Энди Уир – Марсіянин (страница 9)

Питання на мільйон доларів: звідки узявся кисень? Адже план був саме у тому, щоб обмежити кисень і таким чином відвернути вибух. І це діяло деякий час, доки не стався вибух.

Гадаю, я зрозумів. Треба було краще думати. Пам’ятаєте, як я вирішив не надягати скафандр? Це рішення мало не вбило мене.

Медичний О2 бак змішує чистий кисень з навколишнім повітрям, а потім віддає вам через маску. Маска тримається на обличчі за допомогою невеличкої гумової мотузки, котра охоплює ваш карк. Не дуже щільне прилягання.

Я знаю, про що ви подумали. Маска випускала кисень. Та ні. Киснем дихав я. Коли я вдихав, то створював майже герметичне прилягання маски до обличчя.

Проблема була у видихові. Ви знаєте, скільки кисню ви всотуєте при звичайному диханні? І я не знаю, але не 100%. Кожного вдиху я втягував кисень, мої легені частину його забирали, а потім я видихав його у Габ. Кожного разу, коли видихав, я додавав кисню до системи.

Я просто не подумав про це. Але мусив. Якби ваші легені забирали увесь кисень, штучне дихання рот-у-рот не діяло б. Я такий дурень, раз не подумав про це. І моя недолугість мало не вбила мене.

Я справді маю бути обережнішим.

Добре, що я випалив більшу частину гідрогену до вибуху. Інакше це було б кінцем. А так, вибух був не достатньо сильним, щоб пошкодити Габ. Хоча він був достатньо сильним, щоб майже порвати мої вухові барабанні перетинки.

Відновлювач води зробив своє діло минулої ночі і висмоктав з повітря ще 50 л. Задовго до того, коли гідроген став головною річчю у моєму житті, моєю морокою був брак 60 л при створенні води. Тепер 50 л із неї вже залиті у скафандр Ллюїс, який я тепер називатиму Цистерною, бо так краще звучить. Решта 10 л всмоктав сухий ґрунт.

Сьогодні був день фізичної праці. Я заробив на повню порцію харчів. І щоб відсвяткувати першу ніч після повернення у Габ я розслаблюсь подивлюсь якесь гімняне кіно з ТВ збірки 20-го століття капітана Ллюїс.

Може “Дурні з Газарда”? Спробуймо.

Я проспав сьогодні допізна. Я заслужив це. Після чотирьох ночей жахливого сну у ровері моє ліжко видалось найм’якішою, найглибшою периною усіх часів.

Та все одно я витяг дупу із ліжка і закінчив прибирання після вибуху.

Сьогодні я переніс картоплю назад. І саме вчасно. Вона почала пускати пагони. Виглядала здоровою і задоволеною. Це не якась там хімія, медицина, бактеріологія, аналіз речовинного складу, вибухо-динаміка чи інша хрінь, якою я маявся останнім часом, це - ботаніка. Я впевнений, що хоча б виростити рослини без катастроф я можу.

Правда ж?

А знаєте, що найгірше? Я зробив лише 130 Л води. Треба ще 470 л. Ви мабуть подумали, що після того, як я ДВІЧІ мало не вбив себе, я припиню морочитись з гідразином. Але ні. Я розкладатиму гідразин і спалюватиму гідроген у Габі кожні 10 годин протягом наступних 10 днів. Сподіваймося, що тепер я робитиму це краще. Замість сподівання на вичерпну реакцію, я влаштовуватиму часті “гідрогенні очистки” малими спалахами, щоб гідроген згоряв поступово, а не накопичувався до “марковбивчого” рівня.

У мене купа вільного часу. Кожному бакові СО2 потрібно 10 годин для наповнення. На розкладання гідразину і спалювання гідрогену потрібно лише 20 хвилин. Решту часу я витрачатиму на перегляд телевізора.

І якщо серйозно… Очевидно, що Генерал Лі обжене поліцейський крузер. То чом би Коску не піти на ферму Д’юків і не арештувати їх коли вони НЕ у своїй автівці?

Розділ 6

Венкат повернувся у свій офіс, кинув портфель на підлогу і упав у своє шкіряне крісло. Він зиркнув у вікно. З його кабінету у будівлі №1 відкривався бездоганний вид на великий парк посередині Космічного центру Джонсона. Будинки, що височіли за парком, тягнулись до самого озера Мад.

Кинувши погляд на монітор комп’ютера, він помітив 47 не прочитаних е-листів, які терміново потребували його уваги. Почекають ще. Сьогодні сумний день. Сьогодні - день жалоби за Марком Уотні.

Президент виголосив промову, у якій похвалив сміливість і самопожертву Уотні, а також швидкі дії капітана Ллюїс, вчинені для безпеки інших. Капітан Ллюїс і врятована команда через зв’язок далекого діапазону з Гермесу сказали надгробне слово своєму товаришеві, який залишив їх у глибокому космосі. У них попереду ще десять місяців подорожі.

Директор також виголосив промову, нагадавши усім, що космічні польоти неймовірно небезпечні, і що нещастя не змусить нас відступити.

