Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 48)

ХРЯСЬ! Ґантер ударяє носком черевика мені під коліно, і я підкошуюся. За мить він хапає мене за шию і валить на підлогу.

Я падаю боком на бетон, і це до біса боляче. Але це не кінець. Це далеко не кінець.

— Ти трахав свою кузину, і через це вона стала шльондрою.

— Стули свою срану пельку!

ХРЯСЬ! Його удар припадає мені на середину спини.

Мене судомить від болю, і я бачу яскраво-червоне обличчя Ґантера. На його чолі набухла вена — на чолі, яке в них із Челсі однакове.

Я швидко підраховую.

— Скільки було кузині, коли ти вперше її трахнув? Чотирнадцять? П’ятнадцять?

— Думаєш, це смішно?

Ґантер нахиляється і дає мені ляпаса. Настільки сильно, що я відчуваю удар щелепою.

Та цього недостатньо.

Я вдаю посмішку і шкірюся, знову стаючи мішенню для його люті.

— Ну, тобто суть була в тому, щоб трахнути когось із родини, чи тобі просто подобається трахати маленьких дівчаток?

Від першого удару по голові в мене в очах миготить червоним та фіолетовим.

Від другого хрустить шия, і я вдаряюся черепом об тротуар.

До цього мене били аматори. Тепер — навчений садист.

Наступний удар такий сильний, що, непритомніючи, я його заледве відчуваю.

Розділ 44

Стаціонар

Я розумію, що я в лікарні. Коли, де та чому — для мене таємниця. Лікарка в рожевих окулярах із каштановим волоссям та ледь помітними зморшками на засмаглому обличчі світить мені у вічі ліхтариком.

У неї миле обличчя, проте сильніше за будь-яку симпатію вона збурює у мені відчуття вразливості. Хочеться, щоб вона мною опікувалася, чим, підозрюю, вона й займається.

— Тео? Ви прокинулись?

Вона каже ще щось, та щойно я намагаюсь відповісти, обличчя вибухає сплеском болю.

— Нічого не кажіть. Ми закріпили вашу щелепу.

Я зиркаю вниз на свої зап’ястя глянути, чи не прикуті вони до ліжка.

Не прикуті.

Це не означає, що я не заарештований. Та були б наручники — я б знав напевно.

Я оглядаю кімнату, намагаючись зрозуміти, де я.

— Це лікарня «Блу Лейк», — каже лікарка. — Ви тут уже два дні. Вам пощастило, що вас знайшов офіцер Ґантер. Він зайде трохи згодом взяти свідчення про тих, хто на вас напав.

От, значить, яка історія. І Ґантер прийде, щоб переконатись — я з нею згоден.

Я не пам’ятаю, що сталося після останнього удару, та можу собі уявити.

Скоріше за все, Ґантер зняв із мене наручники, запхав до своєї поліційної машини та привіз до цієї лікарні. Готовий закластися, вона не найближча до поліційного відділку.

Саме цього я й прагнув. Якби він мене заарештував, я мав би серйозні неприємності. Мені б світило ув’язнення. Однак я не очікував, що побиття буде аж настільки жорстоким.

Те, що зі мною зробили Девон та компанія, мало на меті залякати немісцевого. Офіцер Ґантер бив мене з чистої люті. По-звірячому.

На мить у мене перед очима промайнуло те, що бачили в останні секунди свого життя Джуніпер та Челсі — от тільки, підозрюю, у них усе було значно страшніше. Мене ж лише жорстоко відлупцювали.

— Просто кивніть, якщо готові дізнатися, з чим ми маємо справу.

Я киваю. Вона підсовує крісло ближче до ліжка й сідає. На її бейджі написано «Лікарка Толбот».

— У вас вивих щелепи. Вона доволі легко заскочила назад. Переломів немає. Та я хочу, щоб ви лишилися у нас ще на день, аби стан стабілізувався. Набряк сходитиме довше, тож не раджу їсти надвеликі бургери ще з місяць. Зрозуміли?

Я знову киваю.

— У вас перелом реберного хряща. Якийсь час болітиме, але загоїться саме. Обличчя у вас доволі понівечене, та скоро повернетесь до свого звичайного вигляду. Якщо, звісно, він вас влаштовує. Якщо ж ні, зараз найкращий час подумати про пластику носа.

Вона усміхається.

— Отже, прогнози втішні — оперувати нічого не треба. Проте якийсь час болітиме. Я призначу вам знеболювальне ненадовго. Побачимо, як ітимуть справи за кілька днів. А потім я б порадила ібупрофен або пиво.

Я підношу до обличчя долоню і постукую по ній.

— Вам подати дзеркало? Гадаєте, витримаєте таку картину?

