Энди Уир – Марсіянин (страница 20)

Людоньки, як же я сумую за ними.

Леле, я б усе віддав за п’ять хвилин балаканини з ким-небудь. З ким завгодно, де завгодно. Про що завгодно.

Я перша людина, яка лишилась сама на цілій планеті.

Але досить хнюпитись. Я вже говорю з кимось - з тим, хто читає цей журнал. Розмова виходить трохи однобічною, та нічого не вдієш. Можливо я помру, але комусь все одно доведеться мене вислухати.

Мета цієї подорожі - роздобути радіо. Можливо ще до того як помру, я встигну зв’язатись із людством.

Завтра я буду першим, хто полагодив марсіянський зонд.

Перемога! Я знайшов його!

Я зрозумів, що на правильному місці, коли побачив Твін Пікс на обрії. Ці маленькі два пагорби були менш ніж за кілометр від місця посадки. Навіть краще - вони були на дальньому боці майданчику. Все, що мені лишалось - це прямувати на них доки знайду Лендер (прим. п., Lander - спусковий апарат місії).

І я знайшов його! Саме там, де я і чекав його знайти!

Завершальна стадія посадки Патфайндера виконувалась тетраедром, укритим газовими кулями. Кулі сприйняли удар від посадки. Коли конструкція завмерла, вони здулись, а тетраедр розгорнувся щоб випустити зонд.

Це насправді два окремі компоненти. Сам Лендер та ровер Соджорнер (прим.п., «Поселенець», англ. Sojourner). Лендер стояв на місці, а Соджорнер катався навколо та оглядав місцеве каміння. Я заберу обох, але головна частина - це Лендер. Ця частина може зв’язуватись із Землею.

Я збуджено вискочив назовні і погнав до майданчика.

Не можу висловити, яким я був щасливим. Мені довелось справді багато попрацювати, щоб дістатись сюди, і мені вдалось.

Лендер був наполовину занесений піском. Після швидких та обережних розкопок я вивільнив більшу його частину, хоча великий тетраедр і здуті кульки все ще ховались під поверхнею.

Після нетривалих пошуків я знайшов Соджорнера. Малий друзяка був усього за два метри від Лендера. Я не ясно пам’ятаю, що він був далі звідси, коли його бачили останній раз. Мабуть він перейшов у аварійний режим і почав кружляти довкола Лендера, намагаючись встановити зв’язок.

Я хутко повантажив Соджорнера у мій ровер. Він малий, легкий і просто проходить через повітряний шлюз. А от Лендер - це інша історія.

Я і не сподівався притягнути його увесь до Габу. Він був просто завеликим. Тому настав час мені надягти свого кашкета інженера-механіка.

Зонд був прикріплений до центральної панелі нерозгорнутого тетраедра. Інші три грані тримались на металевих петлях. Як скаже вам будь-хто з ЛРР, зонди - це досить ламкі речі. Вага є критичним параметром, тому їх роблять не дуже міцними..

Коли я застосував лом до петель, вони просто вискочили.

Потім було складніше. Коли я спробував підняти збірку на центральній панелі, вона не зрушила з місця.

Як і інші три панелі, центральна мала під собою здуті кулі. За десятки років кулі розірвались і набрались піску.

Можна було відрізати кулі, та для цього треба було їх викопати. Це не складно, просто пісок. Але кляті інші три панелі перекривали доступ.

Я швидко зрозумів, що мені не варто перейматись про стан інших панелей. Я повернувся до ровера, вирізав кілька стрічок із матеріалу для Габа, а потім сплів із них просту, але міцну мотузку. Міцна не тому, що я її такою зробив. За це треба дякувати НАСА. Я лише надав їй форму мотузки.

Я прив’язав один кінець до панелі, а другий до ровера. Ровер призначений для подолання особливо нерівної місцевості, часто на крутих підйомах, Він може не швидкий, але крутний момент у нього великий. Я відтягнув панель, як фермер видирає пеньок з корінням.

Тепер мені було де копати. Коли відкрились усі кулі, я їх відрізав. На все знадобилась година.

Потім я підважив збірку на центральній паленлі і зручно переніс її до ровера!

Принаймні, так я хотів зробити. Кляте залізяччя все одно до біса важке. Гадаю, у ній буде 200 кг. Навіть при марсіянській силі тяжіння це трохи забагато. Я досить легко можу рухати її у Габі, але підняти її будучи одягненим у незручний скафандр для ПЧД? Ні, навіть не обговорюється.

Тому я потягнув її землею до ровера.

Наступний крок - повантажити панель на дах.

На той момент дах був вільним. Навіть з майже повними батареями я вирішив розкласти сонячні стільники після зупинки. Чом би й ні? Вільна енергія.

Я подумав наперед. На шляху сюди два стоси сонячних панелей забирали увесь дах. На зворотному шляху вони лежатимуть одним стосом. Це трохи небезпечно тим, що вони можуть перекинутись. Та головна морока буде у тому, що складно буде скласти стос такої вишини.

Я не можу просто перекинути мотузку і підняти Патфайндер нагору. Я не хочу поламати його. Я розумію, що він уже поламаний, зв’язок з ним втрачено 1997 року. Але я не хочу ламати його більше.

