Эрин Хантер – На волю! (страница 13)

У повітрі чувся запах лисиці. Аромат був невиразний, тож лисиця, мабуть, пила тут дещо раніше. Вогнелап упізнав цей запах. Він відчував його, коли вперше побував у лісі. Відтоді Левосерд уже навчив його, що це лисячий дух, але, окрім короткого зблиску хвоста під час свого першого візиту, Вогнелап ніколи до пуття лисиці не бачив.

Він намагався відволіктися від лисячого запаху і зосередитися на пошуках жертви. Раптом його вуса здригнулися, коли він вловив знайоме серцебиття — водяна миша метушилася біля свого гнізда.

За мить він її побачив. Жирне брунатне тіло гасало туди-сюди вздовж берега, збираючи бадилинки. Від передчуття у Вогнелапа потекла слина. Востаннє він їв іще багато годин тому, але не наважився б полювати для себе самого, доки не нагодує Клан. Він пам’ятав слова, які Левосерд із Тигрокігтем раз у раз повторювали:

— Передовсім повинен їсти Клан.

Припавши до землі, Вогнелап почав підкрадатися до створіння. Руда шерсть на його животі терлась об вологу траву. Він підповз ближче, не зводячи очей із жертви. Майже на місці. Ще мить — і він підбереться достатньо близько для стрибка…

Раптово у заростях ожини позаду нього почулося гучне шарудіння. Миша нашорошила вуха і шуснула до нірки у березі.

Вогнелап відчув, як у нього на спині настовбурчується шерсть. Хто б не звів нанівець його перший же шанс успішно спіймати здобич — він поплатиться. Вогнелап принюхався до повітря. Був певен, що це кіт, але вражено усвідомив, що не може визначити, з якого той Клану — міцний сморід лисиці збив з пантелику його нюх.

У горлі народилося гарчання, і він почав відступати назад, описуючи велике коло. Кіт прищулив вуха і широко розплющив очі, виглядаючи будь-якого руху. Тоді почув, як у чагарях щось знову зашурхотіло. Цього разу гучніше і чіткіше. Вогнелап підібрався ближче. Він уже бачив, як ворушиться ожина, але галуззя і далі ховало ворога від його очей. Десь там різко цвьохнула галузка. «Судячи з шуму, воно велике», — подумав собі Вогнелап, готуючись до лютої сутички.

Він стрибонув на ясенову галузку і, вчепившись, спритно і безшумно видряпався вгору гілкою, що схилилася донизу. Унизу невидимий вояк підбирався все ближче і ближче. Вогнелап затамував подих, чекаючи слушного моменту, коли це ожинові чагарі розступилися і з них вийшла велика сіра постать.

— Гррр-аррр!

Бойовий клич вирвався із Вогнелапової горлянки. Оголивши пазурі, він кинувся на ворога і приземлився точнісінько на його пухнасті, м’язисті плечі. Він глибоко впився в нього своїми гострими як бритва кігтями, готовий пустити в діло ще й зуби.

— А-а-а! Що таке?! — істота стрілою злетіла в повітря, потягнувши за собою і Вогнелапа.

— Ох, Сіролапе? — Вогнелап упізнав голос і вловив знайомий запах свого друга, але й досі був занадто знервований, щоб послабити хватку.

— Рятуйте! Мурррр-няаав! — виплюнув Сіролап, досі не розуміючи, що у спину йому впився Вогнелап. Він все крутився і крутився, намагаючись скинути нападника.

— Уффффф! — закрутився з ним Вогнелап, а тоді крикнув і розпластався під вагою його тіла. — Це ж я, Вогнелап! — закричав він, нарешті спромігшись відпустити хватку і сховати кігті.

Відкотившись убік, рудий кіт зіп’явся на лапи і обтрусив усе тіло, аж до кінчика хвоста.

— Сіролапе, це я, — повторив Вогнелап. — Я думав, ти ворожий вояк.

Сіролап теж підвівся. Він здригнувся і обтрусився.

— Я сам так почувався, — пробурчав він, повернувши голову, щоб облизати свої пошматовані плечі. — Ти ж із мене мало що паси не дер.

— Вибач, — пробурмотів Вогнелап. — Але що ж я мав думати, коли ти отак на мене сунув?

— Сунув? — Сіролапові очі округлились від подиву. — То було моє найкраще непомітне скрадання!

— Непомітне! Ти й досі скрадаєшся, як одноногий борсук! — піддражнив Вогнелап. Його вуха грайливо прищулилися.

Сіролап задоволено засичав:

— Я тобі покажу одноногого!

Двоє котів стрибонули один на одного і почали перекидатися, жартівливо б’ючись. Сіролап луснув Вогнелапа по голові своєю важкою лапою, і перед очима молодого новака затанцювали зірочки.

— Ууфффф-фф! — Вогнелап потрусив головою, щоб отямитися, і кинувся у контратаку.

Він устиг ще кілька разів вдарити лапами, перш ніж Сіролап подужав його і поклав на лопатки. Вогнелап миттю розслабився.

