Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 27)

— Ти хочеш піти до маяка?

— Я могла б.

— Але чи ти хочеш?

— Що ти хочеш, аби я відповіла, Джул? «О, побачити маяк — це моя мрія»? На Віньярді я бачила чортів маяк кожен день свого життя. Ти хочеш, щоб я сказала, що вмираю, так хочу піднятися туди зі своєю скривавленою ступнею в таку шалену спеку й побачити крихітну споруду, що скидається на мільйон крихітних споруд, які я бачила раніше безліч разів? Цього ти хочеш?

— Ні.

— Тоді чого ти хочеш?

— Я просто спитала.

— Я волію повернутися до готелю.

— Та ж ми щойно приїхала сюди.

Імоджен вилізла з води, вдягнулась і проштовхнула поранену стопу в сандалю.

— Можемо повернутися, будь ласка? Я хочу зателефонувати Форресту. Мій мобільник тут не працює.

Джул висушила ноги і взулася.

— Чому ти хочеш зателефонувати йому?

— Тому що він мій хлопець, і я сумую за ним, — відповіла Іммі. — А що ти думала? Що я порвала з ним?

— Я нічого не думала.

— Я не порвала з ним. Я зробила перерву й приїхала на Кулебру, ось і все.

Джул закинула на плече сумку, у якій лежали їхні спільні речі.

— Хочеш повернутися, то вертаймося.

Від захвату, який Джул відчула за останні кілька днів, вона була як вичавлений лимон. Усе здавалося напруженим і буденним.

Вони витягли човен досить далеко на берег, отож, повернувшись на пляж, мали штовхати його по піску. Потім вони застрибнули до човна, відв’язали весла і почали гребти, щоб спустити його на воду досить глибоко, аби той тримався на воді й вони змогли запустити мотор.

Імоджен не говорила багато.

Джул запустила двигун і тримала курс на Кулебру, яка була помітна з відстані.

Іммі сиділа на передній частині човна, її профіль драматично вирізнявся проти моря. Джул глянула на неї і відчула хвилю приязні. Іммі була прекрасна, і в її красі помітно було те, що вона добра. Добра до тварин. Вона з тих друзів, які приносять вам каву, приготовлену саме так, як вам подобається, купують квіти, позичають книжки і печуть кекси. Ніхто краще за Іммі не знає, як веселитися. Вона привертає до себе людей; усі її люблять. Вона має своєрідну силу — гроші, ентузіазм, незалежність, — яка осяює її. Й ось тут була Джул, у відкритому морі, в шаленому бірюзовому морі, поруч із цією рідкісною, унікальною людиною.

Ніщо з їхньої суперечки не важило. Це була втома, от і все. Навіть найкращі друзі сваряться. Це складник щирих взаємин.

Джул заглушила мотор. Море було дуже спокійне. На обрії ніде не було іншого човна.

— Усе гаразд? — запитала Імоджен.

— Мені шкода, що я наполягла взяти в прокат цей йолопський човен.

— Усе добре. Але, будь ласка, послухай. Я повертаюся на Віньярд, щоб бути з Форрестом уже завтра вранці.

Джул запаморочився світ.

— Чому?

— Я казала тобі, що сумую за ним. Мені зле від того, як я поїхала. Я була засмучена через… — Іммі зупинилася й, вагаючись, дібрала слова. — Через те що сталося з прибиральником. І через те, як Форрест уладнав ту ситуацію. Проте мені не слід було тікати. Я забагато втікаю.

— Ти не мусиш повертатися на Віньярд через те, що почуваєшся вдячною Форресту і всім людям, — сказала Джул.

— Я кохаю Форреста.

— Тоді чому ти постійно йому брешеш? — вигукнула Джул. — Чому ти тут, зі мною? Чому ти досі думаєш про Ісаака Таппермана? Люди не вчиняють так, коли закохані. Не можна лишати коханого посеред ночі й чекати, що він тішитиметься, коли ти знову з’явишся. Не можна нікого так кидати.

— Ти заздриш мені через Форреста. Я зрозуміла. Але я не якась лялька, з котрою можна гратись і не ділитися, — відрубала Іммі. — Я гадала, що подобаюся тобі за те, ким я є — без моїх грошей, без усього. Я гадала, що ми подібні й що ти мене зрозуміла. Було легко усе тобі розказувати. Та чимраз більше відчуваю, що ти маєш таке собі уявлення про мене: «Імоджен Соколофф», — вона так вимовила своє ім’я, ніби воно було написане курсивом, — але це не я. У тебе таке уявлення про людину, котра тобі подобається. А я не така. Тобі просто хочеться носити мій одяг, читати мої книжки і фантазувати з моїми грішми. Це не справжня дружба, Джул. То не справжня дружба, коли я геть усе оплачую, а ти все позичаєш, цього недосить. Тобі потрібні всі мої таємниці, а потім ти ними мені докоряєш. Мені тебе шкода, дійсно. Ти мені подобаєшся — та іноді ти стаєш типу моєю копією. Мені дуже шкода, що доводиться це казати, але ти…

— Що?

