Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 26)

— Ти ніколи її не куштувала? Типу булочки з корицею, тільки більша.

— То ти принесла йому її?

— Я пішла й купила аж шість штук і давала кожного дня по одній, до закінчення зимових канікул. Це була можливість зробити для нього щось, коли зробити, насправді, нічого не можна було… Потім уранці я поїхала, і, коли мама везла мене до коледжу, мені раптом стало страшно. Я не хотіла бачити Вівіан. І Брук. Ба й Ісаака. Коледж здавався безглуздим, типу закінчення школи, де я збиралася вчитися, щоб бути тією дочкою, якою мене хотіла бачити мати. Або тією дівчиною, котрою мене волів бачити Ісаак. Але взагалі не тією, якою я хотіла бути. Щойно мама поїхала, я викликала таксі й рушила до Віньярда.

— Чому туди?

— Втеча. Коли я була малою, ми там відпочивали. Невдовзі за кілька днів сів мій мобільник, і я не заряджала його. Я не хотіла відповідати ні на чиї дзвінки. Знаю, що це звучить егоїстично, але мені довелося вчинити щось радикальне. Через хворого батька я ні з ким не розмовляла про свої проблеми. Єдиний спосіб, у котрий я могла зрозуміти себе, полягав у тому, щоб випробувати те, яким є життя на відстані. Без усіх тих людей, які чогось хочуть від мене, розчаровуються в мені. І тоді я просто лишилася. Я протягом місяця жила в готелі, аж доки не усвідомила, що не повернуся. Я написала батькам імейл, що зі мною все гаразд і що я винаймаю будинок.

— Як вони відреагували?

— Тисяча мільярдів імейлів та повідомлень: «Будь ласка, приїдь додому, лише на кілька днів. Ми сплатимо за літак», «Твій тато хоче знати, чому ти не перетелефонуєш йому». І таке інше. Батьків діаліз завадив їм приїхати до Віньярда, але вони буквально переслідували мене, — Іммі зітхнула. — Я заблокувала їхні повідомлення. Я перестала думати про них. Це здавалося магією — просто вимкнути думки. Якимсь чином можливість не думати про них урятувала мене. Можливо, я жахлива людина, Джул, але то було так приємно — більше не відчувати провини.

— Я не думаю, що ти жахлива людина, — сказала Джул. — Ти хотіла змінити своє життя. Тобі слід було зробити щось екстремальне, аби стати тією, ким ти є.

— Точно, — Іммі мокрою рукою торкнулася коліна Джул. — А як щодо тебе? — Це була типова манера Імоджен: довго розповідати історію, доки ретельно не розбереться в проблемі, а потім, утомившись, ставити питання.

— Я не повернуся, — відповіла Джул. — Ніколи.

— Удома так погано? — запитала Іммі, шукаючи обличчя Джул.

Джул на мить осяяла думка, що хтось зможе полюбити її і що вона зможе себе полюбити та заслуговує на це все. Іммі зможе зрозуміти що завгодно, хай що вона скаже зараз. Що завгодно.

— Ми однакові, — наважилася Джул. — Я не хочу бути тією людиною, якою я ставала. Хочу бути тією, котрою є зараз тут, із тобою, — це була настільки щира заява, наскільки вона була здатна.

Іммі нахилилась і поцілувала Джул у щоку.

— По усьому світу є лайнові сім’ї.

Слова вилетіли з вуст Джул.

— Ми зараз сім’ї одна одної. Я твоя, і ти можеш бути моєю.

Вона чекала. Дивилася на Іммі.

Імоджен мала сказати, що вони як сестри.

Імоджен мусила сказати, що вони будуть друзями на все життя і що так, вони — сім’я.

Вони щойно так відверто поговорили, й Імоджен мала пообіцяти, що вона ніколи не залишить Джул, як щойно покинула Форреста, як покинула матір і батька.

Натомість Іммі лагідно всміхнулася. Потім вона вилізла з гарячої ванни і пішла до басейну в своєму крицевому купальнику. Вона усміхнулася до хлопців, які дуріли на мілині. Американські підлітки.

— Агов, хлопці! Хтось із вас хоче принести мені пачку картопляних чипсів або кренделів з бару? — спитала Іммі. — У мене мокрі ноги. Не хочу наслідити.

Хлопці були мокріші за неї, але один із них вискочив з басейну й витерся. Він був худий і прищавий, але мав гарні зуби, і такий довгий, рівний торс, саме такий подобався Іммі.

— До ваших послуг, — сказав він, жалюгідно вклоняючись.

— Ти справжній принц серед чоловіків.

— Бачили? — хлопець погукав до своїх друзів у басейні. — Я принц.

Чому Іммі кортить усіх причарувати? То були лише кілька хлопців, і вони мало чого могли запропонувати. Але Іммі так вчиняла, навіть коли ситуація ставала напруженою. Вона оберталась і осяювала своїм світлом нових людей, а ті відчували себе щасливими, що вона їх помітила. Вона вчинила так, коли проміняла своїх друзів у Ґрінбраярі на нових друзів, які поїхали до школи Дальтона. Вона зробила те саме, покинувши свого хворого батька і друзів із Дальтона та поїхавши до Вассара, і коли залишила Вассар, аби жити на Мартас-Віньярді. Вона покинула Форреста і Мартас-Віньярд заради Джул, але, здається, Джул не була достатньо новою. Іммі потребувала свіжого захоплення.

