Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 10)
Кількома поверхами нижче, у передпокої готелю «Ріо», Джул побачила покоївку, яка штовхала візок. Сорок доларів на чай — і в неї з’явилася кімната, в якій можна поспати до пів на четверту. Час реєстрації розпочинався о четвертій годині дня.
Ще одна ніч здобування гаманців, іще одна нагода відіспатись — і Джул вже могла купити непримітну стару автівку в зачуханого типа на стоянці. Вона сплатила готівкою. Джул забрала свій багаж із автовокзалу і заховала додаткові посвідчення вглиб у підкладку гетчбеку.
Вона проїхала через кордон до Мексики з паспортом Аделаїди Бель Перрі.
16
Остання недiля лютого 2017 року
Лондон
За три місяці до прибуття Джул у Мексику, на її дивані Форрест Сміт-Мартін трощив маленькі морквинки своїми білосніжними рівними зубами. Він уже п’ять діб ночував у її лондонський квартирі.
Форрест — це колишній хлопець Іммі. Він завжди поводив себе так, ніби не вірив жодному слову Джул. Якщо вона сказала, що їй подобається лохина, то він піднімав брови, ніби мав великі сумніви щодо цього. Якщо вона казала, що Іммі вилетіла до Парижа, він розпитував її про те, де саме зупинилась Іммі. Через нього Джул почувалася незатишно.
Блідий і худий Форрест належав до категорії сухорлявих чоловіків, яким незручно поруч із жінками, мускулистішими за них. Його суглоби здавалися кволими, а тканий браслет на лівиці виглядав брудним. Він вивчав світову літературу в Єльському університеті. Йому подобалося, щоб люди знали про те, що він там вчиться, тому й часто згадував про цей університет у розмовах. Він носив маленькі окуляри, відпускав бороду, що ніколи не проростала, а довге волосся збирав у чоловічий пучок на маківці. Йому було двадцять два роки, і він працював над своїм романом.
Просто зараз він читав книжку, перекладену з французької мови. Альбер Камю. Він вимовляв як Каму. Він не просто сидів на дивані, а лежав, спершись на лікоть, у футболці й шортах-боксерах.
Форрест був у квартирі через смерть Іммі. Він сказав, що хоче спати на розкладному дивані в кімнаті, щоб бути поруч із речами Імоджен. Не раз Джул бачила, як він витягає одяг Іммі з шафи і нюхає його. Кілька разів він вивішував речі з віконних рам. Він знайшов старі книжки Імоджен — ранні видання «Ярмарку марнославства» та інші романи вікторіанської епохи — і звалив їх у купу біля свого ліжка, нібито йому треба було їх побачити, перш ніж заснути. Потім він підняв сидіння унітазу.
Форрест і Джул розбиралися зі смертю Іммі з цього кінця Лондона. Ґіл і Патті застрягли в Нью-Йорку через недугу Ґіла. Подружжю Соколофф удалося прибрати інформацію про самогубство з усіх газет. Вони сказали, що не хочуть публічності, та, за словами поліції, у цьому не було жодного порушення. Попри те що тіло Імоджен не знайдено, ніхто не сумнівався, що сталося. Іммі залишила записку в хлібниці.
Усі вирішили, що вона була пригнічена. Люди весь час стрибають у Темзу, так сказали у поліції. Якщо хтось збільшив свою вагу перед стрибком — а саме це збиралася зробити Імоджен, судячи з записки, — то невідомо, скільки часу мине, доки тіло знайдуть.
Тепер Джул сиділа поруч із Форрестом і перемикала телевізійні канали. Нічні програми BBC. Цілісінький день вони разом снували кухнею Іммі, пакуючи речі на прохання Патті. Це був довгий і емоційний процес.
— Ця дівчина схожа на Іммі, — сказав Форрест, тицяючи в акторку на екрані.
Джул похитала головою.
— Мені так не здається.
— Так, схожа, — наполягав Форрест. — Як на мене, так.
— Навіть і близько не схожа, — заперечила Джул. — У неї просто коротка зачіска. Люди гадають, що я теж схожа на Іммі здалеку.
Він пильно подивився на неї.
— Ти не схожа на Іммі, Джул, — відказав він. — Імоджен була в мільйон разів гарнішою, аніж ти колись станеш.
Джул уп’ялась у нього очима.
— Не знала, що від сьогодні ми стали ворогами. Я типу втомилася. Ми можемо просто проїхати це чи ти справді хочеш посперечатися?
Форрест нахилився до неї, відклавши Камю.
— Імоджен позичала тобі гроші? — запитав він.
— Ні, не позичала, — чесно відповіла Джул.
— Ти хотіла переспати з нею?
— Ні.
— Ти спала з нею?
— Ні.
