Эрин Хантер – На волю! (страница 14)

Лис не помітив їх, тож двоє новаків продовжили свій шлях уздовж струмка.

— Добре, а як виглядає борсук? — запитав Вогнелап, уважно до всього принюхуючись.

— Чорно-білий, з короткими лапами. Ти впізнаєш його, коли зустрінеш. У борсуків паскудний характер, але вони дуже незграбні. Не так люблять нападати на ясла, як лисиці, але кусаються просто несамовито. Як думаєш, звідки у старого Куцохвоста взялось його ім’я? Він і на дерево вилізти не може, тому що борсук відчикрижив йому хвоста!

— А чому так?

— Боїться впасти. Коту потрібен хвіст, якщо він хоче приземлитися на лапи. Хвіст допомагає перекидатися в повітрі.

Вогнелап кивнув на знак розуміння.

Як і передбачав Вогнелап, полювалося того дня добре. Невдовзі Сіролап уже схопив мишку, а Вогнелап спіймав дрозда. Він убив його миттєво. Не було часу відпрацьовувати навички полювання зараз, коли в таборі їх чекало стільки голодних ротів. Вогнелап накидав на здобич землі, щоб сховати її від хижаків до свого повернення.

Раптом перед ними гулькнула білка.

Вогнелап перший зірвався з місця:

— За нею! — крикнув він, з усіх сил біжучи навпростець пружним лісовим ґрунтом. Сіролап не відставав.

Вони так само раптово загальмували, коли білка стрімголов шуснула у дупло берези.

— Втратили! — розчаровано прогарчав Сіролап.

Відсапуючись, обоє котів спинилися, щоб перевести подих. Їх здивував їдкий запах, що зненацька вразив котячі роти і носи.

— Громошлях! — нявкнув Вогнелап. — Я й не думав, що ми забралися так далеко.

Коти рушили вперед і виглянули з лісу на величезний темний шлях. Це вперше вони були тут самі. Гарикання тих галасливих потвор досі відлунювало над твердою поверхнею. Обидва коти нерухомо втупилися кудись просто перед собою.

— Так-с, — форкнув Сіролап. — А ті потвори справді смердять!

Вогнелап прищулив вуха на знак згоди. Від смороду у нього вже почало дерти в горлі.

— Ти коли-небудь бував потойбіч Громошляху?

Сіролап похитав головою.

Вогнелап ступив крок із підліску. Дерева від Громошляху відмежовувала смуга маслянистої трави. Він поволі вийшов на неї і відразу відсахнувся, коли повз нього промчала смердюча потвора.

— Егей! Що ти робиш? — нявкнув Сіролап.

Вогнелап не відповів. Він вичекав, доки на виду не зосталось жодної потвори. Тоді знову кинувся вперед, навпростець через траву, до самісінького краю дороги. Він обережно простягнув лапу і доторкнувся до неї. Дорога була тепла, ніби липка, зігріта сонцем. Він підвів очі і глянув на ліс потойбіч Громошляху. Чи це чиїсь очі спалахнули на іншому боці? Він принюхався до повітря, але не відчув нічого, окрім смороду великого сірого шляху. Очі потойбіч все так само сяяли у тінях. Тоді повільно кліпнули.

Тепер Вогнелап був певен: то був вояк Тіньового Клану, і він дивився прямісінько на нього.

— Вогнелапе!

Вогнелап підстрибнув і від Сіролапового голосу, і від здоровенної потвори, вищої за дерева, яка прогримкотіла перед його носом. Вітер, який вона здійняла, заледве його не перекинув. Повернувшись, Вогнелап чимдуж дременув назад до лісу.

— Ти мишоголовий дурень! — кинув Сіролап. Його вуса тремтіли від страху та люті. — Що це ти зробив?

— Мені стало цікаво, який він — Громошлях, — пробурмотів Вогнелап. Його вуса також тремтіли.

— Ходімо, — різко прошипів Сіролап. — Забираймося геть.

Вогнелап рушив за Сіролапом, який попрямував назад до лісу. Коли вони нарешті відійшли на безпечну відстань від Громошляху, Сіролап спинився перевести дух.

Вогнелап усівся і заходився вилизувати скуйовджене хутро.

— Здається, я бачив вояка Тіньового Клану, — нявкнув він, умиваючись. — У лісі потойбіч Громошляху.

— Вояк Тіньового Клану? — перепитав Сіролап, широко розплющивши очі. — Справді?

