Эрин Хантер – На волю! (страница 15)
Вогнелап не піддався на цей виверт. Пазурі висунулися, хутро на спині настовбурчилося, і він стрибонув уперед, загарчавши:
— Гррр-арр!
Кішка зустріла його напад лютим сичанням. Форкаючи і плюючись, двоє котів зчепилися між собою. Вони все перекидалися по землі, тільки коли-не-коли зблискували зуби чи кігті. Прищуливши вуха, Вогнелап намагався вхопити супротивницю, але скуйовджене хутро Жовтоіклої застрягало між пазурами і не давало добутися до шкіри.
Тоді Жовтоікла піднялася на задні лапи. Наїжачивши свого брудного хвоста, вона почала здаватися ще більшою.
Вогнелап відчув, як до нього наближаються щелепи Жовтоіклої. Він негайно відстрибнув назад, саме вчасно.
Вогнелап інстинктивно крутнувся, намагаючись завдати удару. Його лапа вперіщила Жовтоіклу прямо у скроню. Удар був такий сильний, що відлунив у всьому тілі.
— Яаа-ау!
Оглушена, Жовтоікла опустилася на чотири лапи. Вона хитала головою, намагаючись її прочистити.
За якусь мить, перш ніж кицька встигла отямитися, Вогнелап побачив свій шанс. Він кинувся вперед, низенько пригнувшись, і щосили зімкнув щелепи довкола задньої лапи Жовтоіклої.
— Мурр-ай!
Смакувала скуйовджена шерсть просто жахливо, але Вогнелап вчепився мертвим хапом.
— Ррняу-ау-ауууу! — заверещала Жовтоікла, намагаючись повернутися і схопити Вогнелапа за хвіст.
Її зуби зімкнулися, і біль пронизав Вогнелапову спину, проте не ослабив, а тільки розізлив його. Він висмикнув хвоста із зубів супротивниці і розлючено ним замахав.
Жовтоікла припала до землі, готуючись до наступного нападу. В її легенях чулися важкі хрипи, подих її дуже смердів. Цей запах неприємно вражав ніс Вогнелапа. Настільки зблизька це повідомлення про відчай і знемогу кішки, вкупі з її безмежним голодом, відчувалося майже болісно.
Щось заворушилося у нього всередині, геть не вояцьке почуття, якого він не хотів: жалощі. Він намагався відігнати цей порив — знав, що його вірність має безроздільно належати Клану, — але не міг від нього звільнитися. «Ти говориш від свого серця, молодий Вогнелапе! — у його голові знову залунали слова Левосерда. — Одного дня це допоможе тобі стати сильним вояком». Але ж відразу згадалося і попередження Тигрокігтя: «Або знову зробить тебе слабким, наче кицюню, просто у момент атаки».
Жовтоікла зробила випад, і Вогнелап негайно відскочив назад, готуючись дати відсіч. Кішка спробувала скористатися перевагою в розмірі, щоб покласти його на лопатки і завдати фатального укусу, але цього разу її підвела ушкоджена лапа.
— Гарр-уф!
Вогнелап вигнув спину, але Жовтоікла все ж змогла міцно вчепитися в нього пазурами. Її вага притисла новака до землі.
Вогнелап відчув присмак землі на язику і виплюнув трохи піску.
— Пхе!
Він спритно повернувся, уникаючи ударів могутніх задніх лап і гострих як бритва кігтів, що намагалися впитися в його м’який живіт. Вони котилися все далі й далі, кусаючись і борюкаючись. За кілька секунд їхній клубок розпався.
Вогнелап намагався перевести подих, але заразом також відчував, що Жовтоікла слабшає. Вона була важко поранена, задні лапи вже ледве тримали її кощаве тіло.
— Тобі ще не досить? — прогарчав Вогнелап.
Якби незвана гостя вирішила піти, він би її відпустив. Хіба що вкусив би на пам’ять.
— Ніколи! — бадьоро засичала у відповідь Жовтоікла.
Але її ушкоджена лапа нарешті не витримала, і кішка бухнулася на землю. Вона спробувала підвестись — і знову впала. Коли вона засичала, її очі вже вкривалися паволокою:
— Якби я не була така голодна і втомлена, я б тебе порвала, як ту мишу, — морда кішки скривилася від тамованого болю. — Тож прикінчи мене. Я тобі не заважатиму.
Вогнелап завагався. Він ніколи ще не вбивав іншого кота. Можливо, у розпал бійки йому й довелося б, але отаке холоднокровне вбивство? Це було дещо інше.
— Чого чекаєш? — під’юдила його Жовтоікла. — Ламаєшся тут, ніби кицюня.
Ці слова спантеличили Вогнелапа. Чи могла вона й досі відчувати його запах Двоногів, навіть через стільки часу?
— Я не кицюня. Я новак-вояк Громового Клану! — відрубав він.
Жовтоікла примружила очі. Вона побачила, як Вогнелап здригнувся від її слів, і збагнула, що зачепила потрібну струну.
— Ха! — форкнула вона. — Тільки не кажи мені, що Громовий Клан у такому відчаї, що йому доводиться приймати до себе кицюнь!
