Эрин Хантер – На волю! (страница 11)
— Так, — відповів він.
Тигрокіготь кивнув, і четверо котів тихцем вийшли з-під заростей ожини і перейшли на інший бік усіяної гострим камінням вузенької стежки Двоногів.
На протилежному боці ряд за рядом росли сосни, високі та стрункі. Там неважко було пересуватися безшумно. Землю вкривав товстий шар хвої, жорсткої під поступом лап, але пружної знизу. Довкола не було чагарів чи високих трав, у яких можна було б сховатися, і Вогнелап відчував напруження інших котів, що, незахищені, скрадалися поміж пеньків.
— Двоноги занапастили ці дерева, — нявкнув Тигрокіготь. — Вони позрізали їх за допомогою якихось смердючих істот, які випльовували достатньо димів, щоб коти довкола посліпли. А потім забрали повалені дерева на Дереворізку тут неподалік.
Вогнелап спинився і прислухався, намагаючись почути ревіння деревожера, яке він чув раніше.
— Дереворізка німуватиме ще кілька повень, аж до зеленлисту, — пояснив Сіролап, помітивши збентеження Вогнелапа.
Коти рушили далі через соснину.
— Лігвище Двоногів отам, — нявкнув Тигрокіготь, махнувши хвостом кудись убік. — Не сумніваюся, Вогнелапе, що ти відчуваєш його запах. Але сьогодні ми підемо в інший бік.
Раптом вони наштовхнулися на ще одну стежку Двоногів, яка позначала дальній кінець соснового лісу. Вони швиденько перебігли її, пірнувши у безпечні кущі діброви на іншій стороні. Але Вогнелап усе ще відчував тривогу інших котів.
— Ми наближаємося до території Річкового Клану, — прошепотів Сіролап. — Сонцескелі отам, — кивнув він своєю пухнастою мордочкою в напрямку безлісої купи валунів.
Вогнелап відчув, як його хутро настовбурчилося. Саме тут убили Рудохвоста.
Левосерд спинився біля пласкої сірої каменюки.
— Це межа між землями Громового Клану і Річкового Клану. Річковий Клан володіє угіддями потойбіч великої річки, — повідомив він. — Дихай глибше, Вогнелапе.
Різкий запах незнайомих котів терзав Вогнелапове піднебіння. Він був вражений, наскільки вони відрізнялися від теплих котячих запахів табору Громового Клану. Не менше його здивувало і те, наскільки рідними і заспокійливими для нього вже встигли стати запахи Громового Клану.
— Це запахи Річкового Клану, — прогарчав біля нього Тигрокіготь. — Запам’ятай їх. Найсильніші вони біля межі, бо вояки мітять усі дерева вздовж річки.
На цих словах кіт, задерши хвоста, і собі помітив плаский камінь.
— Ми підемо межовою лінією, вона веде прямісінько до Чотиридерева, — нявкнув Левосерд.
Він швидко побіг вперед, геть від Сонцескель. Слідом мчав Тигрокіготь. Сіролап із Вогнелапом щосили намагалися не відставати.
— Що таке Чотиридерево? — на бігу запитав Вогнелап.
— Це місцина, в якій докупи сходяться території усіх чотирьох Кланів, — відповів Сіролап. — Там стоять чотири дуби, такі ж старезні, як і самі Клани…
— Ану цить! — звелів Тигрокіготь. — Не забувай, наскільки близько ми підійшли до ворожої території!
Обоє новаків замовкли, і Вогнелап зосередився на тому, щоб ступати безшумно. Намагаючись не замочити лап, вони перетнули мілкий струмок, стрибаючи з каменя на камінь через усе вкрите галькою річище.
Ще доки вони дісталися Чотиридерева, Вогнелап уже геть задихався, лапи боліли. Він не звик до таких далеких і швидких мандрівок. Відчув певне полегшення, коли Левосерд і Тигрокіготь вивели їх із густого лісу і спинилися на вершині порослого кущами пагорба.
Був саме сонцепік. Хмари розійшлися, а вітер улігся. Знизу, у мерехтливому сонячному сяйві, виднілися чотири величезні дуби, їх темно-зелені крони майже рівнялися з вершиною пологого пагорба.
— Отож, як тобі вже казав Сіролап, — нявкнув Левосерд до Вогнелапа, — це Чотиридерево. Тут сходяться землі усіх чотирьох Кланів. Вітряний Клан править височиною ген попереду, де сідає сонце. Сьогодні ти не зможеш вловити запах — вітер дме в їхню сторону. Але скоро ти його відчуватимеш.
— А Тіньовий Клан править отам, у найтемнішій частині лісу, — додав Сіролап, кивнувши головою убік. — Старійшини кажуть, що холодні вітри дмуть із Півночі через землі котів Тіньового Клану і охолоджують їхні голови.
— Стільки Кланів! — вигукнув Вогнелап.
«І настільки добре організованих», — додав він про себе, пригадуючи моторошні оповідки Ляпка про диких котів, які наводять жах на весь ліс.
— Тепер бачиш, чому здобич така цінна? — нявкнув Левосерд. — Ми маємо боротися, щоб захистити той мізер, що у нас є.
— Але ж це нісенітниця! Чому всі Клани не можуть працювати разом і ділити спільні угіддя, замість того щоб воювати? — поцікавився Вогнелап.
Після його слів запанувала тиша. Тигрокіготь першим здобувся на відповідь:
— Те, про що ти говориш, пахне зрадою, кицюню, — відрубав він.