— Ти незрозуміла. Ти постійно змінюєш деталі історій, які розповідаєш, і це має вигляд, типу ти ніколи їх навіть не знала. Мені не треба було запрошувати тебе залишитися з нами в будинку на Віньярді. Деякий час було добре, але тепер я якимось чином почуваюся так, наче мене використали і навіть збрехали. Мені слід звільнитися від тебе. Ось правда.

Памороки посилилися.

Іммі не могла мати на увазі того, про що говорила.

Джул упродовж багатьох тижнів робила геть усе, що хотіла Імоджен. Вона лишала Іммі, коли та воліла побути на самоті, ходила по крамницях, коли цього прагнула Іммі. Вона терпіла Брук, терпіла Форреста. Джул слухала історії, коли це було треба, і так само їх розповідала, коли від неї цього вимагали. Вона пристосувалася до оточення та вивчила всі кодекси поведінки у світі Іммі. Вона тримала язик на припоні. Вона прочитала сотні сторінок Діккенса.

— Я — це не мій одяг, — сказала Імоджен. — Я — це не мої гроші. Ти хочеш, аби я була такою людиною…

— Я не хочу, щоб ти була кимось, ким ти не є, — перервала Джул. — Не хочу.

— Ні, хочеш, — наполягала Імоджен. — Ти хочеш, аби я приділяла тобі увагу, коли я цього не бажаю. Ти хочеш, аби я була вродливою і легкою, коли іноді я почуваюся потворною і мені важко. Ти посадовила мене на трон, і волієш, аби я завжди готувала смачну їжу, читала чудову літературу і була золотою з усіма, але то не я, і це виснажує. Я не хочу виряджатись і втілювати уявлення, яке маєш про мене.

— Неправда.

— Це величезний тягар, Джул. Він мене виснажує. Ти тиснеш на мене, щоб я була для тебе кимось, а я не хочу цим ставати.

— Ти моя найближча подруга, — то була правда, і вона вилетіла з грудей Джул голосно і жалісно. Джул завжди ледве помічала людей з минулого. Вони не були належними; вони не справляли впливу на неї, і вона жодного разу не схибила. Джул наговорила сотні побрехеньок, щоб Іммі полюбила її. Вона заслужила цю любов в обмін на тих людей.

Іммі струснула головою.

— За кілька тижнів цього літа у мене вдома? Твоя найближча подруга? Це неможливо. Слід було попросити тебе поїхати після перших вихідних.

Джул стояла. Іммі сиділа на краю передньої частини човна.

— Що я такого вчинила, що ти ненавидиш мене? — запитала Джул. — Не розумію, що я накоїла.

— Ти нічого не накоїла! Я тебе не ненавиджу.

— Я хочу знати, що я зробила неправильно.

— Послухай. Я запросила тебе поїхати зі мною лише тому, щоб ти змовчала, — відповіла Імоджен. — Я запросила тебе сюди, щоб закрити тобі рота. Ось і все.

Вони мовчали. Це речення стояло між ними: «Я запросила тебе сюди, щоб закрити тобі рота».

Імоджен далі провадила:

— Я більше не в змозі витримувати цю подорож. Не можу терпіти те, що ти позичаєш мій одяг і отак дивишся на мене, типу мене завжди мало, погрожуєш мені й хочеш, аби я постійно дбала про тебе. Не можу.

Джул не думала, не могла думати.

Вона підняла весло з дна човна і вдарила навідліг.

Край весла влучив Іммі в голову. Спочатку гострим ребром.

Іммі впала. Судно сильно захиталося. Джул підійшла ближче, а Іммі перевернулася горілиць. Вона мала здивований вигляд, і Джул відчула радість перемоги: противник її недооцінив.

Вона знову опустила весло на янгольське обличчя. Тріснув ніс і вилиці. Одне око випнулось і потекло. Джул вдарила втретє — і звук був жахливий, голосний і, певним чином, вирішальний. Щелепа Імоджен, її права та врода, а також пиха і байдужість — усе це було знищено силою правиці Джул. Джул стала бісовою переможницею, і на мить це було прекрасно.

Іммі зісковзнула зі свого місця у воду. Під вагою її тіла човен нахилився. Джул заточилася, сильно забившись стегном о борт човна.

Іммі двічі судомно сіпнулася, розбризкуючи воду. Вона боролася. Її очі були залиті кров’ю, що просотувалася крізь бірюзову воду. Її біла сорочка плавала навколо неї.

Радість перемоги зникла, тож Джул стрибнула в море і вхопила Іммі за плече. Вона прагнула відповіді.

Іммі винна їй відповідь.