Эрин Хантер – На волю! (страница 18)

Розділ 9

— Я б на твоєму місці пішов побачитися 3 Жовтоіклою, — прошепотів Сіролап, коли Довгохвіст рушив геть. — Не схоже, що вона дуже щаслива.

Вогнелап кинув швидкий погляд на стару кішку. Вона лежала біля Високого Каменя. Сіролап мав рацію: вона витріщалася просто на нього.

— Ну, що ж, — нявкнув він. — Побажай мені успіху!

— З нею тобі потрібне таке побажання від цілого Зоряного Клану, — відповів Сіролап. — Ти клич, якщо знадобиться допомога. Якщо вона замислить на тебе накинутися, я підкрадуся ззаду і вперіщу її по голові жирним кроликом.

Вогнелап муркнув від захвату і подріботів до Жовтоіклої. Та його настрій миттєво випарувався, щойно він наблизився до пораненої.

Стара кицька, вочевидь, була у препаскудному гуморі. Вона застережливо зашипіла, оголивши зуби:

— Спинися, де стоїш, кицюню!

Вогнелап зітхнув. Здавалося, він знову готувався до бою. Він усе ще був голодний, а м’язи поволі наливалися втомою. Він мріяв згорнутися клубочком у своєму кубельці для пообіднього сну. Останнє, чого він зараз хотів, це сваритися із цією старою торбою шерсті й зубів.

— Можеш називати мене як завгодно, — втомлено нявкнув він. — Я лише виконую накази Синьозірки.

— Але ти все ж кицюня, хіба ні? — форкнула Жовтоікла.

«Вона спробувала», — подумав Вогнелап. У її голосі було вже менше жовчі, хоч гіркоти нітрохи не поменшало.

— Я жив із Двоногами, коли був кошеням, — спокійно відповів Вогнелап.

— Твій тато був кицюнею? І мама теж?

— Так, саме так.

Вогнелап глянув на землю, відчуваючи, як у ньому наростає спротив. Поганим було вже те, що члени його власного Клану ставилися до нього, як до зайди. Не вистачало ще відповідати вороже налаштованим полоненим.

Жовтоікла, здається, сприйняла його мовчанку як запрошення продовжувати бесіду.

— Кров кицюні геть не така, як вояцька. Чому ти не тікаєш додому, до своїх Двоногів, замість того, щоб доглядати мене? Це принизливо, що мене поборов кіт такого нікчемного роду, як твій.

Вогнелапові урвався терпець. Він загарчав:

— Ти була б так само принижена, якби я й був вояцької крові. Тобі було б соромно, якби я був прекрасною кицею з твого власного Клану або бісовим Двоногом, який підібрав би тебе на землі, — він замахав хвостом з боку на бік. — Насправді тобі потрібно було віддатися на чиюсь милість, хоч це для тебе і настільки принизливо.

Жовтоікла витріщилася на нього своїми широко розплющеними помаранчевими очима.

Вогнелап розлютовано продовжував:

— Дивись, а то ще звикнеш, що про тебе дбають, коли ти вже не можеш подбати про себе сама, жалюгідний ти мішок із кістками!

Він урвав мову, коли Жовтоікла почала низько, грубо, скрипуче гарчати.

Вогнелап насторожено зробив крок у її бік. Стара кішка тремтіла всім тілом, очі її звузилися до ледь помітних щілин. У неї було щось схоже на припадок.

— Слухай, я не хотів… — почав було він, перш ніж раптово зрозумів, що вона сміялася.

— Мр-яу, ау-ау, — пронявчала вона, а десь глибоко в її грудях народжувалося муркотіння.

Вогнелап почувався ні в сих ні в тих.

— А в тебе є дух, кицюню, — гаркнула вона, нарешті відсміявшись. — Але я втомлена, і нога болить. Мені треба поспати і прикласти щось до рани. Тож біжи і знайди оту вашу гарненьку медикицьку, попроси в неї якихось трав. Я так гадаю, що компрес із золотушником допоможе. І заодно натякни, що я не проти пожувати кілька макових зернят. Цей біль мене просто вбиває.

Заскочений такою раптовою зміною її настрою, Вогнелап повернувся і майнув до кубла Плямолистки.

Він досі ще не бував у цій частині табору. Прищуливши вуха, кіт проповз прохолодним зеленим тунелем, який закінчувався маленькою, порослою травою галявиною серед чагарів ожини. На одному з країв галявини стояла висока каменюка, тріснута посередині достатньо широко, щоб кішка могла обладнувати там своє кубельце. Із цієї розколини вийшла Плямолистка. Як завжди, вона була приязною і ніби уся світилася, її плямиста шубка переливалася сотнею відтінків бурштинового і брунатного.

Вогнелап сором’язливо привітався і розповів, які трави і насіння просила Жовтоікла.

— Більшість із них у мене всередині, — відповіла Плямолистка. — Я ще дістану трохи нагідок. Якщо вона прикриє ними рану, вони стримають зараження. Зачекай тут.

Вогнелап нявкнув на знак подяки, але медикицька вже зникла у своєму кублі. Він напружував очі, намагаючись вловити всередині хоч натяк на її присутність. Але кубло було надто темне, щоб розгледіти там хоч щось. Вогнелап лише чув звуки метушні й відчував важкі запахи незнайомих йому рослин.