— Не злись так, Тигрокігтю, — застеріг його Левосерд. — Шляхи Клану для цього новака ще нові, — він поглянув на Вогнелапа. — Ти говориш від свого серця, молодий Вогнелапе. Одного дня це допоможе тобі стати сильним вояком.
— Або знову зробить його слабким, наче кицюню, просто у мить атаки, — гаркнув Тигрокіготь.
Левосерд швидко глянув на Тигрокігтя, перш ніж продовжити:
— Чотири Клани таки сходяться докупи цілком мирно — на Зборищі, кожної повні. Саме тут, — він кивнув головою на чотири могутні дуби внизу, — вони зустрічаються. Мир триває рівно стільки, скільки місяць стоїть у повні.
— Отже, невдовзі має відбутися зустріч? — припустив Вогнелап, згадавши, яким яскравим було сяйво місяця минулої ночі.
— Аякже! — враженим голосом відповів Левосерд. — Власне, сьогодні. Зборища дуже важливі: вони дають змогу всім Кланам мирно сходитися докупи на одну ніч. Але ти повинен зрозуміти, що триваліші союзи приносять більше шкоди, ніж користі.
— Відданість Клану робить нас сильними, — погодився Тигрокіготь. — Якщо твоя відданість дасть слабинку — це ослабить усіх нас.
Вогнелап кивнув.
— Я розумію, — нявкнув він.
— Ходімо, — підвівся Левосерд. — Треба рухатися.
Вони пробігли краєм долини, де проходили Зборища. Зараз вони бігли у бік, протилежний від сонця, яке уже починало тонути в надвечірньому небі.
Струмок вони перетнули у місці, де він ставав достатньо вузьким, щоб здолати його одним стрибком. Вогнелап принюхався та вловив новий котячий запах, міцний і кислий.
— А що це за Клан? — запитав він.
— Тіньовий Клан, — понуро відповів Тигрокіготь. — Зараз ми просуваємось уздовж їх кордону. Тож тримай власні розумування при собі, Вогнелапе. Свіжіший запах означає, що тут неподалік є патрулі Тіньового Клану.
Вогнелап кивнув, однак негайно почувся якийсь шум. Він пригальмував, але інші коти не сповільнювали кроку, біжучи просто на оте дивне шурхотіння.
— Що то? — запитав він, насилу біжучи поряд із ними.
— За мить побачиш, — відповів Левосерд.
Вогнелап намагався розгледіти щось крізь дерева попереду. Вони, здавалося, тоншали, впускаючи до лісу широку смугу світла.
— Ми на краю лісу? — здивувався він.
Раптом Вогнелап спинився і глибоко вдихнув. Зелені запахи лісу затьмарились іншими, дивними і темними запахами. Цього разу це був уже не запах котів, а щось, що нагадало йому про дім Двоногів. Тим часом шурхотіння ставало гучнішим, оглушливе ревіння збурило, струснуло землю і болем відлунило у Вогнелапових вухах.
— Це Громошлях, — нявкнув Тигрокіготь.
Вогнелап пішов слідом за Левосердом, який вирушив на узлісся. На самісінькому краєчку лісу він присів, і усі четверо котів визирнули назовні.
Вогнелап побачив сіру стежку, яка, наче річка, прорізала собі дорогу через ліс. Перед ним простягався жорсткий сірий камінь — так далеко, що дерева потойбіч шляху здавалися розмитими і маленькими. Вогнелап здригнувся від гіркого запаху, який здіймався з дороги.
Наступної ж миті він відскочив, здибивши хутро, коли повз нього проревіла велетенська потвора. Гілля на деревах пообіч дороги несамовито затріпотіло від вітру, що мчав слідом за страховиськом. Вогнелап витріщився на інших котів із диким переляком в очах, неспроможний здобутися хоч на слово. Він і раніше бачив такі шляхи, як цей, — біля свого старого дому, дому Двоногів. Але ніколи ще не бачив настільки широких шляхів і таких швидких та несамовитих потвор.
— Я теж злякався, коли вперше побачив, — зауважив Сіролап. — Але це принаймні дозволяє утримувати вояків Тіньового Клану на якійсь відстані від наших угідь. Громошлях тягнеться на безліч кроків уздовж межі. І не хвилюйся: ті потвори, здається, ніколи не залишають Громошлях.
З тобою все буде добре, якщо не підходитимеш надто близько.
— Час нам вертатися до табору, — нявкнув Левосерд. — Сьогодні ти побачив усі наші кордони. Але ми не підемо повз Зміїні Скелі, хоч довкруж них шлях і довший. Нетренований новак стане легкою здобиччю для гадюки, а ти уже, мабуть, втомився, Вогнелапе.
Вогнелап не міг не відчути полегшення, почувши про повернення до табору. У голові йому паморочилося від унюханого і побаченого, Левосерд мав рацію: голод і втома давали про себе знати. Він упав на хвіст Сіролапу, коли коти повернули від Громошляху і знову заглибилися в ліс.
Повітря сповнювали імлисті запахи вечора. Вогнелап продирався ожиною, яка прикривала вхід до табору Громового Клану. Їх уже чекала свіжина. Вогнелап і Сіролап взяли свої порції з купи, яка лежала у затінку на галявині, і потягли їх до пенька біля свого помешкання. Порохолап і Пісколапка уже були там і з апетитом щось жували.