Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 49)
— Гаразд, поволі відкрийте рота. Зупиніться, якщо заболить.
Я потроху розціплюю зуби й раптом відчуваю в роті гострий предмет. Я зупиняюся.
Толбот вимірює відстань між моїми зубами маленькою лінійкою.
— Не найбільш науковий інструмент, та мій тато був ветеринаром, і йому її вистачало. Гарна новина — ви можете перейти від харчування крізь соломинку до всього, що може поміститися в ложці. Я пришлю вам супу. Домовились?
— Так, мем, — відповідаю я скрипучим голосом.
— Слід нагодувати ваш організм чимось рідким. А тим часом у нас особливий гість.
Я дивлюся на двері в надії побачити там Джилліан. Натомість заходить офіцер Ґантер.
Якусь мить мене всього тіпає. Не знаю, чи це надмірна реакція, чи просто м’язова пам’ять. Так чи так, мені скручує живіт і починає морозити.
— Тео, погляньте, хто завітав. Чоловік, який урятував вам життя.
Толбот обдаровує мене теплою усмішкою і стискає моє плече.
— Упевнена, ви дуже раді його бачити.
Я дивлюся на Ґантера й киваю.
— Ви навіть не уявляєте.
— Залишу вас удвох, вам є про що поговорити.
Вона встає і підходить до Ґантера.
— Дуже мило з вашого боку провідати його.
— Так, мем, — зніяковіло відповідає він.
Якщо чесно, я радий, що Ґантер не зловтішається своєю брехнею. Я б вирішив, що він соціопат. Натомість він лише ніяково приймає похвалу, намагаючись не дивитись на моє вкрите синцями обличчя.
Ґантер зачиняє за лікаркою двері й сідає в кутку. Втуплює очі в підлогу, обм’якнувши. Він не хоче дивитись на мене, не хоче бачити, що зробив із моїм обличчям.
— Тебе не мало бути в тому фургоні, — каже Ґантер після незручної мовчанки.
Цієї миті він бореться з усвідомленням того, що накоїв, вагаючись, чи правильно вчинив, не заарештувавши мене.
— Вони не збираються шукати вбивцю Челсі, — відповідаю я.
— Звідки ти знаєш?
— Так сталося з моєю подругою Джуніпер. Вони чинитимуть так само, знову й знову.
Заспокоївшись, що ми не говоримо про те, що він зі мною накоїв, Ґантер нарешті дивиться мені в очі.
— Ти нічого не знаєш про нас із Челсі.
— Гадаю, ти дуже за неї переймався.
Я мовчу, що він ще й дуже присоромлений тим, якою вона стала.
— Я був їй мов брат. Батьки мало нею опікувалися, тож доводилось мені, — він на мить замовкає. — Коли вона подорослішала...
Маленьке містечко. Кількість жінок украй обмежена. Саме тому шлюби між двоюрідними братами й сестрами вважаються нормою в багатьох частинах світу — крім того, в антагоністичних суспільствах так простіше зберігати за собою майно.
— Коли я побачив, як ти виходиш ззаду фургона... якого хріна, га? А потім ти розтулив пельку й не затикався. Якого дідька ти там робив?
— Шукав бактерії та зразки волосся.
— Усім цим науковим лайном займаються в лабораторії штату.
— Але не так, як можу я. Їхні інструменти років на двадцять відстають від тих, до яких я маю доступ.
— О, серйозно? А як ті твої інструменти допоможуть тобі в суді?
— Мені зараз начхати на суди. Я хочу знайти вбивцю.
— Ти серйозно?
— Достатньо серйозно, щоб почати ляпати язиком, аби ти надер мені дупу. Інакше б мене випхали зі штату, не давши можливості завершити почате.
Ґантер хитає головою.
— Я знав, що ти навмисно намагаєшся вибісити мене.
— І ось я тут, а не у в’язниці.
— Все ще можеш там опинитися.
Я вказую на своє понівечене обличчя.
— Ти міг сказати, що я опирався арешту, і вийти сухим із води. Та не тепер. Ти став моєю перепусткою на вихід із в’язниці.
— Можливо. А можливо, і ні.
Він встає.
— Я дещо приніс. Твій рюкзак у шафі.
— Зараз ти скажеш, що я маю забратися з міста?
— Мені начхати, що ти робитимеш. Головне — тримайся від мене подалі. З тобою явно щось негаразд.
Це, трясця, точно.
Коли він іде, я збираюся з силами, аби встати з ліжка. Снаги вистачає, проте знеболювальне дещо вивело мене з рівноваги. Гадаю, слід пропустити кілька наступних прийомів пігулок і поспостерігати, як я почуватимусь.
Я дістаю з шафи рюкзак, щоб узяти ноутбук. Розкривши його, бачу всередині просто на одязі пластиковий пакет для доказів.
У ньому зразки, які я взяв із тіла Челсі.
Він лишив їх мені.
Розділ 46
Професор
Я заплющую очі й роззявляю рота достатньо, щоб у ньому помістилася виделка з вишневим пирогом. Щелепа болить так, ніби по нервових закінченнях пройшлись шліфувальною машиною, та я терплю, аби пиріг дістався свого пункту призначення, після чого швидко виймаю виделку.
Скоринка пирога потрапляє мені на язик першою, за нею — вишні, а потім все зникає під лавиною із солодких вершків. Коли я концентруюся на смаку, біль слабшає і поволі відходить на задній план.
Я розплющую очі й бачу, як слідом за Гасом до мого столика в кафе підсідає Джилліан. Вони обоє якось дивно на мене дивляться.
— Може, краще збити пиріг у блендері? — питає вона.
— Чи, може, лишити тебе з цим пирогом на самоті? — питає Гас.
— Вибачте. Перша тверда їжа за кілька днів.
Я беру ще шматочок.
— Дуже смачно, Джилліан.
— Але їсти важко.
— Лише коли відкриваю рота. Та воно того варте.