Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 55)

— Скільки? Що? Думаєш, я сам гомик? Дам тобі відсмоктати?

— Скільки тобі пообіцяли за це заплатити? Сказали, що ще й адвоката наймуть, так?

— Що ти чешеш?

— Я Тео Крей. Полюю на серійних убивць. Одного знайшов у Монтані. Нещодавно мене показували в новинах, бо другого я знайшов у Лос-Анджелесі. Його звуть Джон Крістіан, і, виявляється, він інформатор ЦРУ, якого захищають люди, які бажають мені смерті.

Голений хитає головою.

— Господи. Що за маячня?

Він повертається до чоловіка в кутку, який підійшов іще на крок.

— Чув колись про цього шибанутого гомика?

— Здається, він не сприймає тебе серйозно, — каже стрижений.

Голений нахиляється до мого обличчя.

— Не сприймаєш мене серйозно? А, гомику? А якщо я змушу тебе відсмоктати мені, гомику?

— Гадаю, цього не хотілося б жодному з нас. Маю таку надію.

Він хапає себе за промежину.

— Що, мій член тобі не смакує? Любиш члени маленьких хлопчиків?

— Я б такого лайна не терпів, — каже стрижений голеному. — Покажи цьому гомику, що ти не жартуєш.

Голений починає заводитися, та я розумію, що перейматися слід не через нього. Професіонал тут стрижений. Він злить голеного, аби той напав на мене. Але сам стрижений — убивця. Військовий. Може, спецпризначенець у відставці, а може, викликали мокрушника з DEVGRU[22]. Ми у Джорджії, їх тут знайти не проблема.

Професор Тео хоче звернутися до нього і вказати, наскільки прозору тактику було обрано. Викликали голеного ув’язненого. Він повний ідіот, і коли стрижений розтрощить мій череп об підлогу, їм буде на кого це повісити.

Голений може кричати, що був не сам, та якщо його знайдуть заляпаного моєю кров’ю, всім буде начхати.

Голений розминає пальці, готуючись неочікувано мені врізати. Я говорю якомога тихіше.

— Коли спитають, що трапилося, просто запам’ятай ім’я: Ойо Діалло. Це його вони покривають. Людину, яка вбила дітей у Лос-Анджелесі й на Світвотер-роуд. Тут він відомий як Джон Крістіан. Просто запам’ятай. Тобі можуть запропонувати угоду. Якщо не спробують прибрати, як мене.

Це порушує його концентрацію. І збиває з пантелику стриженого. Я розповідаю голеному, чому його прислали мене вбити. Можливо, він і гадки не має, про що я.

На якусь мить стрижений зупинився обдумати почуте.

А тоді раптом його концентрація повертається. Він ніби Термінатор, який щойно перезавантажився. Якщо голений зараз нічого не зробить, він сам почне бійку.

Я маю дочекатися нагоди. Божевільний тюремник-неонацист і тренований убивця ось-ось вчепляться мені у горлянку… а мої руки досі пристебнуті до ґрат за спиною.

Які б докладні інструкції я не отримував від свого студента, фахівця зі змішаних бойових мистецтв, — це все лише теорія.

Більше того, шанс у мене лиш один, і якщо я облажаюся, то помру.

— Якусь дивну хрінь ти несеш, — каже голений, задкуючи.

Стрижений розуміє, що настав час удару.

Розділ 61. Параноїк

Якби я сидів там, де зараз стрижений, то дав би собі в голову важкими черевиками. Одним рухом він може вирубити мене й не перейматися за синці й подряпини. Враховуючи прикуті до ґрат руки, голова — моє найвразливіше місце.

Його плечі нахиляються, й він спирається на праву ногу, звільняючи ліву.

Чорт. Він майстер бойових мистецтв. Зараз ударить мене в голову з місця.

Позаяк голений трохи відійшов, я бгаю ноги під лавку. Треба бути готовим рухатися швидко.

Щойно стрижений зрозуміє, що відбувається, іншого шансу в мене не буде.

Він глибоко вдихає і правою рукою хапається за лавку. Я намагаюся не дивитися прямо на нього. Він нічого не має підозрювати.

Голений знову рухається в мій бік, вирішивши, що готовий закінчувати справу.

Справа до моєї голови блискавично рухається нога стриженого.

Але я присідаю, а черевик пронизує повітря і вдаряється об ґрати.

Він і гадки не має, яким вразливим себе зробив.

За мить мої руки опиняються спереду, я рвучко подаюся вперед і лівою встромляю відкритий кінець наручника в ліву очницю стриженого, перш ніж він устигає повернути рівновагу.

Він кричить і розмахує на мене руками. Я б’ю ще раз — цього разу в праве око, розтинаючи брову.

Він звалюється на підлогу, і я б’ю в голову. Крики припиняються.

За моєю спиною спантеличено застиг голений.

Я вивертаю праву руку, і кайданки опиняються біля його правої скроні.

— Чорт, ні! Чорт, ні! — волає він, благаючи милосердя.

Використовуючи наручник як кастет, я тричі різко б’ю в скроню й завалюю його на підлогу. Він скручується й застигає: у нього травма голови.

Я швидко повертаюся до стриженого й витираю кров із кайданків його футболкою.

Він непритомний, важко дихає. Хтозна, чи виживе, — але оком уже точно нічого не побачить.

Повертаюся до ґрат і застібаю наручники, ніби й не відмикав їх ключем, який тримаю при собі, відколи мене мало не вбив Джо Вік.

Поліціянти заходять лише через десять хвилин. Не знаю, так задумано, чи офіцери тут зав­жди погано працюють.

Голений підняв голову з підлоги і спирається на лавку в дальньому кінці камери.

Охоронці відмикають двері й підбігають до стриженого.

Один із них звертається до мене.

— Що трапилось?

— Він напав на того, іншого. Але програв.

Крізь натовп поліціянтів проштовхується літній чоловік у костюмі. Він підходить до мене.

— Хто ви?

— Тео Крей, — відповідаю я.

— Той, що знайшов будинок із трупами?

— Так.

— Що ви, на біса, тут робите?

Я лиш хитаю головою.

— Трапилася плутанина, — каже поліціянт. — Ми гадали, що на нього є ордер, а ордера не було.

— Тому ви зачинили його в камері з цими тваринами?

— Вибачте, — каже офіцер.