється, відколи ми востаннє тут були?

— Непогано, — мовив Ячмінь, приязно дивлячись на неї. — От що добре у Двоногах — біля них завжди є вдосталь пацюків, — чорно-білий кіт продовжив. — Ви, здається, квапитеся значно сильніше, аніж зазвичай. Усе гаразд?

Тигрокіготь глянув на Ячменя. Глибоко в його грудях почало закипати гарчання. Вогнелап відчував, що цікавість самітника здалася підозрілою старому воякові.

— Не люблю надовго залишати Клан, — туманно відповіла Синьозірка.

— Як завжди, Синьозірка прив’язана до Клану, як королева до кошенят, — зауважив Ячмінь — утім, без наміру образити.