Эндрю Мэйн – Хованки з хижаком (страница 47)
Роздивляючись сліди в деяких ранах, я бачу, де судмедексперти збирали свої зразки.
Для бактеріального дослідження знадобиться зразок шкіри Челсі з неушкодженої ділянки шкіри.
Під джинсами, де одна з еластичних стрічок її білизни все ще туго натягнута, мені вдається взяти чистий мазок.
Цього має вистачити. Мені також знадобиться кілька зразків із місця поховання. Зараз там, певно, повно поліції.
Це може почекати кілька днів.
Кілька днів...
Мені слід повертатися до Остіна.
Що як я виїду сюди після занять і повернуся в неділю ввечері?
Зараз не час і не місце обмірковувати свій академічний календар.
Я кладу пробірки до кишені й обережно застібаю мішок.
Ось і все, Челсі знову у своєму мішку. Сумніваюся, що навіть якби хтось такий, як я сам, знав, що тут брали зразки, він зміг би сказати, у яких саме місцях.
Рукавички вкриті землею та засохлою кров’ю, тож я вивертаю їх і ховаю слідом до кишені.
Притуляюся вухом до дверей послухати, чи нікого нема — тиша.
На якусь мить мене охоплює паніка, коли не вдається знайти ручку й відчинити дверцята. Що як цей фургон не відчиняється зсередини?
Намацавши ручку, я відчуваю полегшення. Думка про те, що я тут серед смороду міг застрягнути аж до самої Гелени, жахає.
Я поволі підіймаю ручку і прочиняю дверцята настільки, щоб прослизнути назовні.
Стаю однією ногою на тротуар і відчуваю, що щось не так.
Крізь сморід розкладеної плоті Челсі я відчуваю запах диму.
Розвертаюся і бачу як офіцер Ґантер викидає сигарету й люто витріщається на мене.
— Якого. Хріна.
Він тягнеться до пістолета.
— На землю, негайно! — кричить він.
Лайно. Лайно. Лайно.
Розділ 43
Цап-відбувайло
Психологія людини — поняття, яке я можу сприймати абстрактно, зазвичай коли момент уже минув. Проте щось у гнівному погляді Ґантерових очей та у тому, як роздуті його ніздрі, підказує, що він лютує на мене — і не тільки тому, що впіймав за незаконним проникненням у фургон. Існує якийсь зв’язок між ним та Челсі за межами просто стосунків двох родичів. І я його потривожив.
Також я розумію, що за кілька секунд лежатиму на землі в наручниках, і мені висунуть звинувачення у втручанні в слідство, а також інші, якими б там не були закони цього штату стосовно викрадення матеріалів із трупа.
Моє невеличке розслідування, бажання дізнатися, що сталося з Джуніпер, моє життя — все це зійде нанівець, якщо не вдасться знайти вихід із цієї ситуації.
Я лишаюся стояти й випробовую перший варіант.
— Я лише хотів поглянути на рани.
— Я сказав, трясця, на землю.
Слова, немов розпечені металеві плювки, вилітають із Ґантерового рота.
Він дістає пістолет і наводить просто мені в обличчя. Я лише за сантиметр від миті, коли буде натиснуто курок і мені в чоло влетить куля, що пронизає череп і лишить дводюймовий вихідний отвір на потилиці, розбризкавши мізки поза моєю спиною.
— Я можу знайти того, хто це зробив...
Я зауважую, що руки в мене вже підняті догори. З точки зору психології це означає, що я вже підкорився владі Ґантера. Він упіймав мене за порушенням, і я фізично це визнав, слухняно прибравши відповідну позу.
Якби можна було відмотати час на кілька секунд назад, я б посміхнувся і поводився так, ніби зовсім не здивований його появою — замість того щоб, як зараз, витріщатися у нестямі. Переляканий, спантеличений чоловік, що всім своїм тілом виказує провину.
За мить, якщо я повністю не підкорюся, він зробить наступний крок і приставить пістолет до моєї голови, доки надіватиме наручники, проводячи арешт. За протоколом йому не можна стріляти в нерухому особу — та якщо хтось опирається арешту, будь-яким чином загрожуючи безпеці офіцера, Ґантер має повне право застосувати зброю.
Зазвичай, коли поліціянти вбивають неозброєну людину, це стається, бо вони відчули загрозу при фізичному контакті або ж злякались і натиснули на курок, не усвідомлюючи сили натиску.
Деякі поліціянти носять пістолети з важким курками, зо п’ять чи шість фунтів, щоб вистрелити випадково було не так просто. Ґантер наскакує на мене без задньої думки. Він більш ніж упевнений, що зуміє опанувати себе в критичній ситуації. Наступні кілька секунд можуть стати вирішальними.
Доки він обходить мене, я не рухаюсь, проте продовжую говорити.
— З цими ранами щось не так. Гадаю, вони більше...
Ґантер підходить ближче, хапає мене за праве зап’ястя і заламує руку мені за спину. Я не пручаюся, знаючи, що можу отримати в печінку дулом пістолета.
Я обираю іншу тактику, використовуючи його ім’я і спільну мету.
— Ґантере, ми можемо з усім розібратися.
Навколо мого зап’ястя міцно зчіплюється кільце наручників.
Трясця. Вмовляннями я не переконаю його відпустити мене. Ґантер налаштований дуже серйозно. Він робить те, чого навчений, і наснажується власною люттю.
Ґантер хапає моє ліве зап’ястя і також заламує за спину. При цьому вкладає пістолет до кобури, впевнений, що зможе дістати його, перш ніж мені бодай у теорії вдасться фізично взяти гору.
Час діяти. Те, що станеться за наступні кілька секунд, визначить мою долю.
Наручники затягуються тугіше, доки не впиваються в шкіру моїх зап’ясть. Одну руку Ґантер кладе мені на плече, іншу — на ланцюг і притискає мене до задньої стіни відділку.
Я мушу ризикнути. Оглядаючи тіло Челсі, я помітив дещо спільне між нею та Ґантером. У них обох широкий лоб та однаковий колір волосся. Схожість незначна, та все ж є. Родинні риси, які часто можна побачити на сімейних пікніках.
Реакція Ґантера — більше ніж просто генетичне прагнення захистити.
Реакція була надмірною. Це був сором.
Єдиний вихід для мене — тиснути на болюче місце.
— Я знаю, що ти зробив.
Ґантер на півсекунди зупиняється і починає мене обшукувати.
— Я нікому не скажу.
Він підводиться і застигає біля моєї потилиці. Я відчуваю на своїй шиї його дихання.
— І що ж ти на хрін там собі придумав?
Причин вважати, ніби Ґантер якось пов’язаний із убивством Челсі, у мене немає. Утім, я майже впевнений, що він усвідомлює: він теж причетний до того, що вона стала такою вразливою.
Ось на що слід тиснути.
— Я знаю, що вона — твоя кузина.
Ґантер вдаряє мене долонею по спині, притискаючи до стіни.
— Припни язика.
Це не заперечення. Зреагувавши так, Ґантер викрив власний сором від їхнього зв’язку. Якщо він так відреагував на ці слова, то те, що я збираюся сказати далі, зачепить його значно більше.
Я збираюся з силами й кажу:
— Я знаю, що ти її трахав.