Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 10)

Він пробуркотів якісь загальні настанови і вказав на ряд, де стояла шафа з папкою справи Крістофера. Я перепитав, аби впевнитись, що нічого не пропустив, позаяк папка виявилася тоншою за стос документів, які мені знадобилися при купівлі квартири.

Роботу поліціянтів важко було назвати недбалою. Первинний рапорт виявився стислим. Допити сусідів, учителів і людей, яких я зовсім не очікував там побачити, проте коли спробував поміркувати як коп, усе стало на свої місця: розмови з водіями автобусів, які їздили своїми маршрутами поруч із місцем зникнення Вільямового сина, поштарями і навіть бригадами комунальних працівників та електриків. Детектив Тед Корман на цьому не зупинився: він допитав навіть водіїв вантажівок FedEx та UPS — раптом вони щось зауважили.

Він мав ґрунтовне, практичне розуміння, кого слід опитувати. На жаль, ніхто нічого не бачив.

Судмедексперти були переконані: немає анічогісінько. Лише фотографія Крісового велосипеда. Я погортав справу, і склалося враження, ніби з того велосипеда навіть відбитків не зняли. Я не коп, та це здалося мені величезною помилкою.

Я розумію, чому їм могло здатися, ніби підозрюваний не торкався велосипеда. Вони припускали, що Кріс його кинув і заліз у машину. Але причин робити таке припущення просто не було. Я надсилаю Вільяму текстове повідомлення з проханням не торкатися велосипеда.

Маю надію, що велосипед потрапив у його гараж просто з поліційного авто, і він особливо його не чіпав. І хоча через дев’ять років зняти звичайний відбиток малоймовірно, якщо викрадач хоч десь торкнувся мастила, шанси ростуть. Мінімально — але це вже щось.

Щоби зняти такий відбиток, скоріше за все, знадобиться доступ до справді хорошої державної лабораторії або ж контакт із ФБР. Ланцюжок виводить на ще одну дивину: у справі зафіксовано лише два дзвінки до ФБР.

Попри те що стандартне викрадення не підлягає юрисдикції ФБР, переважно між поліційним управлінням Лос-Анджелеса та місцевим відділенням ФБР ведуться постійні перемовини. Часто у схожих випадках на місці злочину діє агент під прикриттям, який контролює процедурні моменти.

У звіті Кормана згадується дзвінок від ФБР (вони самі з ним зв’язалися) і його дзвінок у відповідь, коли він повідомив, що поліції Лос-Анджелеса нічого не вдалося знайти.

Ще одна загадкова деталь звіту — переговори з двома установами. Одна — ФБР. Іншу не названо.

Перше-ліпше припущення — податкова, адже Вільям — бухгалтер. Шукали свідка, який би запевнив, що зникнення не викликане домашнім насильством?

Остання цікавинка: про зникнення Кріса заявили тільки об одинадцятій вечора. Вільям сказав, що Кріса викрали одразу після школи. Між часом, коли його востаннє бачив один з учителів, і Вільямовим дзвінком до служби порятунку — восьмигодинне вікно.

Транскрипт до болю нагадував серію детективу:

911: Дев’ять-один-один, чим я можу вам допомогти?

В. Бостром: Мій хлопчик сьогодні не повернувся додому.

911: Скільки вашому синові років?

В. Бостром: Вісім. Дев’ять. Йому дев’ять років.

911: Він не міг лишитися у друга чи у когось із родичів?

В. Бостром: Ні. Мами в нього більше немає. Коли я повер­нувся додому, його не було. А він мав бути вдома.

911: Гаразд, сер, ми відправимо до вас патрульну машину. Ваша адреса — 1473, Торнтон?

В. Бостром: Так, мем.

911: Гаразд. Будь ласка, чекайте на вулиці, щоб офіцер вас помітив.

В. Бостром: Дякую.

Поліційна машина прибула за вісім хвилин. Детектив Корман — майже через дві години.

Згідно з рапортом поліціянта, що прибув на виклик, вони обдзвонили батьків Крісових однокласників. На пошуки відправили кілька додаткових патрулів. Тієї ночі патрульний з ліх­тариком знайшов велосипед.

Окрім того, що Вільям довго не повідомляв про зникнення сина, в його діях була ще одна підозріла деталь. Він розповів поліціянту, що телефонував якомусь Метісу й питав, чи тому часом нічого не відомо.

У своєму рапорті Корман цього не згадав, проте зробив усе інше, що від нього вимагалося: надіслав запит до системи сповіщення про зникнення дітей AMBER Alert, зв’язався з іншими відомствами та вніс Крістофера до відповідних баз даних. Більше в його рапорті я не знайшов нічого корисного.

У біології про силу спорідненості спільноти можна дізнатися за її реакцією на небезпеку. Зграї й стада збираються навколо молодняку. Помітивши косатку, навіть далекий родич китеняти кинеться його захищати. Є й ті, кому байдуже, — переважно не ссавці. Якщо хижак схопить дитинча, їхній внутрішній еволюційний лічильник повідомить: «Пощастило, що це не ти, життя триває». Судячи з реакції на викрадення Кріса (принаймні з боку головних зацікавлених осіб), виразного інстинкту зграї продемонстровано не було.

Але йдеться про людей — і багато правоохоронців, причетних до справи, були чорними, тож звичайним расизмом це не пояснити. Принаймні не все. Я точно чогось не помічаю.

