Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 33)

— Не сміюся.

— Подумки смієшся.

— Ні, — він порізав лимон і штовхнув його через стійку до неї в червоно-білій паперянці.

— Тоді дякую, що так серйозно поставився до моєї цитрини, — сказала Імоджен. Вона взяла одну скибочку, поклала до рота і почала жувати, прагнучи вичавити трохи соку. З ротом, повним лимона і цедри, вона процідила: «Для лимонів дуже важливо, щоб їх поважали. Це змушує їх відчувати себе цінними».

Вони сиділи за столиком із видом на стоянку з одного боку та на море з другого. На іншому боці паркувального майданчика люди запускали повітряних зміїв. Дув сильний вітер. Столик був пошарпаний, сірий, горбкуватий. Імоджен з’їла один-два шматочки картоплі, а потім дістала зі своєї сумки ложку і почала їсти нею.

— Ти тут сама? — запитала Іммі. — На Віньярді?

Форрест розкрив свій часопис. Він сидів, трохи відвернувшись від них.

Джул кивнула.

— Так. Я залишила Стенфорд, — вона розповіла історію про тренера-збоченця та втрату стипендії. — Не хочу повертатися додому. Ми з тіткою не ладнаємо.

Іммі нахилилася вперед.

— Це та, з ким ти живеш?

— Ні, я більше не спілкуюся з родиною.

Форрест фиркнув:

— Імоджен також.

— Я спілкуюся, — заперечила Імоджен.

— Ні, не спілкується вона, — сказав він.

Джул зазирнула в очі Імоджен.

— Тоді це в нас спільне.

— Гадаю, так, — Іммі викинула бананову шкірку в сміття. — Слухай, ходімо з нами додому. Поплаваємо в басейні, а ти можеш залишитися на обід. Приїдуть деякі тимчасові люди, нові друзі, які будуть на острові два-три тижні. Ми смажитимемо стейки на грилі. Це поруч, у Менемші. Ти такого будинку зроду не бачила. Він величезний.

Відповіддю було «так», але Джул вагалася.

Імоджен підсіла ближче до Джул і посунула свої ноги до її ніг.

— Нумо. Буде весело, — улесливо мовила вона. — Я вже вічність не мала дівочих розмов.

У будинку в Менемші були такі високі стелі та настільки широкі вікна, що повсякденні справи, здавалося, забирали додаткову кімнату та освітлення. Напої здавалися більш шипучими й прохолоднішими, ніж будь-яке питво взагалі.

Джул, Форрест і Іммі плавали в басейні, а потім користувалися душем. Тимчасові люди приїхали на вечерю, але Джул вже могла сказати, що вона до них не належала: через те, як Імоджен гукала її, аби вона підійшла до гриля перевірити стейки, через те, як Іммі сиділа на терасі, скрутившись біля ніг Джул. Імоджен запропонувала їй переночувати в одній з гостьових кімнат, тимчасом як інші друзі залазили до автівки. Вони запропонували відвезти Джул до готелю вже темними дорогами острова.

Вона відмовилася.

Іммі показала Джул кімнату на другому поверсі. Величезне ліжко, білі штори — і, хай як дивно, маленький старомодний кінь-гойдалка та колекція старих флюгерів, що розмістилися на великому дерев’яному столі. Після тривалих годин на осонні Джул провалилась у глибокий сон.

Наступного ранку надутий Форрест відвіз Джул до готелю, щоб вона забрала звідтіля речі. Коли Джул знов увійшла з валізою, Іммі прикрасила кімнату чотирма вазами із квітами. Чотирма. Також вона залишила книжки на тумбочці: «Ярмарок марнославства» Теккерея і «Великі сподівання» Діккенса, а ще путівник по Мартас-Віньярду.

Так почався перелік днів, що перетікали один в інший. Люди Іммі, тимчасові та літературні друзі тижня, набуті на пляжі або на блошиному ринку, кружляли будинком. Вони плавали в басейні, допомагали з пікніками й істерично реготали, хапаючись за груди. Всі без винятку були молоді: симпатичні, розпещені хлопці та однаковою мірою гарні, галасливі дівчата. Більшість із них виявилися кумедними й балакучими, не у фізичній формі та любили припадати до чарки. Студентська молодь й учні мистецьких шкіл. Окрім того, вони мали різне походження та сексуальну орієнтацію. Імоджен була дитиною Нью-Йорка: з неупередженими поглядами, які Джул бачила лише по телебаченню, без сумніву, й цілком упевнена у власній бажаності як подруги і господині.

