Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 11)

— Троє хлопців — це багато, Джул!

Джул знизала плечима.

— Я не могла визначитися.

— Коли я вперше вступила до коледжу, — сказала Іммі, — Вівіан Абромовіц запросила мене до студентів кольорової спільноти. Я розповідала тобі про Вівіан, так? У будь-якому разі її мама — американка китайського походження, батько — корейський єврей. Вона збиралася йти на цю вечірку, тому що на ній буде якийсь хлопець, у котрого вона закохалася. Я трохи нервувала через те, що буду єдиною білою людиною, але все вийшло добре. Незручна частина полягала в тому, що всі виявились амбітними і розмовляли лише про політику. Типу обговорювали мітинги протесту, списки читання філософської літератури і серії фільмів епохи Гарлемського ренесансу[15]. На вечірці! Я була типу: «А коли ми танцюватимемо?» Відповідь — ніколи. Чи траплялися такі вечірки в Стенфорді? Без пива і з інтелектуалами?

— У Стенфорді існує Грецька система.

— Що ж, тоді, можливо, ні. У будь-якому разі один високий чорношкірий хлопець із дредами, дійсно симпатичний, казав щось типу: «Ти вступила до Ґрінбраяр і не читала Джеймса Болдуїна[16]? Як щодо Тоні Моррісон[17]? Тобі слід прочитати Та-Неайзі Коутса[18]». А я така: «Привіт! Я щойно вступила до коледжу. Я ще нікого не читала!» Вівіан була поруч зі мною, і вона сказала: «Мені написала Брук, що є інша вечірка, з ді-джеєм і командою регбі. Заскочимо до них?» Я хотіла на вечірку, де танцювали. Отже, ми пішли, — Іммі занурилася з головою під воду і швидко виринула.

— Що сталось із зарозумілим хлопцем?

Іммі засміялася.

— Ісаак Тапперман. Через нього я розповідаю цю історію. Я зустрічалася з ним майже два місяці. Ось чому я пам’ятаю імена його улюблених письменників.

— Він був твоїм хлопцем?

— Так. Він писав мені вірші й лишав їх на моєму велосипеді. Він приходив пізно вночі, десь о другій годині, і казав, що сумує за мною. Але напруга була також. Він виріс у Бронксі й ходив до «Стей», і він…

— Що таке «Стей»?

— Приватна школа для розумних дітей у Нью-Йорку. Він мав купу ідей щодо того, ким я маю бути, що мені треба вивчати, чим перейматися. Він хотів бути чудовим старшим хлопцем, який просвітить мене. І я була задоволена, і типу в захваті, але потім іноді дуже нудьгувала.

— Отже, він був як Форрест.

— Що? Ні. Я почувалася такою щасливою, коли зустріла Форреста, тому що він був протилежністю до Ісаака, — Іммі сказала це рішуче, ніби то була цілковита правда. — Я подобалась Ісаакові через те, що була неосвіченою, а це означало, що він міг би навчити мене, слушно? Це змусило його відчути себе чоловіком. І він знав безліч речей, які я ніколи не вивчала, не відчувала абощо. Але потім — і в цьому іронія — він став абсолютно роздратованим через моє невігластво. І, зрештою, після того як він порвав зі мною, а я, засмучена і розумна, приїхала до Віньярда, одного дня мені спало на думку: «Чорт забирай, містере Ісааку. Я не настільки неосвічена. Я просто обізнана у тих речах, які ти відкидаєш як несуттєві й непотрібні». Чи є у цьому сенс? Маю на увазі, я не розуміла Ісаакової теми. І я знаю, що вона важлива, але протягом усього часу, проведеного з ним, я відчувала себе такою дурною й порожньою. Те, що я не могла повністю зрозуміти його життєвий досвід, укупі з тим, що він вчився на рік більше за мене і справді крутився в усіх своїх академічних колах, літературному журналі тощо, означало, що увесь цей час він ставав великою людиною, а я дивилася на нього широко розплющеними очима. І це йому сподобалося в мені. І через це він зневажав мене.

— Потім одного тижня я подумала, що вагітна, — провадила Іммі. — Джул, уяви собі: я названа дитина, і ось я вагітна дитиною, яку, можливо, віддам на усиновлення. Або зроблю аборт. Батьком дитини є хлопець, якого мої батьки, побачивши раз, списали як гульвісу — через його колір шкіри та зачіску, — і я гадки не маю, що вдіяти. Тому протягом тижня я не відвідую заняття, а читаю розповіді про аборти, які люди публікують в Інтернеті. Потім у мене нарешті почалася менструація, і я пишу смс Ісааку. Він кидає все, приходить до мене у гуртожиток — і рве зі мною.

Іммі закрила обличчя руками.

— Я ніколи не була такою наляканою, як того тижня, — вела вона далі, — коли гадала, що всередині мене є дитина.

Тієї ночі, коли Форрест повернувся з феєрверків, Імоджен уже спала. Джул досі не спала і дивилась телевізор на дивані у вітальні. Вона попрямувала за ним, коли він порився в холодильнику і знайшов собі пиво й свинячу відбивну на грилі, що лишилася з вечірки.

— Ти вмієш готувати? — запитала вона його.

— Я можу зварити локшину. І нагріти томатний соус.

— Імоджен справді молодчинка.

