Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 21)

Охоронець вказує на місце навпроти мене. Артіс падає на стілець і підіймає слухавку.

— Мій новий улюбленець! Дуже дякую за внесок у реабілітаційний фонд Артіса.

— Радий допомогти, — відповідаю я. — Мені вирахують це з податків разом із трьома годинами у приймальні?

— Вибачай. Наступного разу накажу своїм, аби впустили тебе швидше.

Не знаю, чого саме я очікував, але точно не цього безтурботного парубка.

— Дякую.

Скільки мають тривати такі теревені? Я на них не розуміюся. Тим паче — коли спілкуюся з людьми, які незабаром дізнаються, чи доведеться їм провести кілька наступних різдвяних вечорів за ґратами.

— То ти приїхав дізнатися мою точку зору?

Він гадає, що я тут через той випадок із таксі.

— Ні.

Він уже був готовий бубоніти заготовку про алібі й, почувши, що мене це не цікавить, змінився на лиці.

— Стривай, хіба ти не репортер, що хотів почути мою версію подій?

— Я збрехав.

— То якого хріна ти сюди припхався? Якщо ти з прокуратури, я не говоритиму.

— Я не юрист.

Я дістаю з папки фотографію його графіті.

— Хотів спитати про ось це.

Він зиркає на знімок, потім переводить погляд на мене.

— Не знаю, хто такий D. Rez. Очевидно, дуже талановитий хлопець. Якщо цікавить виставка його робіт, можу спробувати тебе з ним зв’язати.

— Готовий покласти п’ятдесят баксів на його тюремний рахунок, якщо він зможе відповісти на кілька запитань.

Артіс обдумує почуте.

— А знаєш, може, у нього таки знайдеться час. Хвилинку.

Підводиться й одразу ж сідає назад.

— Чим можу допомогти?

Артіс любить блазнювати. Певно, довелося навчитись, постійно міняючи домівки, а пізніше — виправні установи.

— Містере D. Rez, я хочу поговорити про Іграшкового Майстра.

Його обличчя раптом кам’яніє. Незмінна усмішка згасає. На мить переді мною з’являється налякане хлопченя.

— Уявлення не маю, про що ти.

Я вказую на слова «Іграшковий Майстер» над його графіті.

— Ось тут написано. Якщо не помиляюся, фарба та сама, яку ви використали для решти малюнка.

Він намагається розкусити, чого ж я приїхав.

— Розкажіть мені історію цього графіті.

— Та що я знаю? Просто собі дитячі вигадки. І все.

Відповідає, мов робот.

— Ви його колись зустрічали?

На відповідь у нього йде надто багато часу. Я одразу все розумію.

— Зустрічав? Та він же несправжній. Типу Фредді Крюґера. Як його можна зустріти? Хіба актора, що його грає, чи щось типу того.

— Чули про вбивцю з Монтани? Про можливого нового рекордсмена?

Він повільно киває.

— Здається, бачив щось таке по телевізору. Дебелий стрьомний селюк.

— Так, це він. Я його зустрічав.

— І як пройшла зустріч?

— Він мене ледве не вбив. Не люблю про це згадувати.

— І тобі повірили?

Ось воно… тепер я розумію, чому він опирається.

— Зрештою — так. Спершу ніхто взагалі не вірив у його існування. Мені довелося викопувати тіла. Купу тіл.

Перед очима досі постають бліді обличчя молодих дівчат, знайдених напіврозкладеними в неглибоких могилах.

— Я розумію, як це, коли тобі ніхто не вірить.

Він хитає головою.

— Не знаю, про що ти. Мене пошматували якісь малі бандюки.

Трясця. Цього я не очікував.

— Ти сам це пам’ятаєш? Чи тобі так сказали психотерапевти?

— Терапевти. Та пішли вони. Лізуть у голову й кажуть, що було, а що ні. Ні хріна вони не знають.

Я знов піднімаю фотографію його графіті.

— Хто він? Що він із тобою зробив?

— Він сраний привид.

— Що це означає?

Артіс задумливо дивиться поперед себе. Я його не кваплю. Він явно глибоко сховав ці спогади.

Переводить погляд на світлину і говорить ледь чутним голосом:

— Мені казали, я все вигадав. Називали брехуном. А я був просто дитиною. Я б не зміг вигадати щось настільки шибонуте.

— Наскільки шибонуте?

Розділ 23. Білий автомобіль

Обхопивши голову і втупившись у поверхню столу, Артіс пригадує свою зустріч з Іграшковим Майстром. Я мовчу і просто даю йому вибалакатися. Здається, він уперше з дитинства розповідає цю історію. Деяких деталей уже не пригадати, однак з роками можна глибше осмислити все, що насправді сталося.

Перше, що я розумію, — дати вкрай нечіткі. Тож я не дізнаюся, коли він зустрівся з Іграшковим Майстром. Втім, нескладні обрахунки швидко показують, що сталося це приблизно за півроку чи рік після зникнення Крістофера Бострома.

Болісна міміка показує, що спогади зовсім не поблякли.