Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 83)

— Так. Мабуть.

Я настільки втомлений, що навіть несила відповідати.

— Тео! Лишайся зі мною!

Вона знову дає мені ляпаса.

— Як... жорстоко.

В очах починає темніти. Я відчуваю гострий біль у руці, потім поступово опановую себе.

Джилліан чіпляє пакет зі штучною кров’ю на дверній ручці над нашими головами. Кінець ввіткнуто мені в руку.

— Правильно? — питає вона.

— Так. Кров ще йде?

— Здається, ні.

Джилліан фіксує голку в моїй руці, обмотуючи її бинтом.

— А що Джо? — питаю я.

— Уже кілька хвилин як не чути. Гадаю, підмога на підході.

Хотів би я в це вірити. Та, відчуваю, ще не скоро хтось прийде нас рятувати. Він не міг просто полишити нас і піти геть.

Я намагаюся втриматись вертикально, та заледве можу поворухнутися. Спираюся на стіну й намагаюся віддихатись.

Джилліан крутиться навколо мене, перевіряє бинти, потім упевнюється, що з поліціянтом досі все гаразд.

Раптом вона завмирає і дивиться вгору, схиляючись наді мною.

Я готовий спитати: «Що сталося?» — а тоді чую звуки важких кроків, що наближаються до задніх дверцят швидкої.

Крізь потрощене скло ми бачимо, як рухається тінь.

Повітря розриває страшний скрегіт: Джо ввімкнув якийсь механічний прилад. Швидку заповнює шум, доки він ріже дверцята пилою по металу.

Джилліан розвертається і прикриває мене спиною, аби захистити.

— Перевір, чи є у поліціянта пістолет, — шепочу я, зболено дихаючи.

Вона тягнеться повз мене, намагаючись намацати його кобуру.

— Не можу знайти...

Слова завмирають на її вустах, коли горішні дверцята падають додолу.

Через її плече я бачу величезну мов гора, постать — це Джо.

Кремезна рука просовується всередину й хапає Джилліан за щиколотку.

— Тео! — кричить вона, доки він тягне її до себе.

Я намагаюся взяти її за руки, втримати, та вона вислизає ще до того, як я знаходжу сили поворухнутися.

Джилліан хапається за дверну коробку, намагається зачепитися. Джо надто сильний. Він витягає її, і вони зникають з мого поля зору.

Він її забрав.

Забрав її першою.

Він знає, що я тут, ледь живий, ні на що не здатний.

Так він змушує мене страждати.

Розділ 82

Невсипущий

Її немає.

Я намагаюся підвестися. Світ навколо починає крутитися, ноги підкошуються, і я падаю прямісінько на Браянта.

З нього виривається стогін.

Йому потрібна допомога. Трясця, мені самому потрібна допомога.

Я намагаюся звестися на руки й ноги, щоби повзти, та руки заслабкі, аби втримати мою вагу.

Він забрав Джилліан. І найгірше, що вона навіть не кричала. Вона розуміла: я поранений надто сильно, аби що-небудь вдіяти.

Я втратив стільки крові. І досі кривавлю.

Можна здатися.

Не страшно опустити руки і сказати, що я зробив усе, що міг.

Мені її не врятувати.

Я не зміг врятувати Джуніпер.

Я заслуговую на смерть.

Коли Джо прийде по мене, я не опиратимусь.

Я не зможу жити далі, знаючи, що безпомічно лежав, доки він забирав Джилліан.

Не зможу жити далі...

Я усвідомлюю, що давши йому її вбити, я позбавляю себе сенсу життя.

Моя рука падає на гору ампул.

Декстроамфетамін сульфат.

Спіди.

Працюючи парамедиком, я не раз стикався з пришелепками на спідах. Угамувати їх могли лише декілька поліціянтів одночасно. Подеколи й цього було замало. Їхні мізки не розуміли, що організм уже не здатен продовжувати рухатись.

Що організм не здатен продовжувати...

Зрештою, їхні тіла заплатили свою ціну. Зупинка серця, або й гірше.

Та що може бути гірше?

Пакет із кров’ю, що висить над головою, наштовхує мене на одну ідею. Точніше, це справжнє самогубство. Втім, я зможу виграти ще кілька хвилин...

Я знаходжу шприц і вводжу в пакет крові амфетамін.

Порпаюся в шухлядах, знаходжу епінефрин, адреналін і також додаю до крові.

Це забагато.

Такої кількості ви б не ввели навіть скаковому коню, хіба що ненавиділи б цю тварину і хотіли б, аби її серце вибухнуло на останньому колі.

Але саме це мені й потрібно.

Моєму тілу вже однаково кінець.