У Джул забрало день чи два на те, щоб пристосуватись, але незабаром вона усвідомила, що їй зручно. Вона зачарувала тимчасових людей історіями з Ґрінбраяра, Стенфорду та, меншою мірою, Чикаго. Вона охоче сперечалася з ними, коли вони хотіли цього. Вона фліртувала з ними, забувала їхні імена й повідомляла їм про це, тому що факт забуття імен змушував захоплюватися нею і бажати, щоб вона запам’ятала їх. Спочатку вона відправляла фотографії Патті Соколофф і писала їй невимушені, обнадійливі повідомлення. Але тривало це недовго: незабаром Джул почала ігнорувати Патті так само, як Імоджен.

Іммі змусила її відчувати себе бажаною. Незвичне задоволення від цього наповнило Джул.

Якось, після двох тижнів перебування Джул у домі Імоджен, вона вперше лишилася сама. Форрест з Іммі пішли на побачення в новий ресторан, який Іммі хотіла відвідати.

Джул поласувала залишками з пікніка перед телевізором, а потім зішла нагору. Вона хвилину постояла біля дверей до спальні Іммі, зазирнувши всередину.

Ліжко було заправлене. На столі лежали книжки, баночка крему для рук, футляр до лінз Форреста та порожній зарядний пристрій. Джул увійшла, відкрутила флакон з парфумами і нанесла трошки на зап’ястя, потерши одне об одне.

У шафі висіла сукня Імоджен, у яку вона часто вбиралася. Це була темно-зелена максі з тонкої бавовни та глибоким V-подібним вирізом спереду, через який не було змоги вдягати бюстгальтер. Іммі пласка, тож це не мало значення.

Без вагань Джул скинула свої спортивні шорти і побляклу, зношену Стенфордську футболку. А потім і бюстгальтер.

Вона вдягла сукню Іммі через голову. Потім знайшла босоніжки. На туалетному столику розмістилася колекція Іммі — вісім каблучок у формі тварин.

Навпроти стіни висіло дзеркало на повен зріст у срібній рамці. Джул повернулася й кинула погляд на своє віддзеркалення. Її волосся було зібране у хвіст, але окрім цього, у тьмяному освітленні кімнати вона скидалася на Імоджен. Переважно.

То ось як це насправді. Сидіти на ліжку Імоджен. Користуватися її парфумами та взувати її підбори.

Іммі лежала в цьому ліжку вночі, поруч із Форрестом, але його можна замінити. Іммі наносила цей крем на руки, позначала прочитані місця закладками.

Уранці вона, розплющивши очі, бачила ці блакитно-зелені простирадла та краєвид моря. Ось як відчувати, що цей величезний будинок належав їй, що ніколи не треба непокоїтися про гроші чи виживання, що тебе люблять Ґіл і Патті.

Бути настільки гарно вбраною, без жодних зусиль.

— Що це?

У дверях стояла Іммі. Вона була вдягнена в джинсові шорти та Форрестів худі. На губах сяяв червоний блиск, яким вона зазвичай не користувалася. Вона не дуже скидалася на звичну Імоджен, як на Джул.

Джул охопив сором, але вона усміхнулася.

— Я гадала, що це не створить проблеми, — відповіла вона. — Мені потрібна сукня. Той хлопець телефонував, хвилину тому.

— Що за хлопець?

— З Оук Блаффс, ми з ним розмовляли, коли я каталася на каруселі.

— Коли це було?

— Він щойно написав і запитав, чи не хочу я зустрітися в парку скульптур за півгодини.

— Байдуже, — сказала Іммі. — А тепер зніми, будь ласка, мій одяг.

Обличчя Джул запалало.

— Я думала, ти не будеш проти.

— То ти перевдягаєшся чи ні?

Джул скинула верхню частину зеленої сукні Іммі й підняла свій бюстгальтер з підлоги.

— Це мої каблучки? — запитала Іммі.

— Так.

Не було потреби ховатися.

— Чому ти вдягла мої речі?

Джул вилізла із сукні й повернула її назад на вішак. Вона натягла решту власного одягу і поклала каблучки на столик.

— Мені здається, ніхто на тебе в парку скульптур не чекає, — промовила Іммі.

— Думай, що хочеш.

— Що відбувається?

— Вибач, що я вбиралася у твій одяг. Цього більше не повториться. Гаразд?

— Гаразд, — Імоджен спостерігала, як Джул поклала босоніжки до шафи і взула кросівки. — У мене є питання, — сказала вона, коли Джул проходила повз неї до зали.

Обличчя Джул досі пашіло. Вона не хотіла говорити.