Энди Уир – Марсіянин (страница 8)

Коли температура дійшла 1С, я прождав ще годину, щоб впевнитись, що бактерії у землі зрозуміли, що час сповільнитись

Наступною проблемою став регулятор. Попри мою пихату впевненість, мені не вдалось з ним впоратись. Він уперто не хотів витягати із повітря забагато кисню. Найнижча межа, якої я зміг досягти, було 15%. Після цього, він рішуче відмовився рухатись нижче, і нічого із моїх дій не могло вплинути. У мене були усі інструкції для втручання і перепрограмування. Та схоже, що протоколи безпеки були записані у ROMи. (прим.п., Read-only memory (ROM) - пам'ять постійного зберігання, енергонезалежна пам'ять, з якої може проводитись тільки зчитування даних)

І хіба на це поскаржишся. Єдине призначення регулятору - це ЗАПОБІГАТИ змінам атмосфери, які зроблять її смертельною. Ніхто у НАСА не думав: “Гей, зробімо можливість зменшення вмісту кисню, що призведе до смерті усіх!”

Довелось застосувати більш примітивний план.

Регулятор використовує різні набори клапанів для взяття зразків повітря і всмоктування повітря для сепарації. Повітря, що розділяється заморожуванням, заходить через один великий клапан на головному модулі. А зразки повітря беруться через 9 маленьких клапанів, які з’єднані рурками із головним модулем. Таким чином можна отримувати середнє значення для Габу і уникнути впливу можливого місцевого дисбалансу.

Я заклеїв стрічкою вісім входів, залишивши один відкритим. Потім я причепив липкою стрічкою пластикову торбу розміром, як мішок, до шийного отвору скафандру (цього разу Джогансенового). У цій торбині я проколов дірочку, настромив і примотав стрічкою торбину до вільного клапану.

Потім я заповнив торбу чистим О2 із скафандрового баку. “Дідько!” - подумав регулятор, - “Краще мені почати витягувати з повітря О2, і якнайскорше!”

Це спрацювало.

Я вирішив не надягати скафандр. Атмосферний тиск очікувався незмінним. Мені був потрібен лише кисень. Тому я узяв каністру з О2 з медичного відсіку. Так у мене було набагато більше свободи рухів. Маска навіть мала гумову стрічку, щоб триматись на обличчі!

Щоправда мені все одно був потрібен скафандр для перевірки справжнього рівня кисню у Габі (бо головний комп’ютер Габа думав, що рівень О2 100%). Адже кожен скафандр знає як перевіряти склад власного повітря.

Поглянемо… Скафандр Мартінеза був у ровері. Джогансенів обдурював регулятор. Ллюїсів виконував роль бака для води. Власний я не хотів зіпсувати (а що?! він припасований саме під мене!). Це лишає мені для роботи три скафандри.

Я узяв скафандр Фоґеля і увімкнув внутрішній повітряний сенсор, лишаючи шолом відчиненим. Коли рівень кисню упав до 12%, я надяг дихальну маску. Рівень падав нижче і нижче. Коли він досяг 1%, я просто від’єднав регулятор від електрики.

Хай я не можу його перепрограмувати, та я можу просто вимкнути цього гада.

У Габі є повсюди аварійні ліхтарики на випадок проблем з електрикою. Я висмикнув світлодіод з одного і залишив стирчати з нього два електродроти, розташовані досить близько один до одного. Тепер коли я його вмикаю, то отримую невеличку іскорку.

Узявши бак з О2 з Фоґелевого скафандру, я прилаштував ремінець до обох його кінців і почепив його на плече. Потім я під’єднав шланг до баку і загнув інший кінець шлангу великим пальцем. Я пустив маленьку цівку О2, таку малу, щоб вона не могла пройти крізь загин.

Я виліз на стіл з огнивом у одній руці і кисневим шлангом, відтак потягнувся угору і спробував, що задумав.

Хай йому грець, все вдалось! Пускаючи О2 над огнивом, я натис на умикач ліхтарика, і чарівний струмінь полум’я вирвався просто із шланга. Звісно, загула пожежна тривога. Та я чув її так часто останнім часом, що заледве звернув на неї увагу.

Потім я знову це зробив. І знову. Короткі пахкання. Без великого полум’я. Я з задоволення продовжував далі.

Я був переповнений радістю! Це був найкращий план з поміж усіх. Я не тільки усував з повітря гідроген, я ще й створював більше води!

Усе йшло прекрасно до самого вибуху.

В один момент я задоволено спалюю гідроген, у інший - я на іншому боці Габу, і мене засипано різними речами. Я важко устав на ноги і побачив, який розгардіяш був у Габі.

Перша моя думка: “Вуха горять, як у пеклі!”

Потім я подумав: “Мені паморочиться,” - і упав на коліна. А потім упав ниць. Отак мені паморочилось. Я обхопив голову обома руками і почав обмацувати її, відчайдушно сподіваючись, що не поранений. Усе наче було на своїх місцях.

Та обмацавши обличчя, я зрозумів у чому справа. Вибух зірвав з мене кисневу маску. Я дихав майже чистим азотом.

Уся підлога була усіяна сміттям. Не було сенсу шукати медичний бак О2. Нема сенсу взагалі шукати що-небудь у цьому гармидері перш ніж я зомлію.

Потім я побачив скафандр Ллюїс, який висів на своєму місці. Його не стягнуло вибухом. Він сам по собі був важким, та ще й усередині було 70 л води.

Метнувшись до нього, я хутко відчинив клапан О2 і встромив голову у горловину (шолом я зняв давно, щоб легше діставатись води). Я дихав доти, доки запаморочення пройшло, потім глибоко вдихнув і затримав віддих.

Все ще не дихаючи, я поглянув на скафандр і пластикову торбу, якими я надурив регулятор. Погана новина - я не зняв їх. Добра новина - їх зняв вибух. Вісім входів все ще були зачиненими, та один все ж має сказати правду.

Прокульгавши до регулятора, я увімкнув його.

Після двох секунд процесу завантаження (він запускається так швидко через зрозумілі причини) регулятор миттево визначив проблему.

Заверещала по усьому Габу тривога низького рівня кисню, а регулятор почав з усією силою накачувати атмосферу чистим киснем. Виділення кисню із атмосфери - це складно і довго., але додавання просто як відчинення клапану.

Я подерся через уламки до скафандру Ллюїс і устромив голову знову, щоб ще подихати нормальним повітрям. Через три хвилини регулятор повернув нормальний рівень кисню у Габі.

Тоді я вперше помітив, як обгорів мій одяг. Добре, що я надяг три шари одягу. Найбільше постраждали рукава. Зовнішнього шару не було. Середній обгорів і у деяких місцях прогорів наскрізь. Внутрішній шар, мій особистий одяг, був у відносно пристойному стані. Схоже мені знову пощастило.

Також, зирнувши на головний комп’ютер Габу, я побачив. що температура піднялась до 15 С. Щось дуже гаряче і дуже вибухове сталось, а я не був упевнений, що саме. Або чому.

І ось тут я нині. Намагаюсь допетрати, щось у біса трапилось.

Після усієї тої праці і пережитого вибуху я знесилений. Завтра мені доведеться зробити мільйон перевірок обладнання і спромогтись з’ясувати, що ж підірвалось, але нині я просто хочу спати.

Сьогодні я знову у ровері. Навіть після видалення гідрогену я не схильний сидіти у Габі, який вибухає без причини. Плюс, я не впевнений, що у ньому нема течі.

Цього разу я узяв нормальну їжу і музику, але не диско.

Я витратив увесь день на прогін усієї діагностики на кожній системі Габу. Це було невимовно нудно, але моє виживання залежить від цих машин, тому це треба було зробити. Не можна просто сподіватись, що вибух не завдав ніякої шкоди, яка хай непомітна зараз, та покажеться пізніше.

Спочатку я зробив найкритичніші перевірки. Номером один була цілісність обшивки Габу. Я був майже впевнений, що вона була у гарному стані, бо перебув у ровері кілька годин, доки спав, а коли повернувся у Габ, то тиск був сталим. Комп’ютер не повідомив про будь-які втрати тиску протягом того часу, окрім невеликих змін, пов’язаних зі зміною температури.

Потім я перевірив оксигенатор. Якщо він зламався, і я не в змозі його відремонтувати, я мертвяк. Та проблем не було.

Потім атмосферний регулятор. Знову ніяких проблем.

Опалювальний модуль, головний набір батарей, баки з О2 і N2, відновлювач води, усі три повітряні шлюзи, системи освітлення, головний комп’ютер… і далі, і далі. Я перевіряв і все більше заспокоювався бачачи, що кожна наступна система звітує про бездоганний дієвий стан.

Маю вклонитися НАСА за це. Вони знають свою справу.

Потім настав відповідальний момент… перевірка ґрунту. Узявши кілька зразків звідусіль у Габі (пам’ятаєте. я усе тут засипав землею), я підготував кілька скелець.

Відніс їх до мікроскопу і перевірив як там мої кохані бактерії. Я видихнув із полегшенням, коли побачив здорові активні бактерії, які роблять свої справи.

Потім я взявся прибирати розгардіяш. У процесі я мав час подумати про те, що ж насправді трапилось.

То що ж трапилось? Ну, маю одну теорію.

Згідно з головним комп’ютером, у момент вибуху внутрішній тиск підскочив до 1,4 атмосфери, в температура піднялась до 15 С за секунди. Але тиск швидко впав до 1 атм. Це мало б сенс, якби регулятор атмосфери працював, але я його вимкнув напередодні.

Температура 15 С продовжувала зберігатись ще деякий час, тому деяке теплове розширення повинно ще зберігатись. Але тиск знову упав, то куди зникає надлишковий тиск? Підвищення температури і зберігання постійного числа атомів всередині має постійно збільшувати тиск. Але цього не сталось.

Я швидко збагнув відповідь. Гідроген (єдина річ, що могла горіти) поєднався з киснем (тобто згорів) і став водою. Вода у тисячу разів щільніша за газ. То ж тепло збільшило тиск, а перетворення гідрогену і кисню у воду, зменшило його до попереднього значення.