Эндрю Мэйн – Між фазами Місяця (страница 24)

Але не все так погано. Можна ще перелопатити цілу купу паперів — від комунальних платіжок до телефонних квитанцій. Я, правда, поки не маю такої можливості, та коли вдасться знайти вагомий доказ зв’язку Артіса й Крістофера з тим будинком — зможу переконати навіть такого циніка, як детектив Корман. Однак марними надіями я себе не тішу.

Безпрограшний варіант — поспілкуватися з сусідами. У Іграшкового Майстра є двоє сусідів, які могли б щось бачити, але, звичайно, в Південному централі є висока ймовірність, що ніхто мені нічого не розповість.

Закінчивши з пошуком даних, я телефоную Вільяму. Не хотілося б, аби він почав удиратися до будинків чи навіть гірше — сказав Метісу, що у нас з’явився підозрюваний. Тому я лиш повідомляю, що знайшов кілька зачіпок і незабаром зможу розповісти більше. Маю надію, вже зовсім скоро.

— А що з тим Іграшковим Майстром? — питає він.

Дещо все-таки можна розповісти.

— Це дитяча міська легенда. Він випливає кожні кілька років.

— То він якось пов’язаний з Крістофером?

— Можливо. Гадаю, це може бути реальна людина.

Не хочеться казати Вільяму, що цей тип — педофіл і убивця. Але він і сам уже заповнив пробіли.

— То, по-вашому, він міг спілкуватися з Крісом?

— Імовірно. Іноді такі типи обробляють дітей поволі. Спостерігають, хто з малих довіряє їм найбільше.

Він лиш зітхає, а тоді, після тривалої мовчанки, каже:

— Я сподівався, це просто випадковий мужик. Ну, знаєте, проїздив повз і помітив Кріса.

— Розумію. Може, так і було. Це лише байка.

Доки я не дізнаюся про болісну оповідку Артіса більше, ділитися нею не варто.

На прощання не зовсім щиро обіцяю тримати його в курсі. Сидячи за квартал від будинку, де могли вбити його сина.

Я катався туди-сюди й спостерігав, аж доки не увімкнулися поодинокі вуличні ліхтарі, заливши околиці жовтавим сяйвом.

Я помітив, що на решті подвір’їв є світлочутливі ліхтарі, а у дворі будинку номер 17658 — немає. Як не брати до уваги тьмяного світла, що ллється крізь завіси брунатного одноповерхового особняка, двір ховається в цілковитій темряві.

Та це не єдина його особливість. Найвища огорожа з бачених мною в окрузі сягає майже двох метрів. У номера 17658 — два з половиною, тож перехожим нічого не видно. З вулиці можна помітити хіба ряди дерев, що ростуть на задньому подвір’ї.

Цей будинок у серці передмістя — на диво ізольований і відлюдний. По обидва його боки до сусідів тягнеться три метри паркана.

На супутниковій карті видно, що будинок розташований на продовгуватій ділянці й тягнеться аж до під’їзної доріжки. Один гараж — той, який, певно, описував Артіс, — стоїть у глибині двору. На іншому, внутрішньому, висить замок, і не схоже, щоб його часто відмикали.

Найбільша таємниця для мене — особа власника. Будинок було продано в 2011-му майже на двадцять відсотків дешевше за середню ціну в районі. Це означає, що угода була приватною. Можливо, власник поспішав або покупець близько знайомий із продавцем. Може, це навіть одна й та ж особа.

Волосся стає дибки від думки, що Джеффері Л. Вашингтон досі може бути власником будинку. Можливо, він зараз навіть усередині.

Перш ніж вийти з машини, я обмірковую варіанти, яких не так уже й багато. Перший — поїхати в аеропорт і зателефонувати Корману, повідомивши все, що мені відомо.

Та якщо Іграшковий Майстер не відчинить голий, скривавлений і з ножем у руці, Корман лиш прискіпливіше перевірить документи.

Справді розумний Іграшковий Майстер знищив би все, що пов’язувало його з убивствами. Після втечі Артіса це було б мудро.

Звичайно, ми говоримо про серійного вбивцю. У нього може бути своє уявлення про мудрість.