— У неї з’явився новий хлопець?
— Ні.
— Є щось, чого ти мені не розповідаєш.
— Існує шістсот речей, про які я тобі не кажу, — промовила Джул. — Тому що я приватна особа. І щойно померла моя подруга. Мені сумно, і я намагаюсь упоратися з цим. З тобою все гаразд?
— Ні, — сказав Форрест, — мені треба зрозуміти, що трапилося.
— Дивись. Правило, за яким ти залишаєшся в цій квартирі, — ти не ставиш Джул мільйон запитань щодо особистого життя Іммі. Або особистого життя Джул. Тоді ми можемо домовитися. Добре?
Форрест насупився.
— Правило цієї квартири? Про що ти торочиш, що за правило?
— Кожне місце має правила. Коли приходиш у нове місце, ти дізнаєшся про них. Наприклад, якщо ти гість, то вивчаєш правила поведінки та пристосовуєшся. Так?
— Можливо, це ти так чиниш.
— Це те, що роблять усі. Ти працюєш над тим, наскільки голосно розмовляєш, як сидиш, що можна сказати, а що буде грубістю. Це називається «бути людиною в суспільстві».
— Ні, — Форрест неквапливо схрестив ноги, — я не така фальшивка. Я просто роблю те, що мені подобається. І знаєш що? Досі це не становило проблеми.
— Тому що ти — це ти.
— Що це означає?
— Ти хлопець. У тебе багато грошей, ти білий, у тебе справді гарні зуби, ти закінчуєш Єльський університет, список триває.
— І що?
— Інші люди пристосовуються до тебе, козел. Ти гадаєш, що немає жодної адаптації, але ти до біса сліпий, Форресте. Вона навколо тебе постійно.
— Ось у чому справа, — сказав він. — Добре, визнаю.
— Дякую.
— Але якщо кожного разу думаєш про всю цю маячню, стикаючись із новою ситуацією, то з тобою щось серйозно не так, Джул.
— Моя подруга мертва, — відрубала вона. — Ось що зі мною не так.
Іммі не розповідала своїх таємниць Форресту. Вона ділилася ними із Джул.
Джул зрозуміла це на ранній стадії, ще до того, коли Іммі назвала їй своє ім’я, дане під час народження, і до того, як у будинку на Віньярді з’явилася Брук Леннон.
Це було четверте липня, невдовзі після того, як Джул уперше переїхала. Іммі знайшла рецепт тіста на піцу, яку треба готувати на відкритому грилі. Вона возилась із дріжджами на кухні. Вона запросила друзів, які приїхали на відпочинок і яких вона зустріла кілька днів тому на фермерському ринку. Вони прийшли та пригостилися. Все було добре, але вони захотіли рано піти. «Їдьмо до міста, подивимося на феєрверки, — запропонували вони. — Ми не можемо їх проґавити. Поквапмося».
Джул знала, що Імоджен ненавидить скупчення людей на велелюдних заходах. За головами людей їй нічого не видно. І завжди забагато шуму.
Форресту, схоже, було однаково. Він просто сів у машину разом із гостями, затримавшись лише для того, аби прихопити пачку печива з комори.
Джул стояла позаду. Вони з Іммі залишили посуд для прибиральника і перевдяглися в купальники. Джул наповнила джакузі, а Іммі принесла високі склянки газованої води з лимоном.
Деякий час вони сиділи мовчки. Вечір став прохолоднішим і вода парувала.
— Тобі тут подобається? — нарешті запитала Іммі. — У моєму будинку? Зі мною?
Джул подобалося, тож вона відповіла. Коли Іммі вичікувально подивилася на неї, Джул додала: «Кожного дня є час, аби побачити небо і спробувати те, що я їм. Є місце, де можна відтягнутися. Немає роботи, немає сподівань, немає дорослих».
— Ми самі дорослі, — сказала Іммі, захиляючи голову. — Принаймні я так вважаю. Ти, і я, і Форрест — ми довбані дорослі, і тому так добре. Ой! — вона випадково перехилила склянку — і напій вилився в гарячу ванну. Вона виловлювала три скибочки цитрини, що повільно тонули, доки не спіймала їх.
— Добре, що тобі тут подобається, — сказала Іммі, виловивши останню скибочку, — тому що життя з Форрестом було схоже на самотність. Я не можу це пояснити. Можливо, тому, що він пише роман, або тому, що він старший за мене. Але з тобою тут стало краще.
— Як ви зустрілися?
— У Лондоні я була на літній програмі з його кузеном, а потім одного дня якось я пила каву у «Black Dog» і впізнала його з
— У Стенфорді було кілька хлопців, — відповіла Джул. — Але вони досі у Каліфорнії.
— Кілька хлопців?
— Троє хлопців.