Я придумав рішення, але фізичної праці на один день достатньо, та і світловий день майже скінчився.

Тепер я у ровері, дивлюся на Соджорнера. З ним наче усе гаразд. Ззовні немає ніяких пошкоджень. Не схоже, що сонячне світло щось спалило у ньому. Щільний шар марсіянського бруду, що вкривав його, захистив від довготривалого сонячного опромінення.

Можливо ви гадаєте, що Соджорнер ні до чого мені. Він не може зв’язатись з Землею. То нащо мені турбуватись через нього?

Тому що у нього багато рухомих частин.

Якщо я налагоджу контакт з НАСА, я зможу говорити до них тримаючи аркуш з текстом перед камерою Лендера. Та як вони говоритимуть до мене ? Єдині рухомі частини Лендера - це потужна антена (котра повинна буде лишатись спрямованою на Землю) і кран з камерою. Ми вимушені будемо розробити систему, за якою НАСА повертатиме камеру щоб говорити. Це було б повільно до болю.

Але у Соджорнера є шість незалежних коліс, котрі можуть досить швидко обертатись. Буде значно простіше спілкуватись через них. Якщо не буде кращого виходу, я намалюю букви на колесах і поставлю люстро перед його камерою. НАСА усе зрозуміє і почне писати мені.

Це працюватиме, тільки якщо я змушу діяти радіо Лендера.

Час відпочити. Завтра у мене буде багато важкої праці. То ж треба набратись сили.

Боже, як усе болить.

Але іншого шляху запхати Лендера на дах не було.

Я зпудував рампу із каміння і піску. Просто як древні єгиптяни.

І якщо щось і є у Долині Арес, то це каміння!

Спочатку я експериментував з кутом нахилу. Наклав купу каміння біля Лендера, витягнув на неї його, потім назад униз. Потім зробив нахил крутішим. З’ясував, що можна робити кут у 30 градусів. Але не більше. Я може впустити Лендера. і він покотиться донизу.

Дах ровера більш ніж на 2 метри вище долу. То ж мені потрібна рампа майже 4 метри у довжину. Було досить роботи.

З першими каменями було просто. Потім вони почали видаватись важчими і важчими. Важка фізична праця у скафандрі - це катування. Усе потребує більше зусиль, бо ви увесь час носити на собі 20 кг скафандра, а ваші рухи обмежені. Я починав задихуватись через 20 хвилин.

Тому я схитрував. Я збільшив відсоток кисню у суміші. Це значно помогло. Та мабуть не варто до цього звикати. А ще я не спітнів. Скафандр пропускає тепло швидше ніж я встигаю його виробляти. Терпимою температуру підтримую система опалення. Моя фізична праця лише означала, що скафандрові не доведеться нагрівати себе так сильно, як раніше.

Після кількох годин конячих зусиль я нарешті збудував рампу. Нічого більшого ніж купа каміння перед ровером, але вона сягала даху.

Я спочатку потупцював по рампі туди-сюди, щоб переконатись у її стійкості, відтак витягнув нагору Лендера. Все пройшло дивовижно добре.

Я сяяв усмішкою, коли прив’язував до свого місця Лендера. Перевірив, що він добре тримається і навіть склав сонячні стільники у один великий стос (чого ж не скористатись пандусом?).

Та потім мене осяяло. Рампа повалиться, коли я від’їду, і може пошкодити колеса чи підвіску. Довелось розбирати рампу, щоб цього не сталось.

Ех.

Розбирати рампу було легше ніж накладати. Не треба було обережно вкладати кожен камінець, щоб він не гойдався. Я просто розкидав їх куди бачив. Знадобилась всього лише година.

І ось я закінчив!

Завтра я поїду додому зі своїм новим 100-кілограмовим зламаним радіо.

Розділ 10

Сім днів після Патфайндера, і на сім днів ближче до домівки.

Як я і сподівався, мої сліди допомогли повернутись до Долини Ллюїс. Потім були чотири Соли легкого кермування. Горби ліворуч від мене не дозволяли заблудити, а поверхня була рівною.

Та усе добре колись закінчується. Нині я знову на Ацидалійській рівнини. Мої сліди давно здиміли. Минуло 16 днів відтоді, як я був тут востаннє. Навіть помірна погода замела би їх за такий час.

На шляху від дому я мав робити купки камінців на кожному місці відпочинку. На такій рівній місцині їх би було видно на кілометри.

З іншого боку, як згадаю побудову рампи… тьху!

Отже, я знову блукач у пустелі, який користується Фобосом для навігації і надіється не надто схибити. Мені лише треба наблизитись до Габу на 40 км, і я уздрю маяк.

Налаштований я оптимістично. Вперше я думаю, що можу вибратись з цієї планети живим. Маючи це на думці, я збираю зразки каміння і ґрунту кожного разу, як роблю ПЧД.

Спочатку, я вирішив, що це мій обов’язок. Якщо я врятуюсь, геологи обожнюватимуть мене за це. Та потім це почало перетворюватись на розвагу. Тепер, коли кермую, я не можу дочекатись того простого дійства збирання каміння у торби.