Эльфрида Елинек – Хіть (страница 20)

Директор підходить до тачки й наполовину витягає звідти свою дружину, наполовину вона сама витягає себе з вологих рук студента й ступає на землю тутешнього мальовничого краю. Ми бачимо, як парубок, шустрий фацет, якому відкрита широка дорога й не потрібна паперова фабрика, чемно допомагає доставити жінку, мов яку постилку, у її звичний свинячий закут. Ось вона і там. Він чує свою розповідь про те, як підібрав її, п’яну, на путівці. Вона, як і раніше, виглядає так, наче сама не своя, нічого не второпає, тремтить від холоду. Просто перед входом їй наказують зібратися на силі, щоб переступити через поріг. От і собача будка, що з’являється там, де відпочивають її кохані, котрих вона зробила такими своєю власною працею. Ледь укрившись від ока Божого, вони сунуть їй долоні між стегон. Так, вони не можуть дати спокій своїм статевим органам, їхні маленькі стовбури мусять постійно вивергати вогонь. Їм належить те, що вони (у своїх вічних побрехеньках) перетворили на якийсь невгамовний прутень, що його носить із собою хижак. Навіть дитина виявляє бажання побути вдвох і реве щосили (син кричить двічі, як особистість і як її заступник у малій, але точній копії!). Директор заряджає й перезаряджає грізну зброю, що висить нижче пояса. Дитину, крім мистецтва й спорту, цікавить ще й поп-музика по радіо, там її ганяють по колу. Власне, мені не шкода дитини, адже її мати повернулася до домашніх берегів і судків. Вона пристала до плеча чоловіка, немов шевська смола — до кожуха. Його інструмент уже обмацує зсередини стінку штанів і тягнеться до рідної дірки. Жінка зм’якла у своїй збруї, якої вона сьогодні не прала, бо для цього існує прислуга. Наймані руки нині дешевші від грибів, для жінок на фабриці більше немає місця, де вони могли б з’явитися на поверхні цього світу, не стаючи відразу причиною появи живої істоти. Жінок день у день постійно виробляють або викидають у глибоку ніч. Вони народжують дітвору. Нам уже спадало на думку, що у нічний час тільки заможні переступають поріг безтурботного царства насолод, і тоді їм, нарешті, доводиться потрудитися! Колись же і їм доводиться це робити, якщо вже вони одного разу з’явилися на світ й сидять у своєму «мерседесі»: лише їм дане право привласнювати.

Домашній халат (куплений у Відні, у царстві моди для багатих!) метляється на тілі смертельно стомленої жінки. Алкоголь у ній прохолов. До чого весь цей шум, що його зчиняє нині директор? Чому жінка, непристойно одягнена, вирушила до ігрової зали природи? Собакам не вільно бігати без прив’язі! Вона заходиться кашлем, коли чоловік давить їй на потилицю й на совість. Турбота про дружину перемагає, і він притискає її до грудей, обвиває руками: халат нам більше не потрібен. Аби тільки парубчак скоріше пішов геть, своєю присутністю він дає можливість порівняти два тіла — нинішнє тіло чоловіка й те, яким воно було первісно заплановане й подане у вигляді проекту в органи будівельного нагляду. Наберіться терпіння, у встановлений строк ми побавимося, назавжди скинувши нашу нездалу оболонку.

Директор паперової фабрики у своїй оригінальній версії показував краще, ніж ми сьогодні з нашою нелюдською жорстокістю можемо собі уявити. Ця жінка кохає і сама позбавлена кохання, і в цьому вона анітрохи не відрізняється від інших. Перст долі не можна випередити, і це так само вірно, як і те, що я зараз показую пальцем на вас. Жінка — це щось іще мізерніше, ніж узагалі нічого. Парубок сміється із вдячного директора, якому він повернув його песика. Він зухвало читає з обличчя чоловіка, що той вважає себе його суперником. Утім, студент охочіше володів би паперовою фабрикою, а не гриз граніт закону й права. Він не почувається рівним і близьким людям, які з блаженними поглядами шкутильгають на фабрику неприступними сходами, адже вони мусять побачити того, хто дає роботу їм, їхнім членам і їхньому коханню. Про що зараз думає студент? Про те, з ким він завтра гратиме в теніс.

Пан директор словами розпалює свою ватрочку. У його полум’ї розігріваються й закипають ті, хто носить еротичну білизну й розбурхує вогонь у крові своїх партнерів, у крові, що наповнює їхні мотори, і вони прагнуть працювати безупинно. Але гнів Божий звернено на бідних, які не люблять про це чути й бродять зі своїми дітьми стрімчастим берегом там, де хімікалії пожирають струмок. Найголовніше, що в усіх нас є робота й ми приносимо з неї додому чудові болячки.

Ґерті, немов важкі, зняті з петель двері, падає у підставлені руки чоловіка. Питання ось у чому: чи витримає ця конструкція, якщо схопиться буря і закрутить заметіль? Парубкові варто надпити від неї ще ковток, добре б просто завтра. Однак сьогодні її заслінки відчинятиме, поки не стемніє, інший чоловік, з місцевих. Директор доступною мовою сказав, що жінка повинна спочивати тільки на тому ложі, що ВІН їй приділив до скону. Саме він смикатиме її з найзручніших боків (ліворуч і праворуч), атож, ця істота перетворилася для нього на невигубну звичку, як склянка, в яку він заглядає. Вона завжди тут, під рукою, звідси й занепокоєння, коли вона раптом зникає і її не вдається знайти. Усе, на що тільки здатна фантазія, можна втілити в життя животрепетним членом, який набухає й незабаром знову падає, питання тільки в тому, чий це буде член. Жіночі очі світлішають від любові, наче хтось намагається достукатися в цю картинку природи: хтось торкається її стіни жезлом і дивиться, чи не вдарить, бува, зі скелі джерело. Робота в руках горить, але чи щасливі вони? Ні.

А дитина на весь голос кричить «ой-ой-ой!», адже їй ніяк не заснути, якщо мати ані гадки не має про те, як дитині обтрусити життя зі своїх ніг. Ненько, ненько — несеться з вікон, із них визирає маