Энди Уир – Марсіянин (страница 49)

Таким чином я зможу вкласти 21 панель. Потрібно притулити десь ще 7. Лишається одне місце для них - боки ровера й причепа.

Однією з мої попередніх модифікацій були “сакви”, перекинуті через ровер. Один бік тримав додаткову батарею (вкрадену з того, що нині причеп), а інший бік був повен каміння для противаги.

Цього разу вони мені не пригодяться. Я можу повернути другу батарею у причеп, звідки й брав. Насправді, це навіть заощадить мені надокучливу ПЧД на півшляху, яку я мав робити щодня для перекидання кабелів. Коли ровери сполучені, вони мають спільні ресурси разом з електрикою.

Я пішов та переставив батарею причепа. На це знадобилось дві години, але тепер вона на своєму місці. Я зняв сакви й відклав їх у бік. Вони можуть ще придатися. Якщо я чогось і навчився за час перебування у Клубі Марс, то це того, що все може виявитись корисним.

Я звільнив боки ровера й причепа. Після уважного оглядання їх я знайшов рішення.

Я зроблю Г-подібні скоби, які витикатимуться знизу від ходової частини загинами догори. Дві скоби на один бік, що створить полицю. Я зможу покласти панелі на полиці й схилити їх до ровера. Відтак прив’яжу їх до корпусу саморобною мотузкою.

Уцілому буде чотири “полиці”: дві на ровері, дів на причепі. Якщо скоби видаватимуться достатньо далеко, щоб вмістити дві панелі, я зможу зберігати таким робом 8 панелей. Це навіть на одну панель більше ніж я планував.

Ті скоби я зроблю і встановлю завтра. Міг би зробити це сьогодні, але вже стемніло, і мені ліньки.

Минула ніч була холодною. Сонячні стільники все ще були зняті з ферми, тому я лишив Габ у низькоенергетичному режимі. Опалення я увімкнув (я ж не божевільний), але налаштував внутрішню температуру на 1 С, щоб заощадити енергію. Пробудження за зимної погоди викликало несподівану ностальгію. Я, все ж, виріс у Чикаґо.

Але ностальгія тішила мене не довго. Я заприсягся завершити скоби сьогодні, щоб можна було повернути панелі на ферму. Тоді я зможу увімкнути кляте опалення знову.

Я попростував до посадкових опор МЗЧ, щоб добути метал на полиці. Більша частина МЗЧ була зроблена з композиту, але опори мали всотати шок від посадки. Для такого потрібен метал.

Я заніс опору у Габ, щоб не працювати зайвий раз у скафандрі для ПЧД. Вона являє собою трикутні ґратчасту балку з металевих смуг, які з’єднані болтами. Я розібрав її, отримавши купу металевих смуг.

Для вигинання скоб я використав молоток та… власне, це все. Виготовлення “Г” не потребує високої точності.

Потрібні були отвори, через які пройдуть болти. На щастя, мій дриль-убивця Патфайндера легко з цим впорався.

Причепити скоби до ходової частини причепа й ровера було просто. Деталі ходової можна знімати. Я просвердлив у них отвори, прикрутив скоби й поставив все туди, де зняв. Важлива примітка - ходова не є частиною герметичного відсіку. Отвори, які я просвердлив, не призведуть до втрати повітря.

Я перевірив скоби ударяючи їх камінням. Саме такі витончені речі роблять нас, міжпланетних науковців, відомими.

Переконавши себе, що скоби не зламаються при першому ж використанні, я перевірив нове розміщення панелей. Два стоси з семи стільників на ровері, ще сім на причепі, відтак по дві на полицю. Усе пасує.

Коли прив’язав стільники, трохи покатався з ними. Зробив кілька типових прискорень та гальмувань, повертання по радіусах, що зменшувались, і навіть різку зупинку. Стільники не зрушили з місця.

28 сонячних стільників, крихітко! Ще й місце для однієї додаткової!

Після радісного викидання кулаків, як роблять переможці, я вивантажив стільники й відтягнув їх назад на ферму. Завтра ніякого чикаґського ранку.

Я широко усміхаюсь. Усмішкою людини, котра побила свою автівку, але не зламала її. Це насправді багато рідший випадок ніж вам здається.

Я витратив сьогодні на прибирання непотрібних речей з ровера й причепа. І я був вельми агресивним у цій справі. Простір у герметичних відсіках має першочергове значення. Що більше сміття я викину з ровера, то більше простору буде для мене. Що більше сміття я викину з причепа, то більше запасів можна зберігати у ньому для мене та менше доведеться зберігати у ровері.

Перший на виліт: кожен транспорт мав лавку для пасажирів. Прощавай!

Наступний: немає причини причепові мати умови для життя. Кисневі баки, азотні баки, СО2 фільтри… усе не потрібне. Він ділитиме повітря з ровером (у якого є копії кожного з переліченого) і він везтиме регулятор й оксигенатор. Зважаючи на компоненти з Габа, які він везтиме, та ровер, утворюється дві зайві системи підтримки життя. Цього достатньо.