Поки готували заходи для жалоби, запропонували виступити і Венкату. Він відмовився. Який був сенс? Уотні помер. Приємні слова від директора марсіянської місії не повернуть його.

- Ти у порядку, Венк? - почулось від дверей.

Венкат розвернувся. “Та наче,” - сказав він.

Теді Сандерс збив нитку зі свого бездоганного блейзера.

- Ти міг би сказати промову.

- Я не хотів. Ти знаєш.

- Так, знаю. Я теж не хотів. Але я директор НАСА. Від мене її чекали. Впевнений, що у тебе усе гаразд?

- Так, у мене все добре.

- Добре, - сказав Теді, входячи в кімнату, - тоді повертаймося до роботи.

- Звісно, - Венкат знизав плечима, - Почнемо з того, що ти виділиш мені супутниковий час.

Теді прихилився до стіни і зітхнув.

- Знову це.

- Так, - сказав Венкат, - знову це. У чому проблема?

- Добре, поясни мені усе. Чого саме ти хочеш досягти?

Венкат подався уперед. “Арес 3 став невдачею, та ми можемо врятувати дещо із нього. Усього виділено гроші на п’ять місій Арес. Гадаю, ми можемо переконати Конгрес дати і на шосту.”

- Ну не знаю, Венку…

- Усе просто, Теді, - Венкат наступав, - Вони увакуювались після 6-ти Солів. Там лишилось забезпечення майже на цілю місію. Це коштуватиме лише частину нормальної місії. Звичайно ми потребуємо 14 зондів щоб підготувати місце висадки. Тепер можемо послати три. Можливо два.

- Венку, на місце висадки налетів піщаний шторм зі швидкістю 175 км/год. Він тепер у дуже поганому стані.

- Ось чому мені треба зображення, - Венкат пояснив, - Вистачить лише кількох знімків місця. Ми можемо дізнатись багато.

- Наприклад? Гадаєш можна послати людей на Марс без впевненості, що усе у бездоганному дієвому стані?

- Не обов’язково усе має бути у відповідному стані, - швидко сказав Венкат. - Щоб там не зламалось, ми надішлемо запасні частини. Єдине, що повинне працювати, - це МЗЧ. А ми все одно маємо відправити новий.

- Як ми дізнаємось по зображенням, що зламалось?

- Це лише перший крок. Вони евакуювались, бо вітер загрожував МЗЧ, але Габ може витримати набагато сильнішу атаку. Він усе ще може бути непошкоджений. Ми легко це зрозуміємо. Якщо він тріснув, то повністю здувся і склався. Якщо він усе ще стоїть, значить усе всередині у порядку. І ровери надійні. Вони можуть витримати будь-який шторм на Марсі. Просто дай мені глянути, Теді, це все що я прошу.

Теді опустив очі долі.

- Ти не єдиний, кому потрібен супутниковий час, сам знаєш. Наближається етап забезпечення місії Арес 4. Ми повинні зосередитись на кратері Скіапареллі.

- Я не розумію. Теді. У чому проблема? - спитав Венкат. - Я говорю про створення іще однієї місії для нас. У нас є 12 супутників на орбіті Марса, і я впевнений, що ти можеш виділити із них одного чи двох на кілька годин. Я можу дати тобі вікна для кожного, коли вони будуть у правильному куті для фотографування Аресу 3…

- Річ не у супутниковому часі, Венку, - перервав його Теді.

Венкат завмер. “Тоді… але.. що…”

Теді опустив очі. “Ми відкрита для громадськості організація. У нас немає таких речей, як таємниця чи секретна інформація.”

- І?

- Будь-яка світлина, яку ми отримуємо, відразу показується громадськості.

- Знову, і?

- Тіло Марка Уотні буде за 20 метрів від Габу.Можливо частково поховане під піском, але все ж помітне, та ще й з радіо антеною, що стирчить із його грудей. Це буде на будь-якому знімку, який ми зробимо.

Венкат витріщився, потім блиснув очима. “То ось чому ти відхиляєш мої запити на зображення впродовж двох місяців?”

- Венку, припини…

- Справді, Теді? - сказав він, - Ти боїшся проблем з PR-ом?

- Одержимість медіа смертю Уотні нарешті починає зменшуватись, - рівним голосом сказав Теді. - Протягом двох місяців були лише погані статті одна за одною. Сьогоднішня жалоба дозволить людям заспокоїтись, а медіа можуть перейти до якоїсь іншої історії. Остання річ, яка на нині потрібна, це збурювати усе знову.

- То що ж нам робити? Він не розкладатиметься там. Він буде вічно.

- Не вічно, - сказав Теді. - Через рік його укриє пісок через звичайну погодну активність.

- Рік? - Венкат перепитав, скочивши на ноги. - Та це ж смішно. Ми не можемо чекати рік для цього

- А чому ні? Арес 5 навіть ще не почнеться впродовж п’яти років. У нас багато часу.

Венкат зробив глибокий вдих і задумався на хвилину.