Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 4)
Донован смикнувся і штовхнув її у гомілку. Джул вдарила його в шию — і він завалився долілиць. Один міцний поштовх, і Донован гепнувся на землю. Він почав підводитись, але Джул схопила металеву кришку зі сміттєбака поруч і двічі вдарила його по голові. Він упав на купу мішків зі сміттям, з одного ока й чола потекла кров.
Джул трохи відступила. Вона все ще тримала кришку.
— Кидай свої ключі.
Застогнавши, Донован простяг ліву руку і жбурнув ключі, вони впали за кілька дюймів від його тіла.
Джул схопила ключі та відчинила багажник. Вона забрала свою валізу на роликах і стрімголов побігла вниз вулицею, перш ніж Донован зміг підвестися.
Коли шосе у Сан-Хосе-дель-Кабо лишилося далеко позаду, вона вповільнила ходу й оглянула свою сорочку. Одяг мав досить чистий вигляд. Джул спокійним та повільним рухом провела рукою по обличчю — на випадок, якщо на ньому щось було: бруд, піт або кров. Вона витягла з валізи пудреницю і, дивлячись у дзеркало через плече, оглянула себе ззаду.
Позаду нікого не було.
Вона нафарбувалася матовою рожевою помадою, закрила пудреницю та рушила ще повільніше.
Вона не повинна мати такий вигляд, наче від чогось тікає.
Повітря було тепле, а з барів гучно лунала музика. Поблизу багатьох барів вешталися туристи: білі, чорношкірі та мексиканці — усі налигані й галасливі. Дешевий відпочинок для простих людей. Джул викинула Донованові ключі та мобільний у сміттєбак. Вона шукала таксі або автобус, але не бачила жодного транспорту.
Що ж, нехай.
Їй треба сховатися й перевдягтися на випадок, якщо Донован шукатиме її. Якщо він працює на Ноа, то переслідуватиме Джул. Або просто захоче помститися.
Уявіть себе зараз на відео. Коли ви ходите, тіні проминають по вашій гладкій шкірі. Під одягом утворюються синці, але ж зачіска справляє неперевершене враження. Ви озброєні гаджетами, тоненькими шматками металу, які втілюють небачене майстерне поєднання технологій і нападу. При собі маєте отрути та антидоти.
Ви — центр історії. Ви і тільки ви. У вас є така собі цікава первісна казка, незвична освіта. Тепер ви безжальна, ви блискуча, ви практично безстрашна. Позаду — безліч жертв, тому що ви робите геть усе необхідне, аби лишитися живою, — а це норма вбитих на день, ось і все.
У світлі вікон мексиканського бару ви маєте розкішний вигляд. Після битви ви зашарілись. І дивіться, як вам пасує одяг.
Так, це правда, що ви злочинно жорстока. Навіть по-звірячому. Одначе це ваша робота, і ви напрочуд кваліфікована, тому це сексуально.
Джул продивилася хрінову купу фільмів. Вона знала, що жінки рідко опинялись у центрі таких історій. Натомість вони тішили око своєю вродою, були супутницями, жертвами або коханками. Здебільшого вони існували для того, щоб допомагати величному білошкірому гетеросексуальному героєві протягом його бісової епічної подорожі. Якщо у фільмі і була героїня, то важила вона дуже замало, одягу також було обмаль, а її зуби були виправлені.
Джул знала, що вона не схожа на тих жінок. Вона ніколи не виглядатиме, як вони. Але вона була усім, чим були ті героїні, а в деякому сенсі навіть більшим.
Вона також знала й це.
Вона дісталася третього бару в Кабо і шмигнула всередину. Бар був умебльований дерев’яними столами, а на стіні висіло риб’яче опудало. Більшість відвідувачів були американцями, які напивалися мов свині після дня спортивної риболовлі. Джул швидко попрямувала вглиб зали й, озираючись через плече, зайшла до чоловічого туалету.
У ньому нікого не було. Вона вмостилась у кабінці. Донован нізащо не шукатиме її тут.
Сидіння унітазу було мокре і заляпане жовтим. Джул, покопирсавшись у валізі, знайшла чорну перуку — лискучий «боб»[5] із чубком. Вона натягла перуку, стерла помаду, нанесла темний блиск для губ та припудрила носика. Поверх білої футболки вона вдягнула чорний кардиган і застебнула усі ґудзики.
Зайшов хлопець і скористався пісуаром. Джул нерухомо стояла, тішачись, що вбралася в джинси й важкі чорні чоботи. У нижньому кутку кабінки можна було побачити лише підошву та край валізи.
Зайшов наступний хлопець і скористався кабінкою поруч із Джул. Вона подивилася на його черевики.
Це був Донован.
То були його брудні білі крокси[6] То його подібні до лікарняних штани «Playa Grande». Кров пульсувала у вухах Джул.
Вона тихесенько підняла валізу з підлоги, тримаючи її так, аби він не побачив, і стояла нерухомо.
Донован змив, і Джул почула, як він почалапав до умивальника. Він відкрив воду.
Зайшов іще один хлопець.
— Можна позичити твій телефон? — запитав Донован англійською. — Швидкий дзвінок.