— Громовий Клан не у відчаї! — зашипів Вогнелап.
— То доведи! Вчини, як годиться воякові, прикінчи мене! Ти зробиш мені послугу.
Вогнелап витріщився на неї. Йому не подобалося таке заохочення до вбивства цієї жалюгідної істоти. Він відчув, як з новим уколом цікавості його м’язи розслабилися. Як міг кіт із Клану дійти до такого становища? Та ж за старійшинами доглядали навіть краще, ніж за кошенятами!
— Ти, здається, страшенно квапишся помирати, ге ж? — нявкнув він.
— Справді? Ну, це вже моя справа, мишолюбцю, — відрізала вона. — У чому річ, кицю? Ти намагаєшся
Слова звучали бравурно, але Вогнелап відчував голод і неміч, якими смерділо тіло кицьки. Невдовзі вона все одно помре, якщо не поїсть. А позаяк полювати самотужки вона вже навряд чи змогла б, можливо, йому слід убити її негайно. Двоє котів дивилися одне на одного, і в жодному погляді не було певності.
— Чекай тут, — зрештою наказав Вогнелап.
Жовтоікла, здавалося, конала. Полиск її шерсті потьмянів, а раніше пухнастий хвіст обм’як.
— Ти знущаєшся, кицю? Я вже нікуди не піду.
Вона застогнала і, перемагаючи біль, відповзла до купи м’якого листя. Там вляглася і заходилася вилизувати свою рану.
Вогнелап похапцем озирнувся через плече і тихенько та роздратовано засичав на неї, перш ніж зникнути поміж дерев.
Він безмовно брів серед папоротей. Зігріті сонцем запахи лоскотали його нюх, і кіт вловив кислий сморід давно здохлого щура.
Чув шемрання комашні під корою, шарудіння маленьких звірків у товщі опалого листя. Спершу він подумав піти і викопати дрозда, якого вбив допіру, але на це треба було багато часу.
Можливо, варто було піти взяти шматок пацючих останків. Легка здобич, але охлялій кішці потрібна свіжина. Лише у найбільшій скруті вояк не погребує воронячим їдлом.
На цій думці він і спинився, винюхавши попереду молоденького кролика. Ще кілька кроків — і він його побачив. Притиснувшись до землі, кіт став підкрадатися до створіння. Коли звірок помітив Вогнелапа, той був уже на відстані в одну мишу від нього. А це було занадто пізно.
Видовище куцохвостого, який білою блискавкою майнув геть, вогнем гонитви шугнуло Вогнелаповими жилами. Швидкий кидок, зблиск пазурів — він його дістав.
Кіт схопив тіло, яке ще борсалося, і швидко його прикінчив.
Жовтоікла втомлено спостерігала, як Вогнелап кинув кроля на землю біля неї.
— Ну що ж, привіт іще раз, кицю. А я вже думала, ти пішов кликати своїх друзів-вояків.
— Справді? Ну, я ще встигну це зробити. І не називай мене кицею, — прогарчав він, носом підштовхуючи кроля ближче. Він соромився власної чулості. — Слухай, якщо ти не хочеш…
— О, ні! — пожадливо нявкнула Жовтоікла. — Ще й як хочу.
Вогнелап спостерігав, як кішка розтерзала його здобич і стала жадібно їсти. Він згадав про власний голод — так гостро, що аж слинка потекла. Вогнелап знав, що не повинен навіть
— Ммм-мм, — через кілька хвилин Жовтоікла широко позіхнула і перевернулась на бік, — перша свіжина за стільки днів!
Вона ретельно облизала мордочку і, всівшись, заходилася вмиватись.
«Ніби одне вмивання щось змінить», — подумав Вогнелап, наморщивши носа. Сморід, який йшов від неї, був просто нестерпний.
Він помітив пошматовані рештки своєї здобичі. Там було недостатньо, щоб втамувати буркотіння його шлунка, але бійка з Жовтоіклою ще сильніше розпалила його апетит. Вогнелап піддався голоду і жадібно доїв кроля. Смакувало просто чудово. Він облизав губи, прибираючи рештки цього смаку, тремтячи усім тілом.
Жовтоікла з цікавістю спостерігала за ним, оголивши свої зіпсовані зуби.
— Краще за те сміття, яким Двоноги годують декого з твоєї братії, ге ж? — хитро нявкнула вона.
Знаючи, що знайшла болюче місце ворога, вона намагалася ще дужче під’юдити його.
Проігнорувавши останню фразу, Вогнелап почав вмиватися.
— Це ж просто отрута! — провадила Жовтоікла. — Щурячий послід! Лише безхребетна купа хутра погодилася б на такі гидотні мишачки… — вона урвала мову і напружилась. — Цссс… Вояки наближаються.
Вогнелап і сам знав, що наближаються інші коти. Він чув їх м’який поступ на падолисті й шурхіт шерсті об гілочки. Він чув тихенькі посвисти вітру в їх шубках. Знайомі запахи. Вояки Громового Клану достатньо впевнені на своїх рідних землях, щоб не перейматися здійнятим шумом.