Хлопчик приніс кілька пачок картопляних чипсів. Імоджен сиділа на шезлонгу, їла і ставила йому запитання.

Звідки вони? «Штат Мейн».

Скільки їм років? «Достатньо дорослі! Ха-ха».

Ні, справді, скільки? «Шістнадцять».

Сміх Імоджен луною розлягся за межі басейну. «Діти!»

Джул підвелась і взулася. Щось у тих хлопцях було таке, від чого по тілу побігли мурахи. Вона ненавиділа те, як вони змагалися, щоб розважити Імоджен, бризкались і демонстрували свої м’язи в басейні. Джул не хотіла розмовляти з улесливими школярами. Нехай Імоджен підживлює своє его, якщо цього їй треба.

Наступного ранку Джул захотіла взяти напрокат човен і попливти на Кулебріту. Це був крихітний острів зі звичайними чорними вулканічними скелями, заповідник дикої природи з пляжами. Іммі розповідала про нього в перший день. Можна дістатися туди морським таксі, але тоді доведеться чекати, поки вас підвезуть. Тому краще керувати авто самостійно, бо тоді можете їхати, коли захочете. Консьєрж дав Джул номер телефону хлопця, у якого був човен.

Іммі не бачила нагальної потреби пливти самостійно, якщо хтось може їх відвезти. Вона взагалі не бачила жодної необхідності їхати на Кулебріту. Вона вже її бачила. А просто тут була чиста, прозора вода. І ресторан. А ще два басейни з підігрівом. Люди, з якими можна розмовляти.

Але Джул не могла витримати ще один день коло басейну з тими школярами, дурними маленькими позерами. Вона хотіла попливти на Кулебріту, побачити славнозвісні чорні скелі й піднятися на маяк.

Хлопець із човном сказав, що зустріне їх на пірсі, який простягався з дальнього кінця пляжу. Усе було дуже неформально. Коли Джул і Іммі підійшли, до пірса на двох маленьких човнах підпливи двійко молодих пуерториканців. Іммі заплатила готівкою. Один із хлопців показав Джул, як працює двигун і як пристосовані весла на краю човна, просто на випадок, якщо вони знадобляться. Їм залишили номер, щоб зателефонувати, коли вони будуть готові здати човен.

Іммі здавалася похмурою. Вона сказала, що рятувальні жилети порепані, а човен не завадило б пофарбувати. Але у будь-якому разі до човна вона сіла.

Перепливти затоку забрало півгодини. Сонце припікало. Вода була дивовижно блакитною.

На Кулебріті Джул та Імоджен зістрибнули у воду та витягли човен на берег. Джул обрала стежку, і вони рушили. Іммі йшла мовчки.

— Куди тепер? — запитала Джул, коли вони опинилися на розвилці.

— Куди захочеш.

Вони пішли ліворуч. Пагорб був крутий. За п’ятнадцять хвилин ходьби нога Іммі зіскочила зі скелі. Вона сперлася ступнею об дерево, щоб перевірити ногу.

— Усе гаразд? — спитала Джул.

З ноги Іммі ледве точилася кров.

— Так, нормально.

— Якби ж був пластир, — сказала Джул. — Треба було взяти із собою.

— Але ти не взяла, тож усе гаразд.

— Вибач.

— Це не твоя провина, — мовила Іммі.

— Я маю на увазі, мені прикро, що це сталося з тобою.

— Облиш, — відповіла Імоджен і рушила далі пагорбом. Досягнувши вершини, вони опинилися на чорних скелях.

Скелі відрізнялися від того, якими їх собі уявляла Джул. Іще прекрасніші. Майже лячні. Темні й слизькі. Вода вливалася в них і омивала, створюючи басейни, що видавалися нагрітими сонцем. Деякі скелі були вкриті м’якими зеленими водоростями.

Навколо — ані душі.

Іммі роздяглася до купальника і плавно ковзнула в найбільший басейн, не зронивши ні слова. Вона була засмаглою і вдягненою в чорне бікіні з поворозкою навколо шиї.

Джул раптом відчула себе огрядною та мужикуватою. М’язи, над якими вона так завзято працювала, здавалися незграбними, а блідо-блакитний купальник, у якому вона провела усе літо, жалюгідним.

— Вода тепла? — запитала вона про мілкий басейн.

— Дуже тепла, — відповіла Іммі. Вона нахилилася, плескаючи водою на руки і на потилицю. Джул дратував кепський настрій Іммі. Врешті-решт, не через неї Імоджен роздряпала ногу. Єдиною провиною Джул було те, що вона сказала, що хоче взяти напрокат човен і побачити Кулебріту.

Іммі була розбещеною дитиною, яка закопилює губи, коли щось виходить не так, як вона хоче. Це було одним з її обмежень. Ніхто ніколи не казав «ні» Імоджен Соколофф.

— Може, підемо до маяка? — запитала Джул. Він був найвищою точкою на острові.

— Можемо.

Джул хотіла, щоб Іммі виявляла ентузіазм. Одначе та цього не робила.

— Із твоєю ногою усе гаразд?

— Імовірно.