Відтак я висмикнув з причепа водійського фотеля й панель керування. Причеп буде фізично приєднаний до ровера. Він не робитиме нічого окрім волочіння слідом і подавання повітря. Йому не потрібне керування чи мізки. Попри це я зберіг його комп’ютер. Він маленький і легкий, тому я його візьму з собою. Якщо щось піде не так з комп’ютером ровера, у мене буде запасний.

У причепі тепер багато місця. Настав час для експериментування.

У Габа є дванадцять 9 кВт-год батарей. Вони великі й незручні. Більше двох метрів заввишки, півметра завширшки та ¾ метра завтовшки. Що більшими їх роблять, то менше маси вони витрачають на кВт-год заряду. Так, це суперечить інтуїції. Але якщо НАСА вирахувало, що можна збільшити об’єм щоб зменшити масу, вони не могли відступити від цього. Відправляти на Марс вантажі дуже дорого.

Я зняв два з них. Габ використовує батареї здебільшого вночі. Якщо вдається повернути їх до кінця дня, все має бути добре.

Тримаючи обидвоє дверей повітряного шлюза причепа відкритими, я зміг занести всередину першу батарею. Трохи погравшись у справжній тетріс, я знайшов спосіб відсунути першу батарею так, щоб пролізла друга. Разом вони займають усю передню половину причепа. Якби я не викинув раніше непотрібний мотлох, то ніколи б вмістив їх обидві.

Батарея причепа знаходиться у ходовій частині, але головна лінія живлення проходить через герметичний відсік. Так я зміг під’єднати батареї Габа напрямки. (Не так вже й легко у скафандрі для ПЧД).

Перевірка системи з ровера показала, що я правильно з’єднав дроти.

Все це може виглядати не важливо, але це насправді неймовірно. Це означає, що у мене буде 29 сонячних стільників та 36 кВт-год емності. Врешті я тепер здатен долати 100 км на день.

У всякому разі 4 дні з 5.

Згідно з моїм календарем зонд з додатковими запасами для Гермеса запустять з Китаю через два дні (якщо не буде затримок). Якщо все провалиться. уся команда буде у глибокій сраці. Я переймаюсь через це більше ніж через що-небудь інше.

Я перебуваю у смертельній небезпеці місяцями, можна сказати вже звик. Але тепер я знову нервуюсь. Вмерти - це погано, але смерть моїх колег - це багато гірше. І я не знатиму я пройшов запуск, поки я не дістанусь до Скіапареллі.

Хай щастить, друзі.

Розділ 19

- Гей, Мелісо… - сказав Робер. - Мене чути? Ти мене бачиш?

- Голосно й чітко, крихітко, - сказала капітан Ллюїс. - Відео зв’язок хороший.

- Вони сказали, що у мене 5 хвилин, - сказав Роберт.

- Ліпше ніж нічого, - сказала Ллюїс. Ширяючи у своїй каюті, вона легко торкнулась переборки щоб зупинити дрейф. - Приємно бачити тебе у реальному часі.

- Так, - Роберт усміхнувся. - Я майже не помічаю затримку. Маю сказати, я дуже чекаю на твоє повернення додому.

Ллюїс зітхнула.

- Я теж, крихітко.

- Зрозумій мене правильно, - швидко додав Роберт, - я розумію чому ти робиш усе це. Та все ж, через егоїстичні переконання, я сумую за дружиною. Гей, ти ширяєш?

- Га? - мовила Ллюїс. - А, так. Зараз корабель не обертається. Відцентрової сили тяжіння немає.

- Чому?

- Тому що ми стикуватимемось з Таіянг Шеном через кілька днів. Нам не можна обертатись, коли стикуємось.

- Розумію, - сказав Роберт. - То як справи на кораблі? Хтось дратує тебе?

- Ні, - Ллюїс заперчувально покрутила головою. - Вони хороша команда, мені з ними пощастило.

- О, слухай! - сказав Роберт. - Я роздобув чудове доповнення до нашої колекції!

- О, що ти знайшов?

- Оригінальний випуск 8-мидоріжкового альбому Abba's Greatest Hits. Все ще у оригінальній упаковці.

Ллюїс витріщила очі.

- Справді? 1973-го чи один з перевидань?

- Точно 1973-го.

- Ого! Чудова знахідка!

- Та й не кажи!

Здригнувшись востаннє, реактивний літак зупинився біля брами.

- О боги, - сказав Венкат, розминаючи шию. - Це був найдовший переліт за усе моє життя.

- М-м… - видав Теді, потираючи склеплені повіки.

- Принаймні ми не повинні їхати у Джіукван до завтра, - простогнав Венкат. - 14 ½ годин лету - для одного дня досить.

- Не розслабляйтесь, - сказав Теді. - Нам все ще потрібно пройти прикордонний контроль, а також нам мабуть потрібно заповнити купу форм, бо ми представники уряду США… минуть години доки ми зможемо поспати.

- Ла-айно-о-о.

Забравши валізи вони поплентались з літака разом з іншими пом’ятими подорожніми.