Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 6)

— Я гадаю, ти помиляєшся щодо американської мрії, — мовила Джул.

— Ні, не помиляюся. Чому?

— Американська мрія — це бути героєм бойовика.

— Серйозно?

— Американці люблять воювати, — сказала Джул. — Ми прагнемо змінити закони або зламати їх. Нам подобаються ті, хто чинять самосуд. Ми в захваті від них, так? Супергерої, серії фільмів «Викрадена», що завгодно. Нам аби рухатися на захід і захоплювати землі тих людей, які мали її раніше. Безжально вбивати так званих поганих хлопців і боротись із системою. Ось це американська мрія.

— Розповіси це моїй мамі, — промовила Іммі. — Скажи: «Добридень! Іммі хоче вирости і радше чинити суд Лінча, аніж бути промисловим магнатом». Подивишся, що станеться.

— Я з нею поговорю.

— Добре. Це все виправить, — Іммі хихикнула і перекотилася на пляжному покривалі. Вона зняла сонячні окуляри. — У мами є переконання щодо мене, які не вписуються. Типу в дитинстві мені було б дуже важливо мати кількох друзів, яких також усиновили, щоб я не почувалася самотньою, інакшою абощо. Але на той час вона твердила щось на кшталт: «З Іммі все гаразд, їй це не потрібно, ми саме такі, як інші родини!» Згодом, п’ятсот років потому, у дев’ятому класі, вона прочитала статтю в журналі про названих дітей і вирішила, що мені треба потоваришувати з тією дівчиною, Джолі, яка щойно почала вчитись у Ґрінбраярі.

Джул пам’ятала її. Дівчина з вечірки до дня народження та з Американського театру балету.

— Моя мама уявляла нас двох разом, і я намагалась, але тій дівчині насправді не подобалася, — вела далі Іммі. — У неї було блакитне волосся. Дійсно дуже круте. Вона дражнила мене через моє ставлення до безпритульних котів та через читання «Гейді», вона сміялася з музики, яка мені була до душі. Але моя мама й далі телефонувала її матусі, вибудовуючи плани для нас обох. Вони уявляли між нами той цілісний зв’язок названих дітей, що ніколи не існував, — Імоджен зітхнула. — Все це було сумно. А згодом вона переїхала до Чикаґо, і моя мама облишила цю ідею.

— Тепер у тебе є я, — сказала Джул.

Іммі підвелася й торкнулася потилиці Джул.

— Тепер у мене є ти, і це робить мене менш ненормальною.

— Менш ненормальна — то добре.

Іммі відкрила охолоджувальну камеру і дістала дві пляшки домашнього холодного чаю. Вона завжди брала напої на пляж. Джул не подобалися тонкі шматочки лимону, що плавали в чаї, але вона все одно трішки надпила.

— Тобі гарно з короткою зачіскою, — додала Іммі, знову торкаючись шиї Джул.

На зимових канікулах після першого року навчання у коледжі Імоджен нишпорила в шафці для документів Ґіла Соколоффа, шукаючи записи про усиновлення. Знайти їх було неважко.

— Думаю, мені здавалося, що прочитання документа допоможе мені проникнути в сутність мого себесприйняття, — сказала вона. — Наче імена, які я дізнáюся, пояснять, чому я була такою нещасною у коледжі, або допоможуть відчути себе у деякому сенсі впевненою, а я такою ніколи не була. Проте ні.

Того дня Іммі та Джул поїхали до Менемші, рибацького селища недалеко від будинку Іммі на Віньярді.

Вони гуляли кам’яним пірсом, що простягався до моря. Чайки над головою описували кола. Вода хлюпала біля їхніх ніг. Дівчата сиділи на однаковій висоті зі скелями, простягнувши засмаглі ноги, що блищали від сонцезахисного крему.

— Так, то було цілковите лайно, — сказала Імоджен. — Імені батька взагалі не зазначено.

— Яке ім’я ти мала, коли народилася?

Іммі почервоніла і на мить натягла худі на обличчя. У неї були глибокі ямочки й рівні зуби. З-під її знебарвленого волосся, підстриженого під хлопця, виднілися маленькі вуха, одне було оздоблено потрійним пірсингом. Брови були вищипані у тонесенькі лінії.

— Не хочу казати, — пробубоніла вона до Джул зсередини тканини. — Зараз я ховаюсь у своєму худі.

— Давай. Ти почала цю історію.

— Якщо я скажу, то ти не сміятимешся? — Іммі скинула каптур і глипнула на Джул. — Форрест сміявся, а я розізлилася й не пробачала йому два дні, доки він не приніс мені шоколадних цукерок із лимонним кремом.

Форрест був хлопцем Іммі. Він жив спільно з ними в будинку на Віньярді.

— Форресту варто б повчитися манер, — мовила Джул.

— Він не подумав. Просто вибухнув сміхом. Потім він уклінно перепрошував, — Іммі завжди захищала Форреста, якого спершу критикувала.

— Будь ласка, назви своє ім’я, — попросила Джул. — Я не сміятимуся.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Іммі зашепотіла у вухо Джул:

— Мелоді, а потім Бейкон. Мелоді Бейкон.

— А середнє ім’я було? — запитала Джул.

— Ні.

Джул не засміялася, навіть не всміхнулася. Вона двома руками обійняла Іммі. Вони вдивлялись у море.