Плямолистка виринула з напівмороку і кинула загорнений в листя пакунок під ноги Вогнелапу.

— Передай Жовтоіклій, хай не дуже захоплюється маковим насінням. Я не хочу, щоб вона зовсім притлумила біль. Трошки болю може піти на користь, так я зможу зрозуміти, наскільки добре просувається лікування.

Вогнелап кивнув і схопив пакунок зубами.

— Дякую, Плямолистко! — нявкнув він крізь зуби, а тоді попрямував через тунель в ожинах назад на головну галявину.

Тигрокіготь сидів ззовні вояцького кубла, пильно за ним спостерігаючи. Несучи Жовтоіклій її трави, Вогнелап відчував, як погляд бурштинових очей пропалює хутро на його загривку. Він повернувся і з цікавістю глянув на Тигрокігтя. Вояк примружив очі й відвернувся.

Вогнелап кинув пакунок до лап Жовтоіклій.

— Добре, — нявкнула вона. — А зараз, перш ніж ти залишиш мене у спокої, знайди щось поїсти. Я вмираю з голоду!

Сонце вже тричі піднімалося на небосхилі, відколи Жовтоікла потрапила до табору. Раненько прокинувшись, Вогнелап поторсав Сіролапа, який усе ще спав поруч, прикривши носа своїм пухнастим хвостом.

— Прокидайся, — сказав Вогнелап, — бо спізнишся на тренування.

Сіролап підняв заспану голову і знехотя муркнув на знак згоди. Вогнелап штурхнув Круколапа. Чорний кіт негайно розплющив очі й рвучко схопився на рівні.

— Що таке? — нявкнув він, дико роззираючись.

— Заспокойся, Круколапе. Час збиратися на тренування, — заспокоїв його Вогнелап.

Порохолап і Пісколапка теж неспокійно засовалися у своїх вимощених мохом гніздечках у дальньому кінці кубла. Вогнелап підвівся і вийшов надвір.

Ранок був теплий. Вогнелап бачив глибоке блакитне небо крізь листя і гілля, що нависали над табором. Уночі випала рясна роса, яка переливалася на ожиновому галуззі й виблискувала на траві. Вогнелап втягнув повітря. Зеленлист ішов на спад, тож невдовзі мало похолоднішати.

Він ліг і почав вовтузитися на землі біля пенька, випроставши лапи і відкинувши голову назад, щоб тертися нею об холодну траву. Тоді бухнувся на бік і глянув на іншу сторону табору, чи не прокинулася Жовтоікла.

Її місце облаштували біля поваленого дерева, на протилежному кінці від того, де їли старійшини. Кубельце було зібгане під замшілим стовбуром, осторонь старійшин, але його було добре видно з вояцького кубла на галявині навпроти. Вогнелап бачив лише горбок блідо-сірого хутра, який здіймався й опадав м’якими подихами сну.

Сіролап вийшов із кубла слідом за ним у супроводі Порохолапа і Пісколапки. Круколап з’явився останнім, нервово оглянувшись, перш ніж цілком вилізти на відкрите місце.

— Ще один день доглядати ту стару буркітливу блохатку, ге ж, Вогнелапе? — нявкнув Порохолап. — Закладаюся, ти б радше хотів тренуватися з нами.

Вогнелап усівся та обтрусив пилюку зі свого хутра. Він не піддавався на Порохолапові шпильки.

— Не переймайся, Вогнелапе, — промуркотів Сіролап. — Невдовзі Синьозірка знову поверне тебе на тренування.

— Можливо, вона гадає, що кицюні краще залишатися в таборі, глядіти немічних… — грубо нявкнула Пісколапка, похитуючи лискучою рудою головою і кидаючи на нього скорботний погляд.

Вогнелап вирішив не зважати на ці ущипливі зауваження.

— Чого тебе сьогодні навчатиме Білошторм, Пісколапко? — нявкнув він.

— Сьогодні у нас бойове тренування. Він навчатиме мене, як б’ються справжні вояки! — гордо нявкнула Пісколапка.

— Левосерд веде мене до Великого Сикомора, — промуркотів Сіролап, — практикувати вміння лазити по деревах. Тож мені пора. Він чекатиме.

— Я піду з тобою на вершок байраку, — нявкнув Вогнелап. — Треба ж спіймати щось на сніданок для Жовтоіклої. Ходімо, Круколапе? Тигрокіготь, напевне, вигадав щось і для тебе.

Круколап зітхнув і кивнув, а тоді пішов услід за Вогнелапом і Сіролапом, які брели геть із табору. Хоч його рана уже цілковито загоїлася, він не виявляв багато ентузіазму до вояцьких тренувань.

— Ось, — нявкнув Вогнелап. Він кинув велику мишу і зяблика коло Жовтоіклої.

— Саме вчасно, — прогарчала вона.

Кицька ще спала, коли Вогнелап повернувся до табору зі своєї мисливської вилазки. Але аромат свіжини, мабуть, розбудив її, бо вона негайно ж сіла.

Жовтоікла схилила голову і пожадливо заковтнула те, що приніс Вогнелап. У Жовтоіклої з’явився вовчий апетит — до неї поверталися сили. Рана її гоїлася чудово, проте характер залишився таким самим несамовитим і непередбачуваним, як і раніше.