Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 8)

Цього я й боявся. В Монтані живе значно менше людей, і серійний убивця стає білою вороною, якщо знати, де шукати.

Населення Лос-Анджелеса перевищує населення Монтани у двадцять разів. Отже, там можна сховати двадцять Джо Віків або ж сотню трохи менш плідних серійних убивць.

Якщо викрадач Крістофера не вирізнявся активністю, з моєю системою вистежити його майже неможливо.

Протягом кількох наступних годин я намагався промацати дані й витягти максимум зі звітів про зниклих безвісти. Я навіть продивлявся знімки, шукаючи те, що не вдається знайти «Предоксу».

Зрештою, це мій найбільший страх науковця: порожнеча. Жодних, навіть найслабших висновків для калібрування. Просто порожній набір даних.

Я витріщаюся поперед себе, в очах пливе. Вільям кладе руку мені на плече.

— Нічого. Перепочиньмо, і я покажу вам, як Кріс того ранку пішов до школи. Якщо нічого не зауважите, відвезу вас назад в аеропорт.

Цей чоловік давно змирився зі своєю втратою. І лиш бажає переконатися, що має повне право нарешті лишити все в минулому.

Я можу зробити ще дещо. Варіант небезпечний, проте наразі я перебуваю в стані «начхати».

Готовий заприсягтися, Парк іще не відсторонив мене. Отже, я можу покопирсатися в записах і надіслати запит до управління поліції Лос-Анджелеса та ФБР з приводу всього, що в них є по Крістоферу та інших викраденнях. Це поза правилами і, скоріше за все, нелегально, але хрін з ним.

Я входжу до системи запитів на отримання даних і додаю новий запит.

Завтра дізнаюся, пройшов він чи мене запроторять у в’язницю.

Розділ 8. Відмичка

— Зазвичай Кріс сам прокидався й перед школою готував сніданок, — розповідає Вільям, доки ми стоїмо на його під’їзній доріжці. Холодний лос-анджелеський ранок, діти проїздять повз нас на велосипедах, прямуючи до школи.

— Він ходив пішки чи їздив? — питаю я.

— Їздив. Переважно.

Вільям відмикає двері гаража й підіймає їх, аби показати, що всередині.

Стіни заставлені металевими шафами. Він помічає, як я на них дивлюся.

— Бухгалтерія.

— Ви не тримаєте документи в спеціалізованих закладах?

— Більшість — тримаю. Але до документів деяких клієнтів мені потрібен безпосередній доступ.

Він підходить до велосипеда, спертого на купу коробок із файлами.

Це велосипед BMX із наліпками «Трансформерів».

— Знайшли на місці, де його викрали, — зітхає він. — Просто посеред вулиці.

Я фотографую велосипед на телефон. У ньому немає нічого незвичайного, але дуже часто саме серед пересічного й ховається те, що не очікуєш там знайти.

— І ніхто нічого не бачив? — питаю я, доки Вільям замикає двері гаража.

— Принаймні за словами поліції. І тих, із ким я говорив особисто. У нас є шанси отримати ті файли?

— Я надіслав запит. Після обіду матимемо відповідь.

Ми починаємо спускатися тротуаром, прямуючи до Крісової школи з украй пересічною назвою «Початкова школа на 134–й вулиці».

Автомобілів більшає, люди прямують до Лос-Анджелеса на роботу. Сусіди Вільяма — здебільшого чорношкірі або латиноамериканці, хоча я помічаю і кількох літніх білих.

— У Кріса були друзі, з якими він разом ходив до школи?

— Щоб якісь постійні — ні. У такому віці діти раз у раз змінюють компанії. До того ж Кріс був, якщо можна так сказати, одинаком. Сьогодні легше бути чорним ботаном… гадаю, легше, ніж раніше.

Я був самітником, іще коли був живий батько, а отримавши додаткову причину ховатися у власній голові, перетворився на цілковитого інтроверта.

Прямуючи тротуаром, я заглядаю у відчинені вікна й заува­жую будинки з потовщеними ґратами та камерами спостереження.

Ми дістаємося великої відкритої ділянки землі — зеленої зони для підключених до електростанції опор ліній електропередавання, що звиваються через увесь Лос-Анджелес. Віль­ям вказує на кущик бур’яну біля тротуару.

— Ось тут і знайшли його велосипед.

Машин їздить чимало, а от будинків поблизу майже немає. Легко уявити, що пообідні водії не звернуть уваги на машину, яка пригальмувала поговорити з малим хлоп’ям на велосипеді.

— Кріс міг говорити з незнайомцями? — питаю я.

— Він був обачним хлопчиком. Але дуже товариським. Говорити міг із ким завгодно, але ніколи б не сів у машину до чужого.

Отже, Кріса могли схопити на вулиці й закинути в авто прямо з велосипеда. Але тут, посеред білого дня, це привернуло б увагу. Одна справа — не надати значення дитині, що розмовляє з водієм, зовсім інша — не розповісти поліції, що ти бачив, як маленького хлопчика затягують у машину.

Того дня або ж викрадачам Кріса дуже пощастило, або ж вони скористалися фургоном, за яким можна було сховатися від водіїв на дорозі.

Утім, фургон чи інший заздалегідь обміркований спосіб викрасти дитину передбачає наявність досвіду й підкріплює Вільямові побоювання, що це був не поодинокий випадок. Я цього не дізнаюся, доки не отримаю більше даних.

Нарешті ми дістаємося Крісової школи. Діти відпочивають на майданчику, намотують кола довкруж стадіону, штурхають червоного м’яча, сміються та верещать, розливаючись усіма тими дивовижними звуками, які ми, подорослішавши, забули.

Вільям спирається на огорожу. Я відчуваю, як боляче йому тут стояти. Лиш богу відомо, що в нього на душі.

Я роблю кілька знімків школи крізь огорожу, потім підходжу до клітки.

— Раніше тут лишали велосипеди, — каже Вільям. — Тепер дітям забороняють приїжджати на них до школи.

— Через Кріса?

— Ні. Через водіїв. До того ж дитячі велосипеди постійно крали.

Позаду лунає жіночий голос:

— Я можу чимось вам допомогти?

Я повертаюся й бачу міцну афроамериканку у формі управління поліції Лос-Анджелеса, яка прямує до огорожі, що відділяє нас від школи.

Вільям і досі стоїть до огорожі спиною. Я вирішую говорити правду. Принаймні частково.

— Я Тео Крей.

Дістаю з кишені й показую своє федеральне посвідчення. Його видають цивільним підрядникам, яким потрібен доступ до урядових установ.

— Я тут займаюся додатковим розслідуванням у справі викрадення Кріса Бострома.

Якусь мить вона роздивляється посвідчення.

— Перебувати на території школи можна лише з дозволу директора Еванса.

Я не звертаю уваги на її помилку, адже фактично перебуваю за межею школи. Який сенс вигравати битву, якщо через це можна програти війну?

— Без проблем. Ми саме збиралися йти.

Вона помічає обличчя Вільяма.

— А йому треба забиратися негайно ж, інакше я його заарештую.

Це для мене несподіванка. Щойно я зібрався питати, за що, як Вільям ухопив мене за рукав.

— Ходімо.

Поліціянтка не відводить від нас очей, аж доки ми не дістаємось перехрестя, а тоді повертається до школи. Я зупиняюся біля світлофора.

— Що це в біса було?