— Хтось відгамселив тебе, приятелю? — той хлопчина мав американський акцент, каліфорнійський. — Маєш такий вигляд, наче тобі добряче перепало.
— Я в порядку, — відповів Донован, — мені лише потрібен мобільний.
— З нього не можна телефонувати, тільки писати повідомлення, — сказав хлопець. — Мені треба до своїх друзяк.
— Я не збираюсь його красти, — мовив Донован. — Мені треба лише…
— Я сказав ні, зрозумів? А тобі всього найкращого, приятелю, — хлопець пішов, навіть не посцявши.
Доновану був потрібен телефон, бо він не мав ключів від машини й хотів, щоб його підкинули? Чи тому, що він хотів зателефонувати Ноа?
Він тяжко зітхнув, наче йому боліло. Більше воду він не відкривав.
Зрештою він пішов.
Джул опустила валізу на підлогу. Вона струсила руками, прагнучи відновити кровообіг та вигнула руки за спиною. Досі стоячи у кабінці, вона полічила гроші, песо й долари. Відкрила пудреницю і перевірила перуку.
Остаточно переконавшись, що Донован подався геть, Джул упевнено вийшла з чоловічого туалету, наче то була якась дрібничка, і попрямувала на вулицю. Ззовні вона протиснулася крізь натовп гульвіс, вийшла за ріг і зрозуміла, що їй пощастило. Під’їхало таксі. Вона застрибнула до машини і назвала Гранд Солмар, курорт поруч із «Playa Grande».
У Гранд Солмар Джул легко взяла інше таксі. Вона попросила нового водія відвезти її у дешеве місце за місцевими мірками. Водій привіз її до «Кабо Інн».
Це була справжня діра. Дешеві стіни, брудна фарба, пластикові меблі, пластикові квіти на стійці реєстрації. Джул зареєструвалася під фальшивим ім’ям та заплатила клерку в песо. Посвідчення особи він не просив.
Піднявшись у номер, вона скористалася маленькою кавоваркою та приготувала собі філіжанку кави без кофеїну. Вона поклала три порції цукру і сіла на край ліжка.
Чи слід їй тікати?
Ні.
Так.
Ні.
Ніхто не знав, де вона є. Ніхто на світі. Цей факт мав би зробити її щасливою. Джул хотіла зникнути, врешті-решт.
Але вона почувалася наляканою.
Дівчина хотіла, щоб Паоло був поруч. І Імоджен також.
Хотіла скасувати все, що трапилося.
Якби ж тільки можна було повернутися в часі, думала Джул, вона стала б кращою людиною. Або іншою людиною. Вона була б більше собою. Чи, можливо, менше собою. Вона не знала напевно, тому що вже не розуміла, ким зараз є і чи існує Джул взагалі, а не лише її постаті, які вона являла в різних ситуаціях.
Чи всі люди такі, без власних «я»?
Чи тільки Джул?
Вона не знала, чи зможе полюбити своє власне спотворене невідоме серце. Вона прагнула, аби хтось інший зробив це замість неї, побачив, як воно б’ється за ребрами, і сказав: «Я бачу справжню тебе. Ти є, ти рідкісна і гідна. Люблю тебе».
Як це похмуро й по-дурному — бути спотвореною та невідомою, не мати індивідуальної подоби, не мати самої себе, коли перед тобою простягається життя. Джул має силу-силенну рідкісних талантів. Вона тяжко працювала і, хай йому чорт, таки має що запропонувати. Вона все це знала.
Чого ж тоді вона одночасно почувається нікчемною?
Вона хоче зателефонувати Імоджен. Як би їй кортіло почути низький сміх Іммі та її швидкі речення, що вибовкують таємниці.
Як би вона хотіла сказати Імоджен: «Мені страшно». А Іммі відповіла б: «Але ти хоробра, Джул. Ти найхоробріша людина, яку я знаю».
Вона хотіла б, щоб Паоло підійшов, обійняв її та сказав, як колись, що вона найкраща і чудова.
Вона хотіла, щоб поруч опинився той, хто безумовно її любить, той, хто все їй пробачив би. А краще той, хто вже все знає та кохає її за це.
Ні Паоло, ні Іммі не були на таке здатні.
Проте Джул пам’ятає відчуття губ Паоло на її вустах і запах парфумів Іммі з ароматом жасмину.
У чорній перуці Джул спустилася до ресепшна «Кабо Інн». Вона продумала свою стратегію. Уночі в цей час стійка реєстрації не працювала, але Джул залишила клерку чайові, щоб той відкрив її для неї. За допомогою комп’ютера вона забронювала квиток із Сан-Хосе-дель-Кабо до Лос- Анджелеса на наступний ранок. Вона послугувалася власним ім’ям та оплатила своєю звичайною кредитною карткою, такою самою, яку використовувала в «La Playa Grande».
Потім вона поцікавилась у клерка, де можна купити авто за готівку. Він повідомив, що на задньому дворі працює дилер, який вранці може їй дещо продати за американські долари. Він написав адресу і сказав, що це ріг Ортіз та Ехідо.