— Ти занадто легко здаєшся! — нявкнув Сіролап, послаблюючи хап. Щойно він це зробив, як Вогнелап знову зірвався на лапи, скинувши Сіролапа із себе прямо в чагарі.

Вогнелап стрибонув услід і притиснув його до землі.

— Несподіванка — головна зброя вояка, — сказав він, цитуючи одну з улюблених фраз Левосерда. Він радісно зістрибнув із Сіролапа і заходився перекочуватися у прілому листі, впиваючись легкою перемогою і теплінню землі, яка ніжила його спину.

Сіролапа, здавалося, не стурбувала уже друга поразка за один ранок. День був занадто гарний для поганого настрою.

— То як там просувається твоє завдання? — запитав він.

Вогнелап сів:

— У мене все було чудово, доки ти не приперся! Я уже майже спіймав мишу, коли твоє тупотіння її злякало!

— Ой, вибач, — нявкнув Сіролап.

Вогнелап глянув на свого зажуреного друга.

— Усе добре. Ти ж не знав, — промуркотів він. — Хай там як, хіба ти не повинен був перестріти чатових на межі з Вітряним Кланом? Я думав, ти маєш передати їм повідомлення від Синьозірки.

— Так, але ж час іще є. Я думав трошки пополювати. Я голодний!

— Я теж. Але спершу маю вполювати здобич для Клану, а вже тоді — для себе.

— Закладаюся, що Пісколапка і Порохолап заморили не одного комарика, коли були на своїх ловах, — форкнув Сіролап.

— Не здивуюся, якщо так вони і робили, але це моє перше самостійне завдання…

— І ти хочеш усе зробити правильно, знаю, — зітхнув Сіролап.

— То що там за повідомлення від Синьозірки, зрештою? — запитав Вогнелап, змінюючи тему.

— Вона хоче, щоб чатові чекали під Великим Сикомором, аж доки вона не приєднається до них у сонцепіку. Здається, десь там тинялися кілька котів із Тіньового Клану. Синьозірка хоче все перевірити.

— Тобі краще вирушати, — нагадав Вогнелап.

— Мисливські угіддя Вітряного Клану не так уже й далеко звідси. Ще є час, — запевнив Сіролап. — І, гадаю, мені слід допомогти тобі після того, як ти через мене втратив оту мишу.

— Неважливо, — нявкнув Вогнелап. — Знайду ще одну. День такий теплий, що їх тут має бути вдосталь.

— I то правда. Але тобі все одно треба буде їх спіймати, — Сіролап заходився чистити пазурі передньої лапи, замислено згризаючи звідти бруд. — Це, знаєш, може тривати і до сонцепіку. А може — навіть і до заходу.

Вогнелап кивнув без особливого захвату, слухаючи, як бурчить у нього в животі. Ймовірно, доведеться зробити три-чотири вилазки, щоб вполювати достатньо здобичі. Перш ніж він нарешті зможе поїсти, на небі уже з’явиться Срібносмуга.

Сіролап пригладив вуса.

— Я допоможу тобі на початку. Зрештою, це я тобі винен. Думаю, ми встигнемо спіймати кількох водяних щурів, перш ніж мені доведеться йти.

Вогнелап вирушив услід за Сіролапом угору за течією, радий його товариству і допомозі. Запах лисиці, що досі висів у повітрі, раптом посилився. Вогнелап закляк.

— Ти це відчуваєш? — запитав він.

Сіролап зупинився і теж принюхався.

— Лисиця. Так, я ще раніше її внюхав.

— А зараз цей запах тобі часом не посвіжів? — запитав Вогнелап.

Сіролап знову принюхався.

— Твоя правда, — пробурмотів він, стишивши голос. Сіролап поволі повернув голову у напрямку чагарів, які росли попід деревами по той бік річки. — Глянь! — прошепотів він.

Вогнелап глянув. Поміж кущів рухалося щось руде і волохате. Воно вийшло з чагарів на узлісся, і Вогнелап побачив присадкувате тіло, яке відливало червоним у зблисках сонця. Воно мало дуже пухнастий хвіст і вузьку довгу морду.

— То це і є лис? — прошепотів Вогнелап. — Яке ж у нього потворне рило!

— І не кажи, — погодився Сіролап.

— Знаєш, я одного такого переслідував, коли ми вперше… зустрілися.

— Радше то він тебе переслідував, дурню! — засичав Сіролап. — Ніколи не вір лисам. Виглядає як пес, поводиться як кіт. Мусимо попередити королев, що він вдерся на наші землі. Лисиці нічим не кращі за борсуків: і ті, і інші можуть вбити кошенят. Я радий, що ти не став задиратися з тим, якого зустрів тоді. Він би такого шкета, як ти, і від миші не відрізнив.

Вогнелап здавався ображеним, тож Сіролап додав:

— Хоча зараз у тебе значно більше шансів. Синьозірка, напевне, пошле вояцький патруль, щоб його злякати. Ну, аби заспокоїти королев.