Я киваю. Вона дістає з шухляди столика біля мого ліжка маленьке дзеркальце й підносить до мого обличчя.

Мої щоки — м’ясисті жовто-фіолетові ґулі. Уздовж щелепи тягнеться довга синя лінія, облямована полопаними кровоносними судинами.

Працюючи парамедиком, я часто бачив наслідки бійок. Іноді за характером отриманих травм можна навіть зрозуміти, що саме сталося. Бійки в барах завершуються травмами очей навколо орбіт і тріснутими ребрами, коли нападник валить жертву на підлогу і просто лупцює ногами — власне, так сталося й зі мною, коли на мені відривалися друзі Ембер.

На викликах щодо домашнього насильства я часто помічав купу полопаних судин на обличчях жертв, позаяк нападники без упину давали їм ляпаси. Це була каральна, а не захисна реакція. Її мета — завдати болю, тоді як ударів завдають із метою знешкодити.

Ударивши мене, Ґантер почав давати ляпаси. Я глибоко його вразив, зачепив за живе. І річ не тільки в тому, що я принизив його, вказавши на сексуальний зв’язок із Челсі; я зачепив ще дещо — безсилий гнів. Він не зміг бути там, не захистив її, дівчину, яку зробив такою вразливою. І натомість він спрямував усю ту енергію на мене. Коли я лежав на землі непритомний, а Ґантер розчепив кулак, щоби надавати мені ляпасів, не думаю, що в нього перед очима було саме моє обличчя. Воно могло виявитись його власним чи, ще збоченіше — обличчям Челсі.

Толбот поплескує мене по коліну.

— Я залишу вас, відпочиньте. Якщо набряк спаде, то сьогодні, трохи згодом, я зніму бандаж. Ви швидко одужуєте. Не збавляйте темпу.

Вона йде, і я переводжу погляд на занавіски. Денне світло просочується крізь хитке гілля, створюючи гіпнотичний візерунок від кожного подиху вітру. Крізь вузеньку щілину мені видно вкриту снігом вершину, що височіє вдалині.

Завдяки знеболювальному я почуваюсь безтурботно та спокійно. Якщо не відкривати рота, можна взагалі забути про травми. Краще насолоджуватись, доки є така можливість. За декілька днів біль буде нестерпний.

А тоді — що?

Розділ 45

Точки відліку

Я роблю нотатки в жовтому блокноті, який мені люб’язно принесла Толбот, коли помітила, що я не торкаюся пульта від телевізора.

Я думав про своєрідне рівняння, спрощену версію МААТ. Мені вдалося дуже швидко знайти тіло Челсі, щойно я зрозумів, як звузити район пошуку та виявити свіжоскопану землю. Хоч я й не знаю, як добре місцева флора здатна взаємодіяти в інших районах, для цієї частини Монтани моє припущення спрацювало.

Моє рівняння — це скоріше програма, щось на кшталт дерева прийняття рішень за принципом «якщо — то». Починається воно з вирахування ймовірності, що існує зникла безвісти людина, яка підходить за профілем вразливості, і зіставлення профілю цієї людини з географічними даними та інформацією про щільність населення. Теоретично я міг би поміняти кілька змінних і застосувати це рівняння будь-де. Замість того щоб шукати варіації рослинності, можна було б використати топологічні дані й вирахувати місце, яке убивця вважав достатньо віддаленою, та водночас досяжною локацією, аби сховати тіло. Судмедексперти для пошуку тіл зазвичай використовують детектори метану. Серед інших інструментів — сонар, що визначає щільність землі, а також термальні знімки, зроблені в певний час доби. Закопане тіло виділятиме тепло в інший спосіб, аніж земля навколо нього.

Ще один варіант — використати лазерний ехолокатор, який складає карту тривимірного ландшафту. Якби міг, я почав би шукати виїмки чи виступи розміром із людське тіло. Це могло б стати статистично значущим і дати змогу ще в один спосіб перевіряти великі території за короткий час.

У двері стукають, і до палати просовує голову лікарка Толбот.

— Рада, що ви прокинулись. Погляньмо на ваше личко.

Вона сідає на краю ліжка й обережно промацує контури мого обличчя. Я зачарований її очима. Толбот проводить звичайний медичний огляд, та все ж я відчуваю з її боку неприховане співчуття — не так до мене особисто, як до мого тіла, до мене як до пацієнта.

— Подивимось. Кліпніть, якщо болить.

Вона проводить пальцями по лінії моєї щелепи. Трохи боляче, та з учорашнім не порівняти. Я не кліпаю.

— Добре. Зараз я це зніму.

Толбот знімає бандаж, що тримав мою щелепу, і відкладає його вбік.