— Я майже певен.

— Ну, тоді добре, що та потвора з’явилася саме тоді, коли з’явилася, — зауважив Сіролап. — Де один вояк Тіньового Клану, там неодмінно ще кілька, а ми їм поки що не суперники. І краще нам звідси вибиратися, — він підвів погляд на сонце, яке висіло просто над їх головами. — Та й мені треба рухатися, якщо я хочу вчасно перестріти чатових. Побачимося.

Сіролап розчинився у підліску, на бігу договорюючи:

— Хтозна, може, Левосерд дозволить мені приєднатися до тебе на ловах, коли я принесу звістку!

Вогнелап спостерігав, як він біжить, і заздрив Сіролапові. Хотів і собі отак побігти до чатових вояків. Але йому принаймні буде що розповісти Пісколапці і Порохолапові у таборі. Сьогодні він уперше побачив вояка Тіньового Клану.

Розділ 7

Вогнелап розвернувся і, ступаючи у власні сліди, попрямував назад до струмка. Він усе думав про ті очі, що палахкотіли у темряві угідь Тіньового Клану.

Раптом він вловив ледь відчутний запах, принесений вітром.

Чужинець! Можливо, вояк Тіньового Клану…

У горлянці Вогнелапа миттєво зародилося гарчання. Цей запах багато про що йому розповів. Чужинець виявився чужинкою, уже немолодою і, очевидно, не з Громового Клану. Вона взагалі не мала чіткого запаху жодного з Кланів, але Вогнелап міг напевне сказати, що кішка була втомлена, голодна і мала препаскудний настрій.

Присівши, Вогнелап попрямував уперед, у напрямку запаху. Тоді збентежено спинився. Запах вояка трохи послабшав. Він знову принюхався.

Зненацька щось схоже на розмиту кулю хутра блискавкою метнулося з кущів за його спиною.

Вогнелап вражено заціпенів, коли у нього врізалася кішка, збивши його з ніг. Дві важкі лапи опустилися на його плечі, а сталеві щелепи зімкнулися на загривку.

— Муурррр-няв! — заверещав він, заразом швиденько метикуючи.

Якщо ця кішка занадто глибоко сягне своїми іклами, все буде скінчено.

Він змусив себе розслабитись, відпустити м’язи, ніби підкоряючись, і тривожно вискнути.

Кішка роззявила рота і тріумфально завила.

— Ех, маленький новак. Легка здобич для Жовтоіклої, — просичала вона.

На останній фразі Вогнелап відчув, як його шпигонула лють. Зачекай. Він покаже цьому заслиненому клубку шерсті, який із нього вояк! Але не зараз. Треба зачекати.

Жовтоікла знову вкусила. Вогнелап кинувся вперед з усіх сил свого молодого могутнього тіла. Кицька лише здивовано форкнула, падаючи на землю. Вона перекотилася через себе аж ген у ялівцеві чагарі.

Вогнелап обтрусився.

— Не така й легка здобич, еге ж?

Жовтоікла роздратовано зашипіла, виплутуючись із чіпких галузок:

— Непогано, юний учню, — кинула вона у відповідь. — Але потрібно значно краще.

Вогнелап закліпав, уперше ясно побачивши свого супротивника. У кицьки було широке, майже цілком пласке обличчя і круглі помаранчеві очі.

Її довге темно-сіре хутро заплуталось у смердючі ковтуни. Вуха її були геть пошматовані, а морда вкрита шрамами від безлічі старих битв.

Вогнелап не рушав з місця. Він випнув груди і виклично глянув у вічі нападникові:

— Ти на мисливських угіддях Громового Клану. Забирайся!

— А хто мене вижене? — Жовтоікла зневажливо закопилила губу, демонструючи зіпсовані зламані зуби. — Я пополюю. А потім піду. Або й залишуся трохи…

— Досить балачок, — урвав її Вогнелап.

Він відчував, як у ньому прокинулися духи давніх котів. У ньому не залишилося нічого від хатньої киці. У жилах нуртувала вояцька кров. Він прагнув бою, прагнув оборонити свою територію, захистити свій Клан.

Жовтоікла, здавалося, відчула цю зміну. В її лютих помаранчевих очах зблиснула небачена доти повага. Понуривши голову і розірвавши візуальний контакт, вона позадкувала.

— Не треба квапитися, — єлейно промуркотіла вона.