Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 29)

Іммі засміялася.

— Ти миєш єдину тарілку, з якої їв сам.

Форрест кліпнув і повернувся до попередньої теми.

— Ти йому ще не зателефонувала?

— Ні. Він хоче більшу зарплатню, але я йому цього не подарую, — спокійно відповіла Іммі, кинувши погляд на Джул і зустрівшись із нею очима. — Він славний, але чимало разів запізнювався. Я ненавиджу прокидатися з брудною кухнею.

— Ти його звільниш? — запитав Форрест.

— Ні.

— Після розмови про підвищення він сказав, чи працюватиме тут далі?

— Гадаю, так. Я не впевнена, — Іммі підвелася, щоб помити свій кухоль і миску.

— Чому ти не впевнена?

— Я так думала. Але, здається, він — ні, — гукнула Іммі з кухні.

— Потелефоную йому, — запропонував Форрест.

— Ні, не треба, — вона повернулася до їдальні.

— Чому ні? — Форрест узяв мобільний Іммі. — Нам потрібен прибиральник, а він вже знає, що треба робити. Можливо, це було непорозуміння.

— Я сказала: не телефонуй йому, — різко мовила Іммі. — Це мій мобільник ти тримаєш, і тут не твій будинок.

Форрест поклав телефон. Він знову кліпнув.

— Я намагаюся допомогти, — заперечив він.

— Ні.

— Так, намагаюся.

— Ти все звалив на мене, — сказала Іммі. — Я дбаю про кухню, про їжу, про прибиральника, про покупки і про Wi-Fi. Зараз тебе бісить, коли я справляюсь із чимось не так, як тобі кортить?

— Імоджен!

— Я тобі не бісова домогосподарка, Форресте, — додала вона. — Це повна протилежність до того, ким я є.

Форрест пішов по свій ноутбук.

— Яке в нього прізвище? — запитав він. — Гадаю, треба пошукати його і глянути, чи, може, хтось скаржився на нього, що він за тип. Він має бути на Yelp[44] абощо.

— Картрайт, — відповіла Іммі, очевидно, бажаючи припинити сварку. — Але ти його не знайдеш. Він хлопець із Віньярда, який працює робітником. Такого веб-сайту немає.

— Ну, я можу дізнатись… О, Господи.

— Що таке?

— Скотт Картрайт із Оук Блаффс[45]?

— Так.

— Він мертвий.

Іммі схопилася з місця. Брук злізла з кухонного столика, а Джул повернулася з зали, де робила розтяжку. Усі зібралися навколо ноутбука.

Це була стаття на сайті «Мартаc-Віньярд Таймз», у якій повідомлялося про те, що Скотт Картрайт укоротив собі віку. Він повісився, прикріпивши мотузку до бруса сусідського сараю, а потім зіскочив із двадцятифутової драбини.

— Це я винна, — промовила Імоджен.

— Ні, не винна, — заперечив Форрест, і далі дивлячись у екран. — Він хотів більше грошей, але постійно запізнювався. Ти не підвищила йому зарплатню. Це не має нічого спільного з його самогубством.

— У нього, мабуть, була депресія, — припустила Брук.

— Написано, що він не лишив записку, — відповів Форрест. — Але вони впевнені, що це самогубство.

— Мені так не здається, — одказала Іммі.

— Припини, — попросив Форрест. — Ніхто не змушував його видиратися двадцятифутовою драбиною на сарай і вішатися.

— Так, — погодилась Іммі. — Гадаю, там було кілька людей.

— Ти занадто гостро реагуєш, — сказав Форрест. — Скотт був приємним хлопцем, і сумно, що він помер, але його ніхто не вбивав. Поміркуй розсудливо.

— Не кажи мені, що треба міркувати розсудливо, — промовила Іммі суворим тоном.

— Ніхто не збирається вбивати прибиральника і видавати це за самогубство, — Форрест підвівся й зібрав своє довге волосся в «кінський хвіст» гумкою, яка була на зап’ястку.

— Не розмовляй зі мною так, наче я дитина.

— Імоджен, ти засмутилася через Скотта, і це зрозуміло, але…

— Це не через Скотта! — закричала Іммі. — Це через те, що ти радиш мені міркувати розсудливо. Ти вважаєш себе найкращим, бо маєш диплом. І тому що ти чоловік. І тому що…

— Іммі…

— Дозволь мені закінчити, — грубо урвала Імоджен. — Ти живеш у моєму будинку. Їси мою їжу та їздиш за кермом моєї автівки, а твій безлад прибирав той бідний хлопець, якому я платила. Якась частина тебе ненавидить мене за це, Форресте. Ти ненавидиш мене, тому що я можу дозволити собі таке життя, і я ухвалюю власні рішення, тому ти ставишся до мене зверхньо і відкидаєш мої ідеї.

— Може, продовжити цю розмову наодинці, будь ласка? — запитав Форрест.

— Просто йди. Дай мені трохи побути самій, — утомлено відповіла Іммі.

Форрест щось пробуркотів і пішов нагору. Брук рушила за ним.

Щойно вони вийшли, Іммі залилася слізьми. Вона підступила до Джул і обняла її, огорнувши запахом кави й жасмину. Вони довго так простояли.

За двадцять хвилин Іммі та Форрест узяли машину і поїхали, сказавши, що їм треба поговорити. Брук була у своїй кімнаті.

Джул потренувалась, а потім проводила ранок на самоті. На ланч вона з’їла два тости з шоколадно-горіховою пастою й випила білковий порошок, змішаний з апельсиновим соком. Вона вже мила посуд, коли Брук причалапала вниз і приперла до вітальні свою величезну сумку з речами.

— Я вшиваюся, — сказала Брук.

— Зараз?

— Мені драма не потрібна. Я їду додому, у Ла-Хоя. Мої батьки почнуть: «Брук, тобі треба мати стажування! Суспільна робота! Повернися до навчання!» Це мене надзвичайно дратуватиме, але знаєш, я типу скучила за домівкою, — Брук різко повернулась і пішла на кухню. Вона рвучко відчинила двері буфета, взяла дві коробки печива і пачку кукурудзяних чипсів, і поклала їх у свій наплічник.

— Їдло на поромі гидотне, — сказала вона. — Бувай.

Увечері повернулася Імоджен і побачила Джул на веранді.

— Де Форрест? — запитала Джул.

— Він повернувся до навчання, — Іммі сіла і скинула сандалі. — Наступних вихідних відбудеться церемонія прощання зі Скоттом.

— Брук поїхала.

— Знаю. Вона надіслала мені повідомлення.

— Вона забрала з собою все печиво.

— Це ж Брук.

— Вона сказала, що тобі буде байдуже.