Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 54)

— Ні, — відповідає вона. — Я розповім вам вашу історію. Що ви маєте казати. Як знайшли будинок.

— Перепрошую? Здається, я вже це розповів.

Вона постукує нігтями по металевому столу і якусь мить мене оцінює.

— Докторе Крей, є два типи фактів. Ті, які можна довести, і ті, які не можна. Байдуже, що вам там здається.

Вона розгортає папку і роздивляється її вміст.

— Ви отримали від когось в Атланті анонімну наводку, яка привела вас до будинку містера Баска.

— Баска? Хто це такий?

Вона дістає з папки знімок і показує мені. Крім чорної шкіри, цей чоловік не має нічого спільного з Ойо.

— Це містер Баск. Це він убив людей, знайдених за адресою Світвотер-роуд, 437.

— Ні, не він. Хто це? Якийсь простак із ваших запасів?

— Його ім’я є на квитанції про оренду. Дитина вже підтвердила, що це він.

— Малий досі під кайфом від навару, яким його напоїв Ойо. Він вам хоч на Санта-Клауса вкаже. Чому ви захищаєте цього монстра?

— Ми не захищаємо. Якщо є третя сторона, про неї подбають.

Повірити не можу.

— Я знаю, що ви, народ, полюбляєте тупити, але повірити не можу, що ви захищаєте дітовбивцю. Я чогось не розумію?

До мене нарешті доходить.

— Ви захищаєте себе. Бляха. Я все зрозумів. У вас не було зачіпок, або ж ви шукали зовсім не там. Виявилося, що ви допомагали і сприяли вбивці-педофілу, а тепер намагаєтесь прикрити власні сраки.

Я роблю глибокий вдих. Нарешті переді мною повна картина.

— Це, чорт забирай, серйозно. Тут не відбудешся одним керівником управління, готовим кинутись на власний меч. Це місяцями обговорюватимуть у новинах, у Конгресі подаватимуться запити. Скорочення фінансування і все таке. Правда ж?

Вона не реагує.

— То ми розібралися з анонімним дзвінком?

Я хитаю головою.

— Ні. Не розібралися. Брехнею провали не виправити.

— Докторе Крей. У мене є копія підписаного вами документа, де ви погоджуєтеся, що ознайомлені з покараннями за розкриття секретних даних.

— Так. А ще там сказано про конституцію. Ще є закони про інформаторів. Шановна, так воно не працює.

— У такому разі ваші дії буде розцінено як загрозу інтересам Сполучених Штатів.

Я намагаюся підвести руки, але вони пристебнуті до столу.

— Слухайте. Не треба тут розмахувати прапором. Такі слова китайський уряд каже людям, перш ніж відправити їх до фургона для пересадки органів. Такі слова кажуть поганці зі значком.

Моя таємнича відвідувачка дивиться на годинник, іще раз постукує пальцями по столу й відповідає:

— Ми закінчили.

Підводиться, стукає у двері й виходить.

Я кричу крізь прочинені двері:

— Мені можна зробити телефонний дзвінок?

Двері зачиняються без відповіді.

За півгодини по мене приходять два поліціянти. Я намагаюся розпитати, коли мені дадуть змогу з кимось поговорити, але мене ігнорують.

Ми минаємо ряд заповнених камер і опиняємося в іншій секції, де є одна порожня.

Мене професійно заводять углиб камери й розщібають одну руку, лише щоби звести обидві за спиною і прикувати до задніх ґрат.

Я зиркаю на бейдж з іменем.

— Офіцере Генлі, вам не здається, що це дещо дивно?

— Я просто дотримуюся інструкцій, сер, — каже він із благородною південною ввічливістю.

Тут відбувається якась хрінь. Не впевнений, що доброзичливий поліціянт у курсі.

— Я маю право на телефонний дзвінок.

— Ви вже зробили свій дзвінок, сер. Завтра зможете поговорити з суддею.

— Але мене ж навіть ні в чому не звинуватили…

Він та інший поліціянт виходять і зачиняють двері.

Мені ніяк не йде з думки, що решта камер переповнені, а я сиджу у своєму приватному люксі.

Тут відбувається якась дуже серйозна хрінь.

Розділ 60. Месник

Я не заплющую очей. Уся моя увага зосереджена на дверях, що ведуть до цієї камери. Якщо Трухляк Білл був Духом минулого Різдва, а Таємнича Жінка – Дух теперішнього Різдва, то наступний гість виявиться Духом майбутнього Різдва, і, відчуваю, те, що він принесе, мені не сподобається.

Який би відділ не облажався, там із властивою їм неетичністю вирішили, що життя одного знеславленого язикатого професора не варте їхніх робочих місць чи свободи.

Мені наказали триматися осторонь. Я не тримався. Мені дали можливість співпрацювати — я відмовився. Тепер у них закінчилися варіанти й час.

З істеричного телефонного дзвінка Біркетт я зрозумів, що вона до цього не причетна. Сподіваюсь, я не в «Шести днях Кондора»[21] і річ лиш у купці поганих поліціянтів, які, так уже трапилося, працюють на спецслужби.

Якби це була санкціонована операція, я б, певно, сидів зараз у чорному гелікоптері дорогою до якоїсь секретної в’язниці для державних злочинців.

Та нинішня ситуація не менш загрозлива. Радше навпаки.

Коли відчиняються двері камери, по шкірі в мене пробігає морозець, і адреналін розливається по тілу, мов води Амазонки.

Поліціянти заводять двох гостей. Перший — це, чорт би його побрав, скінхед із татуюваннями на шиї та дебелою свастикою на руці.

Кілограмів сімдесят, і вже дивиться на мене з ненавистю. Хтось йому щось сказав, бо зазвичай з першого погляду я всім подобаюся.

Другий чолов’яга кремезніший, без татуювань, і на голові в нього їжачок, а не лисий купол.

На голеному немає наручників, і він сідає прямо навпроти мене й свердлить мене поглядом.

Стрижений підходить до правого кутка й стає метра за півтора. Схрещує руки й відкидається назад, ніби ні до чого на світі йому нема діла.

Я чекаю, як же почнеться це шоу.

Голений явно до мене небайдужий, але нащо тут стрижений? Вони працюють у парі?

Щойно поліціянти виходять, голений підводиться і стає переді мною. Я заздалегідь простягнув ноги, захищаючи особистий простір.

— Я чув, ти гомик, який любить маленьких хлопчиків, — каже він, бризкаючи слиною. — Кажуть, у тебе вдома знайшли мертвих хлопчиків. Це правда, гомику?

— Скільки? — питаю я.