Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 5)
Ноа відстежувала кредитні картки. Мусила, інакше вона ніколи не знайшла б Джул. Тепер детектив побачить нову оплату й полетить до Лос-Анджелеса. Сама ж Джул купить авто за готівку і поїде в напрямку Канкуна. Нарешті з Канкуна вона попрямує до острова Кулебра в Пуерто-Рико, де безліч американців, які ніколи нікому не показують свої паспорти.
Джул подякувала клеркові за інформацію про продавця автівки.
— Ви ж не пам’ятатимете нашої розмови, чи не так? — запитала вона, простягаючи йому двадцятку через стійку.
— Я міг би, — відповів він.
— Ні, не будете, — вона додала ще п’ятдесят.
— Я ніколи вас не бачив, — сказав клерк.
Спалося погано. Навіть гірше, ніж зазвичай. Сни про те, як вона тоне у теплій бірюзовій воді, сни про покинутих котів, які блукають її тілом, поки вона спить, сни про те, як її душить змія. Джул, зойкнувши, прокинулася.
Вона випила води. Прийняла холодний душ.
Заснула і знову, скрикуючи, прокинулася.
О п’ятій ранку Джул попленталася до ванної кімнати, плеснула водою в обличчя і нафарбувала очі. А чому б і ні? Їй подобалася косметика. У неї був час. Вона нанесла шар консилеру[7]та пудри, додала димчасті тіні, потім туш і, крім того, майже чорний блиск для губ.
Вона намастила волосся гелем і вдяглася. Чорні джинси, знову чоботи й темна футболка. Занадто тепла для мексиканської спеки, але практична. Вона зібрала валізу, випила пляшку води і вийшла з дверей.
Ноа сиділа у холі, притулившись спиною до стіни, тримаючи в руках чашку паруючої кави.
Вона чекала.
17
Кiнець квiтня 2017 року
Лондон
За сім тижнів до того, наприкінці квітня, Джул прокинулась у гуртожитку на околиці Лондона. У кімнаті було вісім двоярусних ліжок: тонкі матраци, укриті звичайними білими простирадлами. Зверху лежали спальні мішки. Наплічники були притулені до стін. У кімнаті стояв неприємний запах тіла і пачулі.
Вона спала у спортивному одязі. Вислизнула з ліжка, зав’язала кросівки та пробігла вісім миль передмістям повз паби та м’ясні крамниці, які рано-вранці ще були зачинені. Повернувшись, дівчина виконала планки, випади, віджимання й присідання в кімнаті відпочинку.
Джул була в душі ще до того, як її сусіди по кімнаті прокинулись і почали користуватися гарячою водою. Потім вона влізла на своє горішнє місце і розгорнула шоколадний протеїновий батончик.
У кімнаті досі було темно. Вона розкрила книжку «Наш спільний друг» і читала, підсвічуючи сторінки мобільником. Це був грубезний роман вікторіанської епохи про сироту. Його написав Чарлз Діккенс. Цю книжку Джул дала її подруга Імоджен.
Імоджен Соколофф була найкращою подругою, яку Джул колись мала. В її улюблених книжках завжди йшлося про сиріт. Іммі сама була сиротою. Вона народилась у Міннесоті, її мама була підлітком і померла, коли Іммі було два рочки. Згодом її вдочерило подружжя, яке мешкало у Нью-Йорку в пентхаусі на Верхньому Іст-Сайді.
Патті й Ґілу Соколофф на той час було під сорок. Вони не могли мати дітей, а правова робота Ґіла вже давно включала в себе добровільну адвокатську діяльність для дітей у названих родинах. Він вірив у всиновлення. Отже, після кількох років перебування в черзі й очікування на немовля, подружжя Соколофф вирішили, що готові взяти дитину старшого віку.
Вони закохалися в ці особливі дворічні пухкенькі ручки та веснянкуватий носик. Вони взяли дівча до себе, дали нове ім’я Імоджен, а старе залишили у шафці для документів. Її фотографували і лоскотали. Патті готувала їй гарячі макарони з маслом та сиром. Коли маленькій Іммі виповнилося п’ять рочків, подружжя Соколофф відправило її до школи Ґрінбраяр, приватної установи на Мангеттені. Там вона вдягалася в біло-зелену форму та вчила французьку. На вихідних маленька Іммі бавилась у лего, пекла печиво і відвідувала Американський музей природознавства, де найдужче їй подобалися скелети плазунів. Вона святкувала усі єврейські свята, а коли виросла, узяла участь у незвичній церемонії бат-міцви[8] у лісі в північній частині штату.
Бат-міцва ускладнювалася, позаяк мати Патті й батьки Ґіл не вважали Імоджен за єврейку, тому що її біологічна мати єврейкою не була. Всі вони наполягали на формальному процесі навернення, який би відклав церемонію на рік, але натомість Патті покинула родинну синагогу та приєдналася до світської єврейської громади, що і провела церемонію під час виїзду в гори.
Отже, у віці тринадцяти років Імоджен Соколофф стала більш свідомою щодо власного статусу сироти, ніж коли-небудь раніше, і почала читати історії, які стануть наріжним каменем у її внутрішньому світі. Уперше вона звернулася до книжок про сиріт у школі, коли її підштовхували до читання. Таких було багато. «Мені подобався одяг, пудинги і кінні екіпажі», — розповідала вона Джул.