— Ти відчуваєш себе Мелоді?

— Ні, — Іммі була замислена, — але я також не відчуваю себе Імоджен.

Вони спостерігали за парою мартинів, які щойно приземлилися на скелю поруч.

— Чому померла твоя мама? — зрештою спитала Джул. — Чи було про це у тому документі?

— Перш ніж прочитати, я вже здогадувалася щодо основної причини, але так. У неї було передозування метадоном.

Джул збагнула ситуацію. Вона собі уявила, як її подруга немовлям у мокрих пелюшках повзає по брудній постільній білизні, тимчасом як її мати лежить поруч замурзана і під кайфом. Або мертва.

— У мене на правому плечі два шрами, — заговорила Іммі. — Маю їх, відколи переїхала жити до Нью-Йорка. Наскільки знаю, вони завжди у мене були. Мені ніколи не спадало на думку запитати про них, але медсестра у Вассарі сказала, що це опіки. Наче від цигарки.

Джул не відала, що сказати. Вона хотіла розв’язати проблеми крихітки Іммі, але Патті та Ґіл Соколофф вже давно зробили це.

— Мої батьки також мертві, — врешті вимовила Джул. Уперше вона говорила про це вголос, хоча Іммі вже знала, що Джул виховувала тітка.

— Я це зрозуміла, — сказала Іммі. — Але я також утямила, що ти не хочеш про таке говорити.

— Не хочу, — погодилася Джул. — У будь-якому разі, не тепер, — вона відхилилася, віддаляючись від Імоджен. — Поки що я не знаю, яку історію про це розповісти. Вона не… — слова зраджували її. Вона не могла відшукати щось, як Іммі, аби знайти себе. — Історія не складеться.

Це було правдою. На той час Джул лише починала складати первісну казку, на яку згодом посилатиметься, але вона не могла, не могла більше нічого сказати.

— Усе гаразд, — заспокоїла її Імоджен.

Вона залізла в наплічник і витягла грубу плитку молочного шоколаду. Потім наполовину розгорнула її і відламала шматки для Джул та для себе. Джул сперлась об скелю, шоколад танув у роті, сонце зігрівало їй обличчя. Іммі відганяла мартинів, які жебрачили поруч, горлаючи на них.

Джул відчувала, що повністю знає Імоджен. Між ними усе було зрозумілим, і так завжди буде.

А зараз у гуртожитку Джул відклала «Нашого спільного друга»[12], де на початку історії у Темзі знайшли чиєсь тіло. Їй не подобалося читати про таке — опис мертвого тіла, що розкладається. Для Джул дні тягнулися нескінченно довго, відколи стало відомо, що Імоджен Соколофф укоротила собі віку в тій самій річці, набивши кишені камінням та зістрибнувши з Вестмінстерського мосту. Вона залишила передсмертну записку в хлібниці.

Джул думала про Іммі щодня. Щогодини. Вона згадувала, як Іммі затуляла обличчя руками або каптуром, коли почувалася вразливою. Її високий дзюркотливий голос. Імоджен крутила каблучки навколо пальців. Вона мала два опіки від цигарок на передпліччі та шрам на одній руці від гарячої форми з вершковими брауні. Вона швидко і різко шинкувала цибулю великим нестандартним ножем — цього дівчина навчилася з кулінарних відео. Від неї пахло жасмином, а іноді кавою з вершками і цукром. Вона користувалася цитриновим спреєм для волосся.

Імоджен Соколофф була з тих дівчат, про котрих учителі думають, що ті не вчаться на повну силу. Тим типом дівчат, які прогулюють навчання і наповнюють свої улюблені книжки стікерами. Іммі відмовлялася прагнути величі або працювати на успіх за визначенням інших. Вона понад усе намагалася вирватися від чоловіків, які бажали панувати над нею, та жінок, які вимагали її виняткової уваги. Вона знову і знову відмовлялася бути відданою будь-якій одній людині, натомість залюбки дбала про створення власного затишку, визначення якого мала своє, і в цьому вона була майстром. Вона брала гроші своїх батьків, але не їхній контроль над власною особистістю, і скористалася зі своєї удачі, щоб віднайти себе, відшукати інший спосіб життя. Це був особливий вид хоробрості, який часто хибно приймають за егоїзм і лінощі. Вона була з тих дівчат, про котрих можете подумати: простісінька білявка з приватної школи. Але ви дуже помилилися б, якби обмежилися цим.

Сьогодні, коли гуртожиток прокинувся й туристи нетвердою ходою попрямували до ванної кімнати, Джул вийшла на вулицю. Вона витратила день, як зазвичай і робила, на самовдосконалення. Вона протягом кількох годин ходила залами Британського музею, вивчаючи назви картин і сьорбаючи різні дієтичні коли з маленьких пляшечок. Годину вона простояла у книгарні, закарбовуючи у пам’ять мапу Мексики, а потім вивчила напам’ять розділ із книжки під назвою «Управління капіталом: вісім основних принципів».

Вона хотіла зателефонувати Паоло, але не змогла.

Вона не відповідатиме на жодні виклики, за винятком того, на який чекає.

Коли Джул виходила з метро поблизу хостелу, задзвонив мобільний. Це була Патті Соколофф. Джул побачила номер і заговорила зі своїм звичним американським акцентом.