Я вирішую зібратися з духом і постукати у двері. Ховаю пістолет у кобурі в задню кишеню джинсів і обсмикую куртку. Навіть після сутички з Джо Віком мене не тягне до зброї, але завдяки тому, що в OpenSkyAI вигідно тлумачать безпекові угоди нашого міністерства оборони, я маю дозвіл носити пістолет у будь-якій точці США. Хоч місцевий суд може з цим і не погодитись.

Питання в тому, чи хотів би я скористатися зброєю. Ще точніше — чи мені доведеться.

Я ще раз оглядаю подвір’я, а тоді підходжу до дверей будинку 17658 і стукаю.

Зсередини чути телевізор і собачий гавкіт.

Що ж, принаймні вдома хтось є…

Розділ 26. Нишпорка

Двері прочиняються, на поріг вичимчиковує маленька сіра хутряна кулька і зупиняється біля моїх п’ят, гавкотом попереджаючи про необхідність терміново покинути територію.

— Едді! — кричить ізсередини старечий голос. — Не чіпай його.

Пес стрімголов мчить назад, задоволений, що виконав свій собачий обов’язок. Двері відчиняються ширше, і мене вже роздивляється літня чорна жінка у великих окулярах.

— Слухаю вас? — каже вона.

Я мигцем зазираю вглиб — аби пересвідчитися, що, крім Едді, там немає голого серійного вбивці, готового на мене накинутися.

— Вітаю, я Тео Крей.

Я показую своє посвідчення, яке вона тягне, аби краще роздивитися.

— Не дуже гарна фотографія, містере Крей, — каже, повернувши його.

— Я не фотогенічний.

— Заходьте, заходьте, — кличе вона, притримуючи для мене двері. — Хочете чаю?

— Гм, не відмовлюся.

Я ступаю всередину, підозріливо позираючи за двері — чи не чигає на мене якась небезпека?

Схоже, меблі в будинку не міняли з часів президенства Клінтона. Стіни вітальні вкриті дерев’яними панелями. Широкий диван стоїть перед телевізором із великим екраном, що, певно, лишився з епохи Іграшкового Майстра.

Коли вона зачиняє двері, я помічаю три рядки засувів і одну замкову щілину. Це одразу ж мене насторожує. Такий замок використовують, щоб тримати когось усередині.

Я спостерігаю, як жінка прямує на кухню й наливає дві чашки чаю. Підлога в кімнаті подерта, а килим поплямований.

— Я саме збиралася піти посидіти на веранді, — каже вона, минаючи мене з двома чашками.

Я йду за нею на невеличкий бетонований майданчик із краєвидом захаращеного бур’янами подвір’я. Жінка сідає і жестом вказує на іржавий стілець навпроти.

— Ви чоловік, якого обіцяла прислати церква? — питає нарешті.

— Ем, ні… міс..?

— Місіс Ґрін, — каже вона, взагалі не переймаючись тим, що у неї вдома сидить абсолютний незнайомець.

Едді обнюхує мою ногу й вибігає у двір, аби проінспектувати шматок сухої трави та на щось погарчати. Я нервово озираюся, боячись, щоб містер Ґрін не накинув на шию дріт.

— Містер Ґрін удома, мем?

— Містер Ґрін тепер в обіймах Господа. Царство йому небесне.

— Мої співчуття. Ви жили тут удвох?

— О, ні. Ми з містером Ґріном жили в Лінвуді. Сюди я переїхала невдовзі після його смерті.

Здається, її геть не цікавить причина мого візиту, та все ж треба перейти до запитань.

— Я держслужбовець. Проводжу перевірку осіб, які подавали резюме на роботу. Чи не могли б ви мені розповісти про чоловіка, який жив тут до вас?

Едді знаходить нову мішень і вовтузиться в грязюці, а тоді хапає свою жертву й несе жінці до ніг. Вона нахиляється і чеше йому за вушком. Здається, на відповідь у неї йде ціла вічність.

— Я не була знайома з цим паном. Спілкувалася лише з ріелтором. А щойно ми купили будинок, він виїхав.

— Розумію. Він залишив якісь речі?

— Лише телевізор.

— А сусіди нічого про нього не розповідали? Може, чули щось цікаве?