Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 7)

— Чим? Що звільнить тебе?

— Ні. Казав, що має якусь інформацію про близьку мені людину.

Тривала пауза.

— От лайно. Це не діло. Я розберуся. Може, тобі поки варто триматися подалі від офісу?

— Думаєш? — відповідаю я саркастично. — Я взагалі не планував повертатися. Та й Парк, певно, викличе поліцію.

Біркетт сміється.

— Не зробить він цього. Його крихітний проєкт досі існує лише тому, що я змогла залучити тебе… для РУМО. Кавано не єдиний, кого цікавить те, що в тебе в рукаві.

— Там порожньо.

— Їм цього казати не варто. Це маячня. Так чи інакше, просто поїдь з міста, доки я все не владнаю.

— Саме над цим розмірковую.

— Вже вирішив куди?

— Так, туди, де зможу відволіктися. У Комптон.

— Здуріти можна.

Я не сміюся у відповідь.

— Блін… Ти й справді бахнутий.

А ще — вкрай розгніваний. Я зрозумів, що всі ті порожні віддушини насправді не такі вже й порожні. Вони сповнені люті. Я маю скеровувати її на щось корисніше за ідіотів на кшталт Парка. Я маю упіймати вбивцю.

Після справи з убивцею-ґризлі я усвідомив, що Джо Вік — не єдиний власник проблемного гена, що змушує людей ризикувати. Моя власна ДНК розповіла те, що я й так знав: у цьому світі я не менший чужинець, аніж він. У дрібницях ми, певна річ, відрізняємося, та все ж я далекий від більшості людей на цій планеті. Як і Джо Вік, я жадаю полювання.

Розділ 7. Сусідська варта

Вільям Бостром вітає мене з порога широкою усмішкою. Його будинок стоїть у робочому кварталі Віллоубрука. Не всі машини на під’їзних доріжках нові, проте подвір’я акуратно прибрані. В цілому — повна протилежність популярним уявленням про Південний централ Лос-Анджелеса. Ясне діло, за півмилі від нас — уже території банд, та це не урбаністична антиутопія зі згорілими автівками та постійною стріляниною.

— Скажу зразу: я не хочу дарувати вам марних надій.

— Зрозуміло.

Він веде мене до кухонного столу, де по-бухгалтерському акуратними рядками розкладені стоси папок.

— Я зібрав усі звіти про зниклих безвісти, які тільки зміг знайти. А ось тут папки з усіма зареєстрованими в нас сексуальними злочинцями.

Він вказує на мапу, вкриту червоними хрестиками.

— Тут позначено дорогу додому, всі можливі місця, куди він міг податися. Хрестиками я позначив усіх злочинців.

— Чимало хрестиків, — відповідаю я, сідаючи.

— Більшість із них просто підбирали повій. Але треба ж було мені з чогось починати.

Я дивлюся на всі ці документи.

— Зазвичай я віддаю перевагу роботі з електронними даними. Їх легше сортувати. Я знаю, де є цілодобовий сканер.

— Це питання я вже вирішив. Створив власну базу даних.

Він вказує на ноутбук у дальньому кутку столу.

— Почав за кілька тижнів після зникнення Крістофера. Можу надіслати вам файли на електронну пошту.

— Якщо ваша ласка.

Я знімаю рюкзак і дістаю свій ноутбук.

— Перш за все нам слід переглянути всі звіти про зниклих безвісти і пошукати можливі аномалії.

— Наприклад?

— Можливо, діти в цьому регіоні зникають частіше, ніж в іншому місті зі схожою структурою населення? Наприклад, в Атланті?

— Ви маєте на увазі місто, де живуть чорні?

— Приблизно. Про жертви серед білих повідомляють частіше й опрацьовують такі справи інакше. Чи принаймні мені так здається.

— А ще чорні в таких випадках не заявляють у поліцію, — він замислюється. — То як ми шукатимемо аномалії?

— У мене є для цього програма.

— МААТ? Та штука, якою ви користувалися, щоб упіймати Джо Віка?

