Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 84)

Сьогодні я помру, так чи інакше. То хай краще в боротьбі.

Я обмотуюся бинтом, закріплюючи пакет із кров’ю у себе на грудях, і переставляю голку до артерії на стегні, за кілька дюймів від місця, де в мене влучила куля.

Намагаюся пробити голкою шкіру, та надто слабкий для цього. Здається, я знову поринаю в сон.

— ТЕО!

Не знаю, це кричала Джилліан чи просто голос у моїй голові. Хай там як, від цього залежить усе на світі. Я знаходжу артерію і вводжу голку...

Я вже відчуваю в тілі поколювання. По шкірі починають маршувати хвилі електричних мурах.

Дихання вирівнюється. Серце б’ється частіше.

ЙОСИП ДРАНИЙ.

Я В УДАРІ.

Голова нагадує одну з тих плазмових куль у магазині новинок.

У мить повної ясності я хапаю з підлоги шприци, наповнюю їх різними речовинами і пхаю в кишені куртки.

На підлозі багато моєї крові. Я примотую до грудей ще дві пінти крові та кріплю на бік маленький насос. Кров із них не піде, доки тиск не впаде ще нижче. Про всяк випадок я впорскую адреналін і в ці два пакети.

Виходить біонічне лайно Ленса Армстронга геть нового рівня.

Я відчуваю силу й не просто підвожуся, а підскакую на ноги.

Виходжу з машини швидкої, відчуваючи, ніби я — чиста енергія. Я мчу туди, де востаннє бачив Джилліан.

Я рухаюся швидко. Підсвідомо знаю, що моя ліва нога волочиться через рану, та стимулятори блокують нервові закінчення, і м’язові тканини роблять те, що я їм наказую — будь-які заперечення відкидаються.

Нацисти шпигали своїх солдатів схожим лайном, аби робити з них суперсолдатів. Доводилось платити за це неабияку ціну фізично, та почнемо з того, що наміри в нацистських лікарів і без того добрими не були.

Ще мить тому я пригнічено лежав, готовий дати Джо прикінчити мене. Тепер... дідька лисого. Я БІСІВ ЛОКОМОТИВ, ГОТОВИЙ РОЗІРВАТИ ЙОГО НА ШМАТТЯ.

Якась частина мене підказує, що це говорять наркотики.

ДО БІСА ЦЕЙ ШУМ.

Я ЙОГО ПОШМАТУЮ.

Так тримати, красунчику. Тепер треба подумати. Може, слід підняти той дробовик біля тіла Ґленна? Можливо, там лишилося ще кілька набоїв.

Я хапаю його й біжу до лісу. Між деревами є прогалина, через яку він, найімовірніше, її й потягнув.

Я перевіряю набої в дробовику. Лишився один.

ХАЙ ВІД НЬОГО БУДЕ КОРИСТЬ.

Я біжу вниз схилом і прострибую останні кілька ярдів.

Нога підкошується, та я продовжую бігти.

Він хоче, щоб я йшов за ним слідом. Він бачив мене пораненого в машині швидкої і захотів перевірити, з якого я тіста. Чи дозволю йому забрати мою дівчину? Чи знайду в собі сили бути, трясця, чоловіком?

Я продираюся крізь кущі, відбиваючись від гілок стволом дробовика.

Добігаю до маленької галявини.

На іншому краю височіє велика фігура. Джилліан на землі, навколішках, з її нижньої губи сочиться кров, навколо лівого ока синець. Однією рукою Джо обвиває її шию, в іншій тримає пазурі, готовий проколоти яремну вену.

Він дивиться у мій бік. Мовчазний, та при цьому сповнений люті.

Я думаю про те, щоб зробити постріл, та помічаю, як ствол у моїх руках тремтить.

Я надто під кайфом, аби влучно цілитися.

Я з однаковим успіхом можу влучити і в нього, і в неї — це при тому, що він у броні.

Дробовик випадає мені з рук на землю.

Швидко, до біса швидко Джо відштовхує Джилліан убік і мчить на мене.

Він хоче показати, наскільки швидкий. Хоче, щоб я побачив, що насправді він — тваринний дух, який вселився у людське тіло.

Він хоче, аби я помер, знаючи, що він не якийсь там розбещений псих.

Хоче, аби я повірив, що він напівбог.

На крихітну часточку секунди я йому вірю. Жодна людина його розміру не може так швидко бігати. Здається, люди взагалі не можуть так швидко реагувати.

Потім я згадую, що я науковець.

І ЩОЙНО ВВІВ ДО СВОГО ТІЛА КУПУ ПОТУЖНОГО ЛАЙНА, ЯКЕ ВБ’Є МЕНЕ.

ТА НА ОДНУ КОРОТКУ МИТЬ... Я ДЕМОНІЧНИЙ ВОЇН-МЕСНИК.

І маю купу шприців, про які він не здогадується.

Розділ 83

Адаптація

У мене була подруга, морська біологиня, що якось почепила трекер на велику білу акулу. Я спитав, як їй це в біса вдалося.

Спершу, пояснила вона, слід узяти довгу палицю і прикріпити на кінці транквілізатор. Потім закинути у воду приманку й почекати, доки акула підпливе близько до човна. Коли вона починає їсти шматки риби, ти завдаєш удару. А коли обм’якне, тримаєш нерухомою у воді за допомогою спеціального гамака. Хтось рахує хвилини до закінчення дії транквілізатора, а ти берешся до роботи.

Справжньою проблемою, за її словами, були не великі білі акули.

А те, що ставалося після того, як акула втрачала здатність рухатись і безпорадно лежала на поверхні води.

Доводилось захищати її від дельфінів.

Маленькі розумні пройдисвіти не втрачали жодної можливості напасти на акул. Вони з’являлися нізвідки, таранячи носами щілини зябр великої білої акули, намагаючись її прикінчити.

Я їх не звинувачую.

Дослідникам доводилось прикривати їм спини й упевнюватись, що на їхніх пацієнтів не націлена вісімсотфутова торпеда.

Акули плавають в океані понад чотириста мільйонів років, дельфіни ж — удесятеро менше. І все ж за такий короткий період дельфіни адаптувалися й стали найлютішими ворогами акул.

І хоч у дельфінів, як і у великих білих акул, ростуть тупі молочні зуби, вони мають дещо таке, чого в акул немає — свій мозок. Дельфіни просто неймовірні імпровізатори.

У акул є запрограмовані стратегії, яким багато мільйонів років. У дельфінів є чит-коди.

Я не боєць, попри всі намагання Ґаса. Але Джо також. Він убивця. Він велика біла акула на двох ногах і, як і всі акули, використовує одну й ту саму стратегію багато разів. Він полює на наляканих, слабких, вразливих. Я ж маю мислити як дельфін.

Джо насувається на мене, і я падаю навколішки. Його руки свистять у мене над головою, розрізаючи повітря металевими пазурами. Він рухається надто швидко, аби вчасно спинитися, його права нога вдаряється в моє плече, і він спотикається.

Я перекочуюся на бік.

Перш ніж я встигаю зібратися, Джо вже розвернувся.

Дідько, він швидкий.

На мене летять чотири скімітари. Я ховаю голову й відчуваю, як вони врізаються мені в спину. Я під кайфом, тому майже не боляче, навіть цікаво, як воно — бути розрізаним.

Я замахуюся шприцом і цілюся йому в литку. У шприці достатньо заспокійливого, аби зупинилося серце ведмедя.

Голка входить у шкіру. Я починаю тиснути на поршень, та Джо смикає ногою, і мені вдається ввести лиш половину.