Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 23)

Я можу завантажити програму на телефон. Доки Артіс пригадує деталі, я вводжу скрипт, який шукає збіги. Нам відомо, на якій зупинці його знайшли. Наступний крок — визначити будинок.

Я знаходжу шістьох імовірних претендентів і створюю тривимірну модель. Перспектива спостерігача настільки точна, що навіть враховує його тогочасний зріст.

Я притискаю телефон до скла і прокручую йому локації. На перші чотири він особливо не реагує. А от на п’ятій зіниці розширюються, і я розумію, що ми натрапили на слід.

— Ось той сраний будинок! — вигукує він, отримавши у відповідь суворий погляд охоронця, який уже приготувався закінчувати нашу зустріч. Артіс стишує голос.

— Чорт. Якби я не сидів тут…

Мабуть, добре, що він таки сидить. Хтозна, що б він зробив із людиною, яка б йому відчинила. Хоча хтозна, що на його місці зробив би я.

— Артісе, — кажу я, щоб привернути його увагу. — Може, це й не той будинок.

Він зиркає на мене.

— Не будь як вони. Не будь як вони.

— Я просто кажу, що з часом усе могло змінитися. Може, Іграшковий Майстер давно звідти виїхав.

А ще існує ймовірність, що Артіс усе вигадав. Її також не можна виключати.

Він не злиться — просто киває.

— І що тепер? Зателефонуєш копам? Тобі вони повірять.

— Ти переоцінюєш їхню довіру до мене. Я не можу просто подзвонити 911 і повідомити місцезнаходження комптонського Фредді Крюґера на основі свідчень в’язня з окружної тюрми.

Він виснажено зітхає.

— Із Безжальним Сплюхом, який порішав усіх повій, те саме було. Якась навіть показала копам, де це відбувалося.

— Вона помилилася на один будинок, — уточнюю я.

— Ніби це щось міняє. То що ти робитимеш? Напишеш гнівний твіт? Розкажеш усім своїм білим ліберальним друзякам, як допоміг бідному чорному хлопчику?

— Збираюсь постукати в ті двері.

Артіс витріщається на мене своїми проникливими сірими очима.

— У тебе що, блін, геть дах поїхав?

— Я не дев’ятирічний хлопчик. Якщо він запросить мене увійти, я відмовлюся. Але готовий закластися, що його там давно вже немає.

— Чому це?

— Бо ти втік. Розумний би якийсь час не з’являвся вдома, а тоді за кілька місяців переїхав.

— Куди?

— Гадаю, недалеко. В межах району.

— І як нам його знайти?

— Реєстр домовласників. Комунальні рахунки. Якщо це був його будинок, він мав лишити сліди.

— Так…

Артіс замислюється.

— Ще така штука. Коли я був малим, я не міг цього описати, та зараз починаю розуміти.

— Що?

— Він смішно говорив. Типу як білий, але наче й ні. Ніби не з цих країв.

— Нью-Йорк?

Він хитає головою.

— Я тоді ще не розрізняв акцентів. Була лиш вулична говірка і та, якою розмовляють по телевізору. Я вивчив обидві. Одну — щоб спілкуватися з друзями. Іншу — щоб спілкуватися з дорослими, які могли ускладнити життя.

Він знову змовкає.

— Чуваче, не думаю, що тобі слід їхати туди самому. Почекай, доки я вийду, і навідаємось разом.

— І коли це має статися?

— Може, й скоро — якщо скажеш, що я допоміг упіймати Іграшкового Майстра. Ніхто ж не постраждав. Сталося звичайне непорозуміння.

Навряд чи я на це куплюся, та й узагалі — не мені вирішувати.

— Мушу здобути якийсь вагомий доказ. Інакше це нічого не означатиме.

— Ну, що ж. Треба буде — покажемо ось це.

Артіс задирає футболку й показує велетенський рубець від стегна до самого плеча.

— Чорт забирай.

— І не кажи.

— Як, на біса, тобі вдалося втекти?

— Страх, чуваче. Страх. Він твій найкращий друг,  — на якусь мить Артіс змовкає. — Але тобі це відомо. Правда ж?

— Свій я покажу іншим разом.

Артіс хитає головою і потай зиркає навколо.

— Тут такого краще не казати.

— Ой, вибач.

— Тримай мене в курсі подій. Якщо від тебе не буде звістки, я вважатиму, що Іграшковий Майстер тебе таки дістав. Як би там не було, не пий червоного пуншу.

Артіс повернувся до свого жартівливого «я». Певно, це йде на користь його здоровому глузду.

— Тобі ніколи не перемогти Боузера в «Маріо Карт».

— Матиму на увазі.

— Я серйозно. Пильнуй. Не думай, що лиш тому, що ти пережив одного монстра, тобі вдасться пережити наступного. Я живий, бо невпинно від нього тікав. А не біг йому назустріч.

Коли він виходить із кімнати для побачень, я обмірковую його пораду. За декілька днів Іграшковий Майстер перетворився з математичної аномалії на цілком реальну ймовірність.

Артіс може водити мене за носа, як ті хлопаки в будинку Ріко. Він може бути вправним брехуном, який уміє говорити те, що ти хочеш почути. Хоча, гадаю, йому самому користь буде, лише якщо все сказане — правда.

Знайшовши Іграшкового Майстра, я можу допомогти Артісо­ві вийти. Не знаю, скільки користі це принесе суспільству, але маю відчуття, що якби його життя з самого початку не повнилося лайном, він би тут не сидів.

Розділ 25. Акт

Будинок за адресою 17658, Вімблдон змінив чотирьох власників. З 1986 до 2005 року ним володіли Кевін і Труді Гаррісони. З 2005 по 2011-й, у часи Іграшкового Майстра, власником був Джеффері Вашингтон. Наразі будинок належить компанії «Нью Касл проперті менеджмент».

Після відкриття імені домовласника мені пасувало б відчути радість перемоги. Проте, досліджуючи архіви нерухомості Південного централу, я встиг помітити, що ім’я в акті не зав­жди відповідає справжньому імені людини, яка придбала будинок. Багато будинків належать фіктивним компаніям і людям — чи то зовсім вигаданим, чи тим, які навіть не здогадуються, що їхнє ім’я фігурує в документах.

Джеффері Вашингтон заплатив за будинок готівкою. Спроби бодай щось про нього нарити виявилися марними. Підозрюю, його взагалі не існує.

Мені не вдалося знайти жодної пізнішої згадки про купівлю Джеффері Вашингтоном іншого будинку в цьому районі. Може, він переїхав далі, але скоріше за все, просто вигадав ім’я.