Энди Уир – Марсіянин (страница 48)

З нагріванням регулятор споживає 21,5 пн. Без нього… (барабанний дрібний бій) 1 пн. Саме так, майже уся енергія витрачалась на нагрівання.

Як і з більшістю життєвих проблем, цю можна розв’язати скринею чистого випромінення.

Решту дня я витратив на повторну перевірку своїх чисел й проведення додаткових перевірок. Усе сходиться. Я можу це зробити.

Сьогодні я буксирував каміння.

Я маю знати, яка енергетична ефективність буде у ровера-причепа. На шляху до Патфайндера на 18 кВт-год я мав 80 км. Цього разу навантаження буде набагато більшим. Я тягтиму причем з усім начинням.

Я під’їхав заднім ходом до причепа й зчепив буксировочні клямри. Досить легко.

Вже деякий час причеп був розгерметизований (адже у ньому зроблено кількасот маленьких дірочок), тому я відчинив обидвоє дверей повітряного шлюзу щоб мати прямий доступ до середини. Відтак закинув до середини купку камінюк.

Вагу довелось вгадувати. Найважча річ, яку я візьму з собою, це вода. 620 кг. Моя сухо заморожена картопля додасть ще 200 кг. Мабуть у мене буде більше сонячних стільників ніж раніше, а ще мабуть батарея з Габу. Плюс атмосферний регулятор й оксигенатор звісно. Замість того щоб зважувати усе те манаття, я примірився й вирішив, що воно буде 1 200 кг ваги.

Півметра кубічного базальту важить близько того (більш менш). Після двох годин важкої праці, впродовж котрої я ввесь час скиглив, усе це було завантажено.

Відтак, з двома повністю зарядженими батареями, я накручував кола навколо Габа, поки не виснажив їх обох.

При палючому максимальному погоні у 25 км/год, прогулянка не викликала збудження й захоплення. Але я був вражений тим, що ровер може підтримувати такий погін з усим тим додатковим вантажем. У нього неймовірний крутний момент.

Але закон фізики - це мале вперте лайно, і воно помстилося за додаткову вагу. Я отримав лише 57 км до закінчення заряду.

Ці 57 км були на пласкій землі, без потреби вмикати регулятор (котрий з вимкненим нагрівачем не багато споживає). Вважаймо для безпеки 50 км на день. С таким погоном знадобиться 65 днів щоб дістатись до Скіапареллі. Але це лише час у дорозі.

Час від часу мені потрібно буде зупинятись й давати оксигенатору споживати усю енергію. Як часто? Після купи розрахунків я визначив, що мій бюджет у 18 пн дозволить оксигенаторові зробити О2 на 2,5 дні. Мені доведеться зупинятись щодва-щотри Соли щоб відновити кисень. Мої 65 Солів перетворюються у 91!

Це достобіса довго.Я відірву собі голову, якщо доведеться так довго жити у ровері. У будь-якому разі я виснажений від піднімання каменюк й скигління через піднімання каменюк. Гадаю, я надірвав собі спину. Решту дня намагатимусь не напружуватись.

Так, я точно надірвав собі спину. Я прокинувся у агонії.

Тому я зробив перерву у роботі з ровером. Натомість я витратив день на прийом ліків та ігри з радіацією.

Спочатку я наївся вікодину для своєї спини. Слава медичним запасам Бека!

Відтак я поїхав за РІТЕГом. Він був саме там, де я його лишив, у ямці за 4 км від мене. Лише ідіот триматиме таку річ біля Габа. Та все одно я приніс його знову у Габ.

Він або уб’є мене, або ні. На те, щоб впевнитись, що він не зламається, було витрачено багато праці. Якщо я не можу довіряти НАСА, кому тоді взагалі я можу довіряти? (Поки що я забуду про те, що НАСА сказало нам закопати подалі цю річ.)

На зворотньому шляху я віз його на даху ровера. Це маля просто вивергає тепло.

У мене є трохи гнучких пластикових трубок, призначених для дрібних ремонтів відновлювача води. Як приніс РІТЕГ у Габ, я дуже обережно приклеїв трохи трубок навколо ребер теплорозсіювача. Використовуючи лійку, зроблену з аркушу паперу, я пустив воду по трубках, збираючи її у скриньку для зразків.

Без сумнівів вода нагрілась. Це звісно очікувано, та все ж приємно бачити, що термодинаміка поводиться слухняно.

Регулятор атмосфери працює не постійно. Погін криго-розділення залежить від погоди ззовні. Тому повернення холодного повітря відбувається не стійким потоком. А РІТЕГ продукує постійне передбачуване тепло. Він не може збільшувати свою віддачу.

Тому я нагріватиму воду РІТЕГом, щоб створити резервуар тепла, відтак я направлятиму повернене повітря бульбашками крізь цю воду. Такми чином мені не доведеться перейматись щодо часу повернення повітря. І мені не доведеться мати справу з несподіваними змінами температури у ровері.

Коли вікодин припинив діяти, моя спина розболілась ще більше. Потрібно менше напружуватись. Не можу ж я ковтати пігулки увесь час. Тому на кілька днів я відмовлюсь від важкої праці. На це час я зробив деяку вигадку вилучно для себе…

Я узяв Джоганесову люльку й вирізав із неї гамак. Відтак накрив раму запасним полотном для Габа, зробивши всередині западину, а з країв лишив полотно звисати. Притиснувши ці звислі краї камінням я отримав водонепроникну ванну!

Щоб наповнити її знадобилось лише 100 л.

Потім я поцупив з відновлювача води помпу. (Без увімкненого відновлювача води я якось проживу деякий час). Під’єднавши її до мого водонагрівача на основі РІТЕГа, я опустив вхідну й вихідну шланги у ванну.

Так, я знаю, що це смішно, та я не приймав ванну з самої Землі, а у мене болить спина. До речі, я все одно перебуватиму 100 Солів разом з РІТЕГом. Кілька додаткових не зашкодять. Це моє дурнувате пояснення, і я триматимусь його.

Щоб нагріти воду до 37 С знадобилось 2 години. Після цього я вимкнув помпуй заліз у ванну. Люди, все що я можу сказати: “А-а-аххххх.”

Якого дідька я не подумав про це раніше?

Минулий тиждень я присвятив проблемам свої спини. Біль не був сильним, але на Марсі немає жодного хіропрактика, тому я не ризикував.

Я двічі на день приймав ванну, багато лежав у своєму ліжку та дивився гімняні телесеріали з 70-х. Я вже передивився усю колекцію Ллюїс, але нічого іншого робити не було. Довелось передивлятись їх.

Я передумав багато думок.

Можна зробити усе ліпше, якщо мати більше сонячних панелей. 14 панелей, які я узяв до Патфайндера, давали 18 кВт-год, які могли зберігати батареї. Під час мандрівки я складав панелі у стос на даху. Причеп дозволяє зберігати ще 7 (йому бракуватиме половини даху через дірку, яку я нині вирізаю у ньому).

Потреби для цієї подорожі визначатимуться оксигенатором. Все зводиться до того, скільки я електрики на Сол я зможу дати цьому зажерливому маленькому гімнюкові. Я хочу мінімізувати кількість днів, коли я буду не у дорозі. Що більше заряду я зможу дати оксигенатору, то більше кисню він вивільнить, і то довше я зможу їхати між тими “повітре-Солами”.

Будьмо жадними. Скажімо, я можу знайти місце для ще 14 панелей замість 7. Не впевнений, як мені це зробити, та все ж припустімо таке. Це б дало мені для порядкування 38 пн, котрі перетворяться на 5,1 Сола кисню до один повітре-Сол. Мені доведеться зупинятись лише раз на п’ять Солів. Це вже набагато ліпше.

Плюс, якщо я зможу збільшити ємність батарей, то зможу проїжджати 100 км за Сол! Щоправда, легше сказати ніж зробити. Мені доведеться узяти 2 паливні елементи на 9 кВт-год з Габа й повантажити їх у ровер чи причеп. Вони не схожі на батареї ровера: вони ні малі, ні переносні. Досить легкі, але вельми великі. Можливо доведеться причепити їх до зовнішнього корпусу, а це з’їсть запаси моїх сонячних стільників.

100 км за Сол - це дуже оптимістично. Яле, скажімо, я зможу проїжджати 90 км за Сол, зупиняючись щоп’ять солів для відновлення запасів кисню. Я дістанусь до місця за 45 Солів. Це було б чудово!

З інших новин: я второпав, що мабуть НАСА сере цеглою. Вони слідкують за мною через супутники й не бачили, щоб я виходив з Габу впродовж шести днів. Раз моїй спині стало легше, настав час черкнути їм рядок.

Я попрямував назовні для ПЧД. Цього разу, будучи дуже обережним з викладанням каміння, я вивів кодом Морзе таке повідомлення: “ПОШКОДИВ СПИНУ. ВЖЕ ЛЕГШЕ. ПРОДОВЖУЄ ЗМІНУ РОВЕРА.”

На сьогодні фізичної праці було досить. Не хочу переробитись.

Гадаю, треба у ванну.

Сьогодні був час експериментів з панелями.

Спершу я перевів Габ у низькоенергетичний режим: без внутрішнього освітлення, усі не суттєві системи вимкнено, усе внутрішнє обігрівання призупинено. Все одно більшу частину дня я буду назовні.

Я зняв 28 панелей з сонячної ферми й відтягнув їх до ровера. Чотири години я їх складав різними способами. Бідолашний ровер виглядав як фургон з Beverly Hillbillies. Нічого із випробуваного не спрацювало.

Єдиний спосіб зібрати усіх їх 28 на даху - це зробити стос такий високий, що вони б попадали з даху на першому ж повороті. Якщо зв’язати їх разом, то вони зваляться просто як одне ціле. Якби я міг причепити їх міцно до ровера, тобі б сам ровер перекинувся. Я навіть не хотів це перевіряти. Це було очевидно, і я не хотів порозбивати усе.

Я все ще не видалив шматок корпусу з причепа. Половину дірок просвердлено, але я ще нічого не вирішив. Якщо лишити його на місця, я зміг би викласти чотири стоси по сім панелей. Це було добре - наче два таких ровери, яким я їхав до Патфайндера.

Проблема у тому, що мені потрібен цей отвір. Регулятор має бути у герметичному середовищі, а він завеликий щоб поміститися у ровері. До того ж оксигенатор теж має бути у герметичному середовище під час роботи. Мені він буде потрібен лише щоп’ять Солів, але що ж я робитиму того Сола? Ні, там має бути дірка.