Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 53)

Ступаючи дуже обережно, намагаюся повернутися до будинку. Час від часу помічаю між гілок світло телевізора й прямую до нього. Шпичаки дряпають мені одяг, а ноги й руки обплітає лоза. Я присідаю, щоб зняти її з коліна. Коли ж підводжуся, телевізора вже не видно.

Він щойно його вимкнув? Я примружуюся, намагаючись розгледіти деталі в темряві. Бачу поперед себе слабке світіння, та, здається, щось його блокує…

Телевізор знову світить на повну, його більше ніщо не затемнює.

Тут, серед заростів, є ще хтось.

Розділ 58. Лабіринт

Я рухаюся ще обережніше, намагаючись відрізнити шелест лис­тя навколо від звуку, з яким людина пробирається крізь кущі.

Намагаюсь триматися якнайнижче, то опускаю пістолет на рівень стегна, то знову підіймаю, повільно рухаючись до нас­тупного каменя. Під ногою щось хрустить. Я опускаю погляд і крізь окуляри нічного бачення бачу дитячу щелепу. Неподалік із землі стирчить кістка пальця, моторошно вказуючи на небо.

Ось підтвердження того, що вже відчув ніс: це сад смерті. Бозна, що тут може бути ще. Чого варта лиш колекція трофеїв у сараї. Вуха сіпаються від звуку скреготу по бетону. Він перемістився й наближається ззаду.

Він на своєму полі. Я ж просто сліпо рухаюсь до нього в пастку.

Зважую ризик вистрілити з пістолета, втім, одразу ж відкидаю цю дурнувату ідею. Шанси влучити в когось майже нульові. Цим кимось може бути дитина.

Дитина, нагадую я собі. Я не маю права на невдачу. Все це — заради хлопчика.

Я прямую далі, на світло. Чую, як щось рухається в моєму напрямку все ближче й ближче.

Я можу опуститися на землю, лягти й почекати, тримаючи пістолет напоготові…

Та ноги несуть мене вперед. Телевізор більшає, вже можна прочитати кількість очок, які набрало жабеня.

Кроки.

Я виразно чую позаду кроки.

Починаю бігти, перестрибую через кущ і опиняюся у дворику.

Дитини на дивані вже не видно, та над підлокітником стирчить нога в білій шкарпетці.

Шум за спиною гучнішає — немов дика тварина несеться крізь кущі.

Я забігаю в будинок, скидаю окуляри й зачиняю скляні двері. Перше, що я бачу, — своє яскраве відображення.

Притуляюся до скла й бачу, що там хтось стоїть. Високий, сильний. На краю дворика.

Замикаю двері й оббігаю диван. Хлопцеві на вигляд років дванадцять. Він відключився й лежить головою на по­душці.

Склянка з фіолетовим напоєм зникла.

Міцно стискаючи пістолет і нервово зиркаючи на задні двері, я відкриваю малому повіки. На мене дивляться жовті очі.

Його зіниці розширені.

Я ляскаю його по щоці.

— Прокидайся, — шепочу.

— Ми підемо дивитися на форт? — питає він крізь сон.

— Малий, краще тобі туди не ходити.

Я саджаю його й дістаю телефон. Дзвоню 911 і кажу операторові адресу, потім кладу апарат, лишаючись на лінії.

Ігнорую прохання диспетчера повідомити більше інформації, позаяк моя увага повністю зосереджена на скляних дверях.

Він там…

Що ти робитимеш тепер, Ойо? Малий у мене, я знайшов це місце.

Перетворишся на озвірілого монстра, як Джо Вік? Чи розчинишся в темряві?

Відповідь надходить, коли у скло влітає статуя.

На мене летять уламки. Я присідаю й захищаю дитину. Скульптура вдаряється об скляний столик і падає на підлогу.

Я висовую пістолет за диван і стріляю у темряву.

БАХ.

БАХ.

БАХ.

Визираю й бачу лиш верхівки недоглянутих рослин на тлі нічного неба.

Якби це був Джо Вік, я б хвилювався, що він зайде через парадні двері.

Але ні.

Цей абсолютно інший.

Іграшковий Майстер знає, коли тікати.

Здалеку чути звук сирен. Я чекаю, доки вони наблизяться, а тоді ховаю пістолет назад у кобуру.

Сьогодні він мені більше не знадобиться.

Розділ 59. Підставні

Я вже чотири години сиджу в камері тимчасового утримання, і ніхто досі не прийшов зі мною поговорити.

Копи на місці зробили свою роботу. До мене ставилися з належною підозріливістю, хлопця відвезли до лікарні. Потім я провів їх устеленим кістками садом і показав сарайчик жахів, який удруге виглядав іще страшніше.

Ойо, певно, злякався й почав зривати полиці зі стін.

Усюди валялися частини тіл і смерділо ядучими рідинами.

Одного копа вирвало. Я обачно тримався подалі від дверей.

Коли ми приїхали у відділок, я був без кайданків. Але біля входу нас чекав лейтенант.

Він сказав щось копу, який мене привіз, і мене зразу закували й доставили в цю камеру.

Хтось із кимось поговорив.

Тепер цікаво, хто зайде в ці двері першим.

Білл із пістолетом та глушником?

Жорстокий колишній в’язень, якого «випадково» підселили до мене в камеру?

Чи я, чорт забирай, уже зовсім параноїком стаю?

Зате я знаю, що Іграшковий Майстер Ойо в бігах і, скоріше за все, перемістився на іншу свою точку для вбивств. Інтуїція підказує, що вона поза межами США. Не певен, як далеко можу його переслідувати. Я ледве сюди дістався.

Дзвенять ключі, двері відчиняються. До кімнати заходить невисока жіночка років тридцяти п’яти, вбрана у чорний піджак та спідницю, і сідає навпроти. У неї темне волосся й орлині риси. В очах читається розум.

Двері зачиняються, і вона кладе на стіл переді мною папку.

— Докторе Крей, пройдімося по вашій історії.

— Я маю свідчити?