Эмили Локхарт – Щира шахрайка (страница 12)

— Я шалено радий бачити тебе.

— Привіт, — холодно відповіла вона. — Я гадала, ти у Таїланді.

— Плани змінилися, — сказав Паоло. — Ми усе скасували, — він відступив на крок, немов милуючись нею. — Ти, напевно, найгарніша дівчина в Лондоні. Овва!

— Дякую.

— Я серйозно. Жінка, а не дівчина. Вибач. За тобою скрізь ідуть слідом чоловіки, висолопивши язика? Як це ти стала вродливішою, відколи я востаннє бачив тебе? Це жахливо. Я забагато патякаю, тому що нервую.

Джул відчула, що шкірою розливається тепло.

— Ходімо зі мною, — сказав він. — Я куплю тобі чаю. Або кави. Все що, забажаєш. Я сумую за тобою.

— Я теж сумую за тобою, — вона не хотіла цього говорити. Слова самі зірвалися, і то булою правдою.

Паоло взяв Джул за руку, торкаючись лише її пальців. Він завжди був такий упевнений. Навіть якби вона відтрутила його, він одразу сказав би їй, що вона не це мала на увазі. Він був надзвичайно ніжним і досить упевненим у собі водночас. Він торкнувся її, наче їм обом пощастило торкатись одне одного, наче він знав, що вона не часто дозволяла іншим торкатися її. Торкаючись лише кінчиками пальців, він відвів Джул назад у вестибюль.

— Я не телефонував лише тому, що ти так мені звеліла, — вимовив Паоло, відпустивши її руку, коли вони стали в чергу за чаєм. — Мені постійно кортить зателефонувати тобі. Кожного дня. Я дивлюся на свій телефон, а потім не дзвоню, тому що не хочу стати обридливим. Я такий радий, що зіткнувся з тобою. Боже, ти гарнюня.

Джул подобалось, як футболка лежала на його ключиці і як зап’ястки рухались у тканині його куртки. Він прикушував нижню губу, коли хвилювався. М’які лінії його обличчя вигиналися на рівні його чорних вій. Зранку найпершим вона б хотіла бачити його. Їй здавалося, що геть усе буде добре, якщо вранці насамперед вона побачить саме Паоло Вальярта-Беллстона.

— Ти все ще не хочеш їхати додому до Нью-Йорка? — запитав він.

— Я не хочу повертатися додому ніколи, — відповіла Джул. Це було щирою правдою, як і чимало іншого, що Джул розповідала йому, як вона сама зауважила. В її очах заблищали сльози.

— Я теж не хочу повертатися додому, — сказав хлопець.

Батько Паоло був магнатом нерухомості, якого кілька місяців тому звинуватили в інсайдерській торгівлі. Це показували в усіх новинах.

— Моя мама залишила батька, дізнавшись, що він накоїв. Тепер вона живе зі своєю сестрою і їздить на роботу з Нью-Джерсі. Усе спотворене грошима, ці адвокати з розлучення, кримінальні юристи і посередники. Тьху.

— Мені шкода.

— Це просто огидно. Брат мого батька — неймовірний расист щодо розлучень. Ти не повіриш, що вилітає з його рота. Щиро кажучи, саме тому моя мама кипить ненавистю. Вона має на це право, але навіть розмовляти з нею по телефону — це пекло. Справді, я гадаю, немає навіть до чого повертатися.

— Що робитимеш?

— Ще трохи подорожуватиму. За кілька тижнів мій друг буде готовий вирушити, і тоді ми пройдемо Таїланд, Камбоджу і В’єтнам, як і планували раніше. Потім Гонконг, а звідти поїдемо до моєї бабусі на Філіппіни, — він знову взяв Джул за руку. Лагідно провів пальцем по її долоні. — Ти не носиш свої каблучки, — її нігті були пофарбовані блідо-рожевим лаком.

— Лиш одну, — Джул показала йому другу руку, на якій була нефритова змія, — усі інші належали моїй подружці. Я лише позичила їх.

— Я гадав, вони усі твої.

— Ні. Так. Ні. — Джул зітхнула.

— А це чия?

— Нещодавно моя подруга наклала на себе руки. Ми сперечались, і вона померла злою на мене, — Джул казала правду і брехала. Тут, поруч із Паоло, її думки плуталися. Вона знала, що не може більше з ним розмовляти. Вона відчувала, що історії, які вона розповідала собі та оточенню, кружляли навколо, накладались одна на одну і змінювали відтінки. Сьогодні вона не може сказати, які історії існували, що вона мала на увазі, а що ні.

Паоло стиснув її руку.

— Вибач.

Джул випалила:

— Скажи мені, як ти гадаєш, людина є настільки ж поганою, як і її найгірший вчинок?

— Що?

— Гадаєш, людина є настільки ж поганою, як і її найгірший вчинок?

— Ти про те, чи потрапить твоя подруга до пекла, тому що скоїла самогубство?

— Ні, — це взагалі не те, що Джул мала на увазі. — Я про те, чи визначають нас наші найгірші вчинки, коли ми живі? Або чи вважаєш ти, що люди кращі за найгірші речі, які вони колись учинили?

Паоло замислився.

— Добре, візьмімо Леонта з «Зимової казки». Він намагався отруїти свого друга, він кинув свою дружину до в’язниці й залишив свою дитину в глушині. Виходить, що він стовідсотково найгірший. Правильно?

— Правильно?

— Але наприкінці… Ти дивився п’єсу раніше, до сьогоднішнього вечора?

— Ні.

— Наприкінці він шкодує. Він справді дуже, дуже шкодує про все, і цього досить. Усі йому вибачають. Шекспір дозволяє Леонту спокутувати свої гріхи, хоча той і скоїв усі ті страшні речі.

Джул хотіла геть усе розповісти Паоло.

Вона хотіла розкрити йому своє минуле, в усій його потворності й красі, сміливості й складності. Вона спокутує гріхи.

Їй відібрало мову…

— О-о-ох, — мовив Паоло, розтягуючи слово. — Ми ж не про п’єсу говоримо, чи не так?

Джул похитала головою.

— Я не серджуся на тебе, Імоджен, — сказав Паоло. — Я від тебе божеволію, — він простягнув руку і торкнувся її щоки, а відтак провів пальцем по нижній губі. — Я впевнений, що твоя подруга вже не злиться на тебе, хай там що сталося, коли вона була жива. Ти класна, чудова людина. Повір мені.

Підійшла їхня черга.

— Дві чашки чаю, — звернулася Джул до пані за прилавком. Її очі сповнилися сліз, хоча вона не плакала. Їй довелося перестати реагувати емоційно.

— Це скидається на обідню розмову, — сказав Паоло. Він заплатив за чай. — Хочеш пообідати після вистави? Або, може, бубликів? Я знаю паб, у якому подають справжні нью-йоркські бублики.

Джул знала, що мусить відповісти «ні», але кивнула.

— Отже, бублики. А поки що поговорімо про позитивне, — запропонував Паоло. Вони поставили свої напої у паперянках біля стійки з молоком та кавовими ложечками. — Я візьму дві ложки цукру та величезну порцію вершків. А тобі із чим?

— З лимоном, — відповіла Джул. — Мені десь чотири скибочки лимона.

— Отже, позитивні теми, що відвертають, — розпочав Паоло, коли вони підійшли до столика. — Може, мені розповісти про себе?

— Не думаю, що комусь поталанить зупинити тебе.

Він засміявся.

— Коли мені було вісім, я зламав щиколотку, зістрибнувши з даху машини мого дядька. У мене був собака Твістер і хом’як Сент-Джордж. У дитинстві я мріяв бути детективом. Одного разу я з’їв забагато вишень і мені стало зле. І я ні з ким не зустрічався, відколи ти сказала мені не телефонувати тобі.

Джул мимоволі всміхнулася.

— Брехун.

— Жодної жінки. Я сьогодні тут з Арті Тетчером.

— Другом твого батька?

— Тим, у кого я зупинився. Він сказав, якщо я не побачу вистави Королівської шекспірівської компанії, то вважай, що не бачив Лондона. А ти?

Джул повернули до реальності.

Вона була тут із Форрестом.

Було б дурістю, неймовірною дурістю дозволити Паоло зіпсувати її плани.

Вона йшла з театру. А потім він торкнувся її щоки губами. Він торкнувся її пальців. Він помітив її руки і він сказав: «Боже, ти гарнюня». Він зізнався, що кожного дня хотів телефонувати їй.

Джул дуже сильно тужила за Паоло.