Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 32)

— У тебе немає пляжних речей?

Джул подумала, як їй найпривабливіше відповісти, і її слова виявилися правдою.

— Я пришла сюди спонтанно, — промовила вона. — Я іноді піддаюсь імпульсам. Я не планувала сьогодні йти на пляж.

— Маю в сумочці зайвий купальник, — сказала Імоджен на диво лагідно. — Хочеш поплавати разом? Мені до чортів спекотно, тож або я просто зараз іду купатися, або дістану тепловий удар, і Форресту доведеться нести мене увесь довгий довбаний шлях, — вона кинула погляд на вузьке Форрестове тіло. — Не знаю, чи до снаги це йому. То ти хочеш поплавати?

Джул підняла брови.

— Я могла б до вас приєднатися.

Витягши з сумки бікіні, Імоджен простягла Джул.

Купальник був білий і дуже відвертий.

— Швиденько одягай його під спідницю, а ми чекатимемо на тебе у воді.

Імоджен разом із Форрестом, сміючись, побігли до моря.

Джул уперше вдягла речі Імоджен.

У купальнику Іммі вона пірнула у хвилі й виринула, сповнена дивовижного щастя. День був блискучим і, здавалося, не можна не відчувати вдячності за змогу стояти в океані, дивлячись на обрій, поки навколо хлюпає солона вода. Форрест й Іммі мало розмовляли, натомість пірнали у хвилі, верещали та сміялися. Утомившись, вони ставали навшпиньки туди, де падали хвилі, легко підстрибували і дозволяли воді нести їх, піднімаючи та опускаючи. «Ось іде велика» — «Ні, наступна ще більша. Он, бачиш?» — «О, чорт, я ледь не померла, але це було чудово».

Коли всіх трьох уже трусило, а пальці посиніли, вони повернулися на ковдру Імоджен, і Джул опинилася посередині. З одного боку, загорнувшись у тематичний морський рушник, лежав Форрест, а з другого — обличчям до сонця вмостилась Імоджен, досі вкрита краплями води.

— Куди ти поїхала після Ґрінбраяра? — запитала Імоджен.

— Після того як мене вигнали, — відповіла Джул. — Ми з тіткою поїхали з Нью-Йорка.

— Тебе не виганяли, — уїдливо промовила Імоджен. Форрест відклав свій журнал.

— Ні, справді, мене вигнали, — обоє вже були зацікавлені. — Через проституцію, — сказала Джул.

Обличчя Імоджен потемніло.

— Жартую. Це був жарт.

Імоджен почала сміятися, повільно й тихо, затуливши рот рукою.

— Тіна, чи як там її, мала звичку хапати мене за штани і труси й різко натягувати вгору, а також виголошувала погрозливу маячню в роздягальні, — сказала Джул. — Зрештою я вдарила її головою об цегляну стіну. Як наслідок, їй накладали шви.

— Це та, з хвилястим волоссям? Висока? — уточнила Імоджен.

— Ні. Менша, та, що крутилася довкола високої.

— Не можу її уявити.

— Це на краще.

— І ти вдарила її головою об стіну?

Джул кивнула.

— Я забіяка. Можна назвати це даром.

— Забіяка? — перепитав Форрест.

— Боєць, — відповіла Джул. — Не задля розваги, але… ну, розумієш. Самозахист. Боротьба зі злом. Захист Готем-Сіті[46].

— Не може бути, щоб я ніколи не чула про те, як ти відправила дівчину до лікарні, — сказала Імоджен.

— Це тримали в таємниці. Тіна не хотіла про таке розповідати через те, що вона робила мені до того, як я її зупинила, розумієш? І це виставило б Ґрінбраяр у негарному світлі. Дівчата б’ються. Це сталося просто перед зимовим концертом, — пояснила Джул, — коли приїхали всі батьки. Мені дозволили заспівати на концерті, перш ніж вигнати. Пам’ятаєш? Керевей виконувала соло.

— О, так. Пейтон Керевей.

— Ми співали пісню Ґершвіна.

— І пісню «Рудольф»[47], — додала Імоджен. — Ми були занадто дорослі, щоб співати «Рудольфа». Це було сміховинно.

— Ти була вдягнена в синю оксамитову сукню зі шлярками попереду.

Імоджен закрила обличчя долонями.

— Не можу повірити, що ти пам’ятаєш цю сукню! Мати завжди змушувала мене вбиратися в таке на свята, а ми ж навіть не святкували Різдво. Вдягала мене, наче американську ляльку.

Форрест штурхнув Джул у плече.

— Ти, мабуть, восени почнеш навчатися в університеті.

— Насправді я рано закінчила середню школу і вже рік як студентка.

— Де?

— У Стенфордському університеті.

— Знаєш Еллі Торнберрі? — запитала Імоджен. — Вона також там навчається.

— Не згадаю.

— А Вокера Д’Анджело? — запитав Форрест. — Він здобуває ступінь з історії мистецтва.

— Форресту подобається університет, — сказала Імоджен. — А для мене він був наче будинок у чортовому пеклі, тож я більше не навчаюся.

— Утім, ти не дуже й намагалася, — заперечив Форрест.

— Ти говориш, як мій батько.

— О, бу-бу-бу.

Іммі наділа сонцезахисні окуляри.

— Форрест пише роман.

— Що за роман? — спитала Джул.

— Трохи Семюела Беккета[48] в поєднанні з Гантером С. Томпсоном[49], — відповів Форрест. — А ще я великий шанувальник Пінчона[50], тому відчуватиметься його вплив.

— Прапор тобі в руки, — сказала Джул.

— Ох, ти справді забіяка, — озвався Форрест. — Мені типу вона подобається, знаєш, Імоджен?

— Йому подобаються норовливі дівчата, — пояснила Імоджен. — Це одна з його небагатьох привабливих якостей.

— А нам він подобається? — запитала в неї Джул.

— Ми терпимо його, бо він має гарну зовнішність, — відповіла Іммі.

Визнавши, що зголодніли, вони пішли по крамницях Аквінни[51]. Знайшовши скупчення торговельних кіосків з їжею та напоями, Форрест замовив три паперові пакети з картоплею фрі на всіх.

Іммі широко всміхнулася до хлопця за стійкою і сказала: «Ти сміятимешся з мене, але мені типу потрібні чотири скибочки цитрини на лимонад. Я шаленію від цитрин. Можеш зробити це для мене?»

Він перепитав: «Цитрина?»

— Чотири скибочки, — відповіла Іммі. Вона поклала лікті на стійку і нахилилася вперед, повернувши обличчя до нього.

— Звісно, — промовив хлопець.

— Ти смієшся з моєї примхи, — сказала вона.