Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 31)

Скотт мовчки пішов. За хвилину Іммі постукала у дверцята душу: «Я бачу твої ноги, Джул».

Джул забракло повітря.

— Чому ти підслуховуєш розмови інших людей? — грубо спитала Іммі.

Джул щільно огорнулася рушником і відчинила дверцята душу.

— Я висихала. Ви вийшли надвір. Я не знала, що робити.

— Ти завжди ховаєшся поруч. Шпигуєш. Таке нікому не подобається.

— Я зрозуміла. Можна мені тепер вдягнутись?

Імоджен пішла.

Джул закортіло рушити за нею і дати ляпасу по брехливому, вродливому обличчю Іммі.

Вона хотіла відчути себе праведною і сильною, а не присоромленою та зрадженою.

Утім, їй випаде позбутися цього гніву інакше.

Вона зняла купальник і захисні окуляри з гачка. У басейні Джул вільним стилем пропливла милю.

Друга миля. Вона плавала доти, аж доки руки не почали тремтіти.

Зрештою Джул впала на рушник на дерев’яній терасі. Вона повернулась обличчям до сонця і не відчула нічого, окрім втоми.

Трохи пізніше вийшла Імоджен. Вона несла миску кексів із шоколадними крихтами.

— Я спекла це, — сказала вона, — хочу перепросити.

— Нема за що вибачатися, — не поворухнувшись, відповіла Джул.

— Я наговорила тобі грубощів. І брехала тобі.

— Наче мені не байдуже.

— Тобі справді не байдуже.

Джул нічого не відповіла.

— Я знаю, що тобі не все одно, білочко. Між нами не мусить бути брехні. Ти розумієш мене набагато краще, ніж Форрест. І ніж Брук.

— Можливо, це правда, — Джул не втрималась і всміхнулася.

— Ти маєш право злитися. Я був неправа. Знаю це.

— Можливо, це також правда.

— Думаю, таким чином я хотіла відштовхнути Форреста. Я так вчиняю, коли втомлююся від хлопців. Зраджую їх. Шкода, що я тобі не розповіла. Насправді, я не пишаюся собою.

Імоджен поставила кекси біля плеча Джул і лягла на терасу. Їхні тіла опинились паралельно одне до одного.

— Я хочу відчувати себе як удома і прагну втекти, — провадила Іммі. — Волію бути пов’язаною з людьми і хочу відштовхувати їх. Хочу бути закоханою та вибираю хлопців, але навіть непевна, чи вони мені подобаються. Або я кохаю їх і все руйную, або, можливо, руйную навмисно. Навіть не знаю, що з цього обрати й наскільки все заплутано?

— Десь посередині, — відповіла Джул, осміхнувшись. — Але не докорінно. За шкалою від одного до десяти, думаю, це сім.

Вони ще хвилину полежали в тиші.

— Але сьомий рівень заплутаності, мабуть, нормально, — додала Джул.

— Чи можу я, будь ласочка, підкупити тебе кексами, щоб ти пробачила мені? — запитала Іммі.

Джул узяла кекс і відкусила шматок.

— Скотт розкішний, — сказала вона, проковтнувши. — Що робити з таким хлопцем: залишити його самого і дивитися, як він чистить басейн? Гадаю, ти за законом повинна була осідлати його.

Імоджен застогнала.

— Ну чому він настільки сексуальний? — вона схопила руку Джул. — Я була такою відьмою. Вибачиш мені?

— Завжди.

— Ти просто чудова, моя білочко. Ходімо зі мною зараз до магазину! — вона сказала це так, ніби там буде надзвичайно весело.

— Я стомилася. Нехай Брук із тобою сходить.

— Не хочу Брук.

Джул підвелася.

— Не кажи Форресту, що ми їдемо, — попросила Іммі.

— Не скажу.

— Звісно, не скажеш, — Імоджен усміхнулася до Джул. — Я знаю, що можу розраховувати на тебе. Ти нічого взагалі йому не розповіси, чи не так?

6

Кiнець червня 2016 року

Мартас-Вiньярд, Массачусетс

За одинадцять тижнів до того, як Іммі приготувала кекси, Джул опинилася на пляжі Мошап без рушника й купальника. Сонце яскраво світило, і день був спекотний. Після тривалого спуску зі стоянки вона походжала уздовж краю води. Над нею височіли величезні глинисті скелі шоколадного, перламутрового та іржавого кольору. Глина була потрісканою й ледве м’якою на дотик.

Джул скинула взуття і нерухомо стояла, зануривши пальці ніг у море. Десь за п’ятдесят ярдів від неї влаштовувалась Імоджен зі своїм другом, воліючи провести другу половину дня на пляжі. У них не було шезлонгів, але хлопець дістав із сумки бавовняну пляжну ковдру, рушники, журнали та маленьку холодильну камеру.

Вони скинули одяг на пісок, намастилися сонцезахисним кремом і попивали з бляшанок, які діставали з холодильника. Імоджен читала, розкинувшись на ковдрі. Хлопець збирав і складав каміння, одне на одне, споруджуючи витончену скульптуру на піску.

Джул попрямувала до них. На відстані кількох ярдів вона погукала: «Іммі, це ти?»

Імоджен не озирнулась, але хлопець тицьнув її в плече: «Вона назвала твоє ім’я».

— Імоджен Соколофф, чи не так? — запитала Джул, наблизившись до них. — Це я, Джул Вест Вільямс. Пам’ятаєш?

Імоджен примружилась і підвелася. У сумці вона намацала сонцезахисні окуляри й одягла їх.

— Ми разом вчилися, — провадила Джул. — У Ґрінбраярі.

«Її цікаво роздивлятися», — подумала Джул. Довга шия, високі вилиці. Засмагла шкіра. Однак Іммі була худою і кволою.

— Справді? — запитала вона.

— Лише частину першого року. Потім я перевелася, — відповіла Джул. — Але я тебе пам’ятаю.

— Вибач, як кажеш, тебе звати?

— Джул Вест Вільямс, — знову назвала себе Джул. Коли Імоджен наморщила чоло, Джул додала: — Я вчилася на курс молодше за тебе.

Іммі всміхнулася.

— Ну що ж, приємно знову зустрітися з тобою, Джул. Це мій хлопець Форрест.

Джул ніяково застигла. Форрест збирав своє пряме волосся в пучок. Поруч із ним лежав примірник часопису «Нью-Йоркер».

— Хочеш пити? — запитав він напрочуд дружнім тоном.

— Дякую, — Джул стала навколішки на край ковдри і взяла банку дієтичної коли.

— У тебе такий вигляд, ніби ти кудись прямуєш, — сказала Імоджен. — Із сумкою, несеш взуття в руках.

— О, я…