Іще в червні Джул та Імоджен почали жити разом у будинку, який Іммі орендувала на острові Мартас-Віньярд. Того-таки дня вони поїхали до фермерського кіоску, де можна самим обирати квіти.
— Мені подобалася «Гейді»[9] та ще казна-який відстій, — вона нахилилася над кущем жоржин, тримаючи ножиці. — Але згодом від усіх тих книжок мені хотілося блювати. Героїні увесь час були такі грьобано радісні. Взірці жіночої самовідданості. Типу: «Я до смерті голодна! Прошу, з’їж мою єдину булочку!» Або: «Я не можу ходити, я паралізована, але я все одно бачу яскравий бік життя, щасливий-щасливий!» Хочу сказати, що «Маленька принцеса»[10] і «Полліанна»[11] продають тобі купу огидної брехні. Щойно я зрозуміла це, як покінчила з ними.
Завершивши складати свій букет, Іммі вилізла на дерев’яний паркан. Джул досі збирала квіти.
— У середній школі я читала «Джен Ейр», «Ярмарок марнославства», «Великі сподівання» і таке інше, — вела далі Іммі. — Вони типу про сиріт, які балансують на краю.
— Книжки, які ти мені дала, — уторопавши, мовила Джул.
— Ага. Наприклад, у «Ярмарці марнославства» Беккі Шарп — одна велична машина амбіцій. Вона залишається ні з чим. У Джен Ейр напади люті, під час яких вона кидається на підлогу. Піп у «Великих сподіваннях» — шахрайка і жадібна до грошей. Усі вони прагнуть кращого життя та йдуть за ним, і всі вони морально нестійкі. Це робить їх цікавими.
— Мені вони вже подобаються, — сказала Джул.
Іммі вступила до коледжу Вассара завдяки своєму есею про тих персонажів. До того ж, зізнавалася вона, навчатись їй не подобалося. Вона не любила, коли люди вказували їй, що робити. Коли викладачі давали завдання читати давніх греків, вона цього не робила. Коли її подруга Брук порадила їй прочитати Сюзанну Коллінз, вона також цього не зробила. А коли її мати сказала, що їй треба завзятіше вчитись, Іммі покинула школу.
Звісно, тиск не був єдиною причиною, через яку Іммі покинула коледж. Ситуація виявилася вкрай складною. Утім, головну роль відіграла вдача Патті Соколофф — прагнення усе контролювати.
— Моя мама вірила в американську мрію, — розповідала Імоджен. — І хотіла, щоб я також у неї вірила. Її батьки народились у Білорусі. Вони по повній купилися на це. Знаєш, панує думка, що тут, у США, будь-хто може досягти вершини. Неважливо, звідки ти розпочинаєш, — одного дня ти зможеш керувати країною, розбагатіти, мати власний особняк. Так?
Ця розмова відбулася трохи пізніше, влітку на Мартас-Віньярді. Джул та Іммі були на пляжі Мощап. Вони лежали на великому бавовняному покривалі.
— Це дійсно мрія, — сказала Джул і поклала до рота картопляну чипсину.
— Родина мого батька також на це купилася, — Іммі вела далі. — Його дідусь і бабуся приїхали з Польщі й винаймали тут житло. Справи в дідуся йшли добре, і він придбав гастрономічну крамницю. Мій батько мусив рухатися ще далі — стати першим у родині, хто піде до коледжу, і він саме так і вчинив. Він став типу провідним юристом. Його батьки пишалися ним. Їм здавалося, все просто: залиште стару країну позаду і створіть власне життя. А якщо вам не поталанило в повній мірі прожити американську мрію, то ваші діти зроблять це за вас.
Джул полюбляла слухати, як Іммі розповідає. Вона ніколи не зустрічала того, хто так відверто розмовляв. Мова Іммі була нескладною, але також безжалісно цікавою й рясною на думки. Вона, схоже, не піддавала себе цензурі й не прикрашала свої речення. Вона просто розповідала, як потік, завдяки чому мала вигляд, наче постійно запитує щось, та здавалася відчайдушною, аби бути почутою.
— Країна можливостей, — промовила Джул лише для того, щоб подивитись, який напрямок обере Іммі.
— Це те, у що вони вірили, але я не думаю, що це дійсно правда, — відповіла Іммі. — Типу півгодини перегляду новин вистачить, аби збагнути, що тут більше можливостей для білих людей. І для тих, хто розмовляє англійською.
— І для людей із твоїм типом акценту.
— Зі східного узбережжя? — запитала Іммі. — Гадаю, так. І для неінвалідів. О, і для чоловіків! Чоловіки, чоловіки, чоловіки! Чоловіки досі розгулюють, наче Сполучені Штати — це велика цукерня й усі тістечка для них. Ти так не вважаєш?
— Я не дозволю їм з’їсти моє тістечко, — відповіла Джул. — Це моє сране тістечко і я його їстиму.
— Так. Ти захищаєш своє тістечко, — сказала Іммі. — І ти отримаєш його — шоколадне, з шоколадною глазур’ю, типу п’ятишарове. Проте, як на мене, справа ось у чому: ну ж бо, назви мене дурепою, але я не хочу тістечка. Можливо, я навіть не голодна. Я намагаюся просто бути. Існувати і насолоджуватися тим, що є переді мною. Я знаю, це розкіш, і я, напевно, сволота навіть через те, що володію нею, але я також думаю, що намагаюся цінувати її. Люди, дозвольте мені просто бути вдячною за те, що я тут, на цьому пляжі, й не почуватися так, наче мушу весь час боротися.