— Ага. Добре нам, так?

— Вона завзято працює на кухні. Вона навчилася готувати, переглядаючи відео і читаючи куховарські книги з бібліотеки.

— Хіба? — м’яко запитав Форрест. — Агов, а крамбл[19] лишився? Мені життєво необхідний крамбл просто зараз.

— Я його з’їла, — відказала Джул.

— Щаслива дівчинка, — промимрив він. — Ну тоді добре. Я збираюся попрацювати над своєю книгою. Уночі мій мозок працює найкраще.

Однієї ночі, після того тижня, коли Форрест залишався в Джул у Лондоні, він купив два квитки на виставу «Зимова казка»[20] Королівської шекспірівської компанії. Це треба було зробити. Вони мусили вийти з квартири.

Вони сіли на Ювілейну лінію метро, потім на Центральну до зупинки Святого Павла і попрямували до театру. Дощило. Оскільки ще протягом години вистава не розпочнеться, вони знайшли паб і замовили рибу с картоплею фрі. У залі було темно, а на стінах висіли дзеркала. Вони перекусили.

Форрест багато розповідав про книжки. Джул запитала його про Камю, якого він читав, про L’Étranger[21]. Вона змусила його пояснити сюжет, у якому йшлося про хлопця з мертвою матір’ю, котрий убиває іншого хлопця, а потім потрапляє за це до в’язниці.

— І це містерія?

— Зовсім ні, — відповів Форрест. — Містерії увічнюють статус-кво. Усе завжди завершується наприкінці. Порядок відновлено. Але насправді порядку не існує, чи не так? Це штучна конструкція. Весь жанр містичного роману підкріплює гегемонію західних уявлень про причиновий зв’язок. У L’Étranger ви знаєте усе, що відбувається, з самого початку. Нічого не треба з’ясовувати, тому що людське існування в кінцевому підсумку безглузде.

— О, коли ти вимовляєш французькі слова, це так сексуально, — сказала йому Джул, потягнувшись до його тарілки і взявши картоплю. — Жартую.

Коли принесли рахунок, Форрест дістав свою кредитну карту.

— Я пригощаю, завдяки Ґейбу Мартіну.

— То твій батько?

— Так. Він сплачує рахунки цієї дитиночки, — Форрест постукав карткою, — доки мені не виповниться двадцять п’ять. Тому я маю змогу працювати над своїм романом.

— Щасливчик. — Джул узяла картку. Вона запам’ятала номер, перевернула кредитку і запам’ятала код на задньому боці картки. — Ти навіть не подивишся на рахунок?

Форрест розсміявся, забрав у Джул картку і штовхнув її через стійку.

— Ні. Рахунок іде до Коннектикуту. Але я намагаюся усвідомлювати свої привілеї і не сприймаю це як належне.

Поки вони під дрібним дощем ішли решту шляху до Барбікан-центру[22], Форрест тримав над ними парасольку. Він купив програмку — такі ви можете придбати в лондонських театрах — із купою світлин та історією створення. Вони сіли у темній залі.

Під час перерви Джул притулилася до стіни у вестибюлі й спостерігала за натовпом. Форрест пішов до туалету. Джул слухала акценти театралів: лондонський, йоркширський, ліверпульський. Бостонський, звичний американський, каліфорнійський. Південноафриканський. Знову лондонський.

Дідько.

Паоло Вальярта-Беллстон був тут.

Просто зараз. На протилежному боці вестибюля, навпроти Джул.

Він здавався дуже яскравим посеред сірого натовпу. Він був у червоній футболці під спортивною курткою і в синьо-жовтих черевиках із шипами. Нижні краї його джинсів були обтріпані. Його мати філіппінка, а тато являв собою пекельну суміш усіх білих американців. Це зі слів Паоло. Він мав чорне волосся — коротко підстрижене, відколи вона бачила його востаннє, — та охайні брови. Круглі щоки, карі очі і м’які червоні губи, майже надуті. Рівні зуби. Паоло був з тих хлопців, які подорожують по всьому світу з наплічником, розмовляють із незнайомцями на каруселях і в музеях воскових фігур. Він був невибагливим співрозмовником. Йому подобалися люди, і він завжди був про них найкращої думки. Просто зараз він жував «Swedish Fish»[23] з маленького жовтого пакунка.

Джул відвернулася. Їй не подобалося те, що вона почувалася надто щасливою. Їй не подобалося те, яким гарним він був.

Ні. Вона не хотіла бачити Паоло Вальярта-Беллстона.

Вона не могла його бачити. Ні зараз, ні будь-коли.

Вона швидко вийшла з вестибюля і попрямувала назад до зали. Подвійні двері зачинилися за нею. Глядачів було не так багато: лише капельдинери й кілька літніх людей, які не хотіли залишати свої місця.

Їй треба якомога швидше вийти, не побачивши Паоло. Вона схопила пальто. Вона не стала чекати на Форреста.

Десь мав би бути боковий вихід?

Із піджаком на руці Джул бігла проходом — аж ось він. Стоїть просто перед нею. Вона зупинилася. Тепер від нього не втекти.

Паоло помахав пакетиком із карамеллю. «Імоджен!» — він пробіг решту проходу і поцілував її в щоку. Джул відчула запах цукру в його подиху.