— Скоріше, МААТ 2.0. Вона розроблена для пошуку моделей поведінки хижаків. Я називаю її «Предокс».

Якщо не рахувати Джилліан, Вільям — перший, кому я розповів про «Предокс». Побачивши надмірний ентузіазм Кавано до напівготових інструментів, які військові можуть використовувати для досягнення власної мети, я вирішив зайвий раз йому про «Предокс» не згадувати.

Чесно кажучи, коли Вільям прийшов до мене з цією справою, десь на задвірках свідомості промайнула думка, що настав час випробувати програму.

— Я читав статтю, яку ви написали про МААТ, але поясніть, будь ласка, принцип роботи простому бухгалтеру, — каже Вільям.

— Знаєте, як комп’ютеру вдалося виграти в шахи у Гаррі Каспарова?

— Голими цифрами?

— Не зовсім. Можливих п’ятиходових шахових комбінацій стільки ж, скільки частинок у космосі. Тому, хоч у декількох партіях комп’ютер і здатен виграти, гросмейстери все одно можуть дати йому гідну відсіч. Deep Blue, комп’ютер, що переміг Каспарова, вмів розвивати стратегії. Він вираховував не всі можливі ходи, а лише ті, які могли б призвести до його поразки. Якби того дня за дошкою сидів гросмейстер, на перемогу над яким Deep Blue не програмували, результат міг би бути протилежним.

— Отже, у людства досі є шанс, — відповідає Вільямс.

— Нема. Ані найменшого. Комп’ютери перевершують нас у шахах, го й сотнях інших речей. Зрівнявшись із нами, вони не зупиняються, а продовжують розвиватися. Єдине, що нам лишається, — зрозуміти, як із ними співпрацювати, і вкласти в них якнайбільше людського, щоб вони лишались нашими друзями. Я навчив «Предокс» мислити по-науковому. Коли я вводжу набір даних, він використовує їхні фрагменти й будує гіпотези, засновані на кореляції: всі руді — ірландці. Створивши гіпотезу, він перевіряє її, використовуючи інші набори даних. Підтвердившись, гіпотеза стає теорією, яка існує, аж доки він не натрапляє на руду ліванку і мусить цю теорію модифікувати.

— Щось на кшталт Баєсової статистики? — питає Вільям, який цілими днями має справу з цифрами.

— Дуже схоже. «Предокс» набагато краще розуміється на даних. Він отримує фото й розпізнає, що на ньому, скоріше за все, зображена жінка. Робить певні висновки — навіть неочевидні. З високою ймовірністю може припустити, хто зробив фото — друг чи незнайомець, якому ви дали камеру. Друзі стають ближче. За кутом огляду може визначити зріст фотографа. Мовчу вже про міміку.

— Не думали продати цю технологію? — питає Вільям.

— Схожі інструменти вже існують.

Я не згадую, що отримував пропозиції чи що саме їх я й боюся найбільше.

— «Предокс» ідеальний, лише коли працює за призначенням.

— Коли шукає поганців.

— Ні. Коли допомагає мені думати.

— «Предокс» — це ви.

Вільям захоплює мене зненацька. Я ніколи про це не замислювався. Намагаючись створити універсальний дослідницький інструмент, я запрограмував комп’ютер на свій шлях до вирішення проблем.

— Докторе Крей, щось не так?

— Називайте мене Тео, до речі. Просто Тео. І ні. Все гаразд.

Я замовк, бо усвідомив, що «Предокс» може не тільки мислити, як я. У певному сенсі йому можуть заважати мої ж упередження. Можуть існувати кращі шляхи до вирішення проблеми, про які я не здогадувався. Слід було це враховувати.

Наступні кілька годин ми вводили дані зі статистичної бази міністерства юстиції й відкритої бази ФБР по вбивствах і злочинах сексуального характеру, налаштовуючи «Предокс» на пошук зв’язків та аномалій. Зі статистичного шуму не виділялося нічого надзвичайного.