Невже все скидалося на втечу? Крістоферові вдома було погано? Чи не мали копи щодо Вільяма підозр, які просто не змогли обґрунтувати і внести до рапорту?

Чому складається враження, ніби всім було начхати?

Розділ 11. Підозрюваний

Гадаю, я міг би створити програму, що вгадувала б рід занять за поставою та поглядом, пропонуючи не зовсім випадкові варіанти. Лікар зазвичай оглядає вас, мов фермер, що підбирає телицю. Вчений дивиться трохи повз вас, обмірковуючи ваші слова чи, скоріше, власні дорогоцінні думки. Копи дивляться прямо на вас. Коли зустрічаєшся з ними поглядом, вони не відводять очей. Вони дивляться владно, позаяк мають зброю та дозвіл від суспільства вас залякувати. Якщо поглядом посягнути на цю владу, досить буде одного повідомлення по рації, і ви вже матимете справу з цілою купою їхніх озброєних колег.

Коли я виходжу з архіву з оцифрованими файлами та повною дорогоцінних думок головою, у мене впинається владний погляд копа. Зовсім не дивно як для будівлі, де ними кишить, проте цей дивиться прямісінько на мене.

Середнього віку, лисий, з густими чорними вусами, помережаними сивиною, одягнений у чорну теніску поліційного управління Лос-Анджелеса. З одного боку на ремені значок, з іншого — пістолет. Цей чоловік — справжнісінька квінтесенція копа.

На мить я задумуюся, чи не за цими критеріями до академії приймають новобранців.

— Знайшли, що шукали, містере Крей?

Раніше під час таких зустрічей я поводився значно гірше. Та це було до лісу. Я не кажу, що став ідеальним співрозмовником, та все ж навчився не стояти роззявивши рота.

Відповідаю йому широкою усмішкою і простягаю руку.

— Вітаю.

Він інстинктивно її тисне. У його поведінці я помічаю незначну зміну. Очі досі зосереджені на мені, але тепер намагаються прочитати, а не диктують, як слід поводитись.

— Перепрошую, як, кажете, вас звуть? — я вдаю, ніби ми друзі. — Ми не зустрічалися в Сан-Дієго на антитерористичній конференції?

Так я сигналізую, що ми працюємо в одній сфері.

— Ви слухали мою лекцію? — тепер я даю зрозуміти, що я рівня йому — якщо не вищий за нього.

Він повертає собі самовладання.

— Ні, ми ніколи не зустрічалися. — маленька пауза. — І вам це відомо.

Мої навички соціалізації вичерпано, лишається останній варіант. Слід з’ясувати справжню мету цієї зустрічі. Доведеться бути доктором Тео Креєм.

— Що ж до вашого запитання — ні. Я не знайшов, що шукав. А що тут шукаєте ви?

Він трохи пом’якшує тон.

— Хотілося з вами поговорити. Мій кабінет через дорогу. Не проти прогулятися?

— Мені треба буде адвокат для цієї розмови?

— А ви без адвоката зазвичай узагалі з людьми не спілкуєтеся?

— Враховуючи те, що сталося минулого разу, коли офіцер поліції раптом запросив мене на розмову, — адвокат мені б не завадив.

— Розумію. Скажу прямо: проблем у вас немає. Я лиш хочу допомогти вам їх уникнути.

— Звучить лиховісно.

— Повірте, я не маю жодних лихих намірів.

Зі свого небагатого досвіду перебування під пильним оком правоохоронних органів я дізнався, що більшість копів — хороші люди, які займаються неймовірно складною роботою. Навіть ті козли, з якими мені доводилося мати справу, до кожного ставилися з підозрою. На жаль, саме в мені вони вбачали загрозу.

А ще завдяки детективу Ґленну, який пожертвував собою заради мене й Джилліан, я дізнався, що справді хороші копи працюють на двох рівнях.

Мов актор, що цитує Шекспіра в тисячний раз і, стоячи на сцені, думає, чим би поласувати на обід, або хірург, що може зашивати вас, ширяючи думками ген далеко, на зелених полях для гольфу, вмілий поліціянт може ставити запитання, підштовхувати до розмови і при цьому майстерно вами маніпулювати. Він не обов’язково шукає крихітну зачіп­ку чи якусь невідповідність. Часто він просто хоче краще вас зрозуміти, з'ясувати, чи ви щось приховуєте, і дізнатись, як саме ви це робите.

Немов учені, вони збирають елементи даних. Запитують те, що їм заздалегідь відомо. Ставлять незручні запитання. Дають вам можливість підбрехнути, аби зрозуміти, як узагалі ви брешете.

Ось чому при розмові з поліціянтом адвокати зав­жди радять мовчати. Якщо пощастить, це ваша перша й остання розмова з копом. Єдина розмова у форматі «хороший хлопець / поганий хлопець». А от копи займаються цим щодня. Вони мали справу з тисячами брехунів і чули тисячі вигадок. І ваша — не спрацює. Ніхто не скаже, що вашу маячню викрито: вам дадуть говорити далі. Ви збрешете знову й знов. І доки ви вважатимете себе найпереконливішим сучим сином на планеті, вони уважно все занотовуватимуть. Їм треба, щоб ви повірили, ніби вийшли сухими з води, або щоб запанікували, повністю себе викривши. Залежить від того, наскільки добре вас вдається читати.