Энди Уир – Марсіянин (страница 62)

Сол 549. Ось коли вони прилетять за мною. Якщо я не встигну, я пробуду решту свого короткого життя тут. І мені ще треба буде переробити МЗЧ до того.

Дідько.

Повітряний день. Можна розслабитись та поміркувати.

Для розлаблення я прочитав 100 сторінок “Зла під сонцем” Агати Крісті із колекції електронних книжок Джогансен. Гадаю, убивця - Лінда Маршал.

А щодо міркування, я поміркував над тим, коли ж я нарешті мину цю бісову борву.

Я все ще щодня рухаюсь на південь, і все ще спостерігаю втрату ефективності (хоча я її випереджаю). Щодня через це лайно я наближаюсь до МЗЧ лише на 37 км замість 90. Це змушує мене казитись.

Я думав, що можна пропустити Повітряний день.Я міг би проїхати ще кілька днів перш ніж скінчиться кисень, а виборсатись із борви дуже важливо. Але я відмовився від цього задуму. Я достатньо випереджаю борву, щоб дозволити собі один Сол без руху. І я не знаю, чи кілька додаткових днів допоможуть. Хто знає, як далеко на південь простягається ця борва?

Ну, НАСА певно знає. І станції новин на Землі показують це. І мабуть є якийсь веб-сайт www.watchmark-watney-die.com. То ж сотні мільйонів людей чи близько того точно знають, наскільки ще на південь вона простяглась.

Але я не один із них.

Нарешті!

Я НАРЕШТІ минув цю трикляту борву. Сьогодні виробництво енергії було на 100%. У повітрі більше немає пилу. Так як борва рухається перпендикулярно до напряму моєї путі, значить я перебуваю на південь від найпівденнішої точки хмари (припускаючи, що борва кругла. Якщо ні - тоді біда.)

Починаючи від завтра я можу прямувати до Скіапареллі. Що добре, бо я втратив купу часу. Я проїхав 540 км на південь, поки тікав від борви. Я катастрофічно відхилився від курсу.

Зауважу, що це не так і погано. Я заїхав на землю Меридіана, і кермувати нею тут трохи легше ніж кам’янистою дупопідкидайною поверхнею Арабської країни. Скіапареллі майже точно на схід, і якщо мої розрахунки за секстантом та Фобосом правильні, мені лишись ще 1030 км до неї.

Враховуючи повітряні дні та припускаючи 90 км просування на Сол, я маю дістатись туди у Сол 505. Не так вже й погано. Борва-ща-майже вбила-Марка затримала мене лише на 7 Солів.

У мене все ще лишається 44 Соли, щоб зробити з МЗЧ все, що задумало НАСА.

У мене тут з’явилась цікава слушна нагода. І під “слушною нагодою” я маю на увазі “Оппорт’юніті”.

Я так далеко відхилився від курсу, що опинився не далеко Марсіянського дослідницького ровера Опорт’юніті. Він десь за 300 км звідси. Я міг би поїхати туди. На це знадобилось би близько 4 Солів.

Дідько, це спокусливо! Якщо я зможу змусити радіо Оппорт’юніті запрацювати, я зможу знову налагодити контакт з людством. НАСА повідомлятиме мені мої координати та найкращий курс, попереджатиме про борви - і просто піклуватиметься про мене.

Але, чесно кажучи, справжня причина мого зацікавлення не у тім. Чорт забирай, я втомився бути сам! Поки працював Патфайндер, я звик спілкуватись з Землею. Усе це припинилось, бо я прихилив дриль не до того столу, і тому знову опинився на самоті. Я можу виправити це всього за 4 Соли.

Але річ у тім, що воно того не варте. Я лише за 13 Солів від МЗЧ. Нащо з’їжджати з шляху, відкопувати поламаного ровера, щоб використати його як саморобне радіо, коли я маю новенький, повністю дієвий комунікаційний пристрій на віддалі двох тижнів пцті.

Тому, хоч це наче як ясно, що я так близько до чергового ровера (друже, ми просто засмітили ними планету, хіба ні?), це не розважливо.

Між іншим, я вже осквернив достатню кількість майбутніх історичних місць.

Треба щось вирішити зі спальнею.

Наразі я можу встановити її лише коли знаходжусь всередині ровера. Вона причеплена до повітряного шлюзу, тому поки вона там, я не можу вийти. Поки я мандрую, це не було важливо, бо я все одно мав її згортати щодня. Але коли я дістанусь до МЗЧ, я не буду більше їздити. Кожне здування/надування спальні навантажує шви (я вивчив гіркий урок, коли Габ підірвався), тому найліпше буде, якщо я знайду спосіб лишити спальню назовні назавжди.

Святі яйця! Я щойно усвідомив, що я справді вірю, що я таки дістанусь до МЗЧ. Ви помітили що я робив? Я розслаблено говорив про те, що я робитиму, коли я дістанусь до МЗЧ. Наче це фрашка. Дрібниця. Я просто заскочу до Скіапареллі й побачусь із МЗЧ там.

Гарно.

Менше з тим, у мене немає іншого повітряного шлюзу. У мене є один на ровері, та один на причепі, і це все. Вони міцно тримаються на своїх місцях, тому я не можу знати один та прилампічити його до спальні.

Але я можу загерметизувати спальню повністю. Навіть не доведеться робити ніякого дурнуватого вирубування у ній. Місце для під’єднання повітряного шлюзу має клапан-заслінку, яку можна розкрутити, щоб зачинити нею вхід. Нагадую, що я вкрав обладнання повітряного шлюзу з надувного намету. Він є аварійним засобом на випадок втрати тиску у ровері. Він би був вельми марним, якби його не можна було окремо щільно зачинити.

Нажаль, як рятувальний засіб, він не призначався для хоч якогось повторного використання. Ідея полягала у тому, що люди зачиняють себе у викидному наметі, відтак решта команди їде до них у іншому ровері та рятує їх. Команда не пошкодженого ровера від’єднує надувний намет від ровера, у якого теча, і під’єднує намет до свого ровера. Відтак вони розрізають заслінку, щоб звільнити своїх колег.

Щоб упевнитись, що такий спосіб завжди можна використати, правила місії вимагали, щоб у ровері одночасно могло бути не більше трьох осіб, а обидва ровери мають бути цілком справними, інакше ми не можемо використати жоден з них.

Отже ось мій блискучий план: коли я доїду до МЗЧ, я більше не буду використовувати спальню як спальню. Я зроблю з неї приміщення для оксигентора та атмосферного регулятора. Відтак причеп стане моєю спальнею. Вправно, га?

У причепі досхочу місця. Я витратив до дупи зусиль щоб досягти цього. Надувна куля дає достатньо місця над головою. Не велика площа підлоги, та все ж багато місця вгорі.

А ще у спальня має кілька отворів у полотні для клапанів. Знову треба подякувати за це надувним наметам. Я просто потребував багато полотна, тому я брав його з усюди, де міг. Я поцупив багато з надувних наметів, і у них були отвори для клапанів (насправді, втричі більше потрібного). НАСА хотіло бути впевненим, що аварійні прихистки дозволять команді ззовні помпувати повітря до команди всередині.

У результаті я матиму спальню з закоркованими всередині оксигенатором та регулятором атмосфери. Вона буде приєднана до причепа шлангами, щоб мати спільну атмосферу, і через один із шлангів я протягну електродроти. Ровер слугуватиме за комору (бо мені більше не буде потрібен доступ до приладів керування), а причеп буде цілком порожній. Відтак у мене буде постійна спальня. Я навіть зможу використовувати його як майстерню для переробки МЗЧ, працюючи з деталями, які пролізуть через повітряний шлюз причепа.

Звісно, якщо будуть проблеми з атмосферним регулятором чи оксигенатором, мені доведеться розрізати спальню, щоб дістатись до них. Але я тут вже 492 Соли, і вони увесь цей час працювали добре, тому я зважусь на такий ризик.

Завтра я буду на в’їзді у кратер Скіапареллі!

При умові, що нічого поганого не трапиться. А чого ж, усе інше у цій місії пройшло спокійно, так? (Це був сарказм).

Сьогодні Повітряний день, і от тепер я не радий цьому. Я настільки близько до Скіапареллі, що відчуває його смак. Гадаю, він смакуватиме головним чином як пісок, але ж не в цьому суть.

Звісно, це не буде завершення мандрівки. Ще знадобиться 3 Соли, щоб дістатись від в’їзду до МЗЧ, але ж дідько! Я майже там!

Гадаю, я навіть можу побачити кряж Скіапареллі. Він до біса далеко звідси, і можливо це просто моя уява. Він за 62 км звідси, то ж якщо я бачу його, то лише заледве.

Завтра, діставшись Вхідного кратера, я поверну на південь і заїду у басейн Скіапареллі по “Вхідній рампі”. Я зробив грубі розрахунки і думаю, що нахил буде досить безпечним. Зміна висоти від кряжа до басейну складає 1,5 км, а Рампа щонайменше 45 км завдовжки. Це означає, що нахил 2 градуси. Не проблема.

Завтра ввечері я занурюсь у зовсім новій западині!

Дай-но перефразувати…

Завтра ввечері я дістанусь дна!

Ні, це теж погано звучить…

Завтра ввечері у буду в улюбленій дірочці Джованні Скіапареллі!

Гаразд, визнаю, я поводжусь, як дурень.

Протягом мільйонів років кряж кратера піддавався невпинним атакам вітру. Вони роз’їли кам’яний гребінь, як річка прорізає гірський ланцюг. Після еонів він врешті пробив грань.

У зоні високого тиску, створеній вітром, тепер було місце стоку. Теча розширювалась більше і більше з кожним тисячоліттям. Захоплені вітром пил та піщинки осідали на денці басейну.

Нарешті було досягнуто рівноваги. Пісок зібрався досить високо, щоб вирощувати купу не вгору, а вшир. Укіс видовжувався до досягнення нової рівноваги, яку визначала складна взаємодія незліченних маленьких часточок та їхньої здатності утворювати нахилену форму. Народилася Вхідна рампа.

Погодна утворила бархани та голі місцини. Упалі поблизу кратера метеорити ставали каменями та брилами. Поверхня стала нерівною.

Сила тяжіння зробила своє діло. Рампа з часом ущільнилась. Але ущільнилась не рівномірно. Ділянки різної густини осідали з різним погоном. Деякі місця стали твердими, як камінь, а інші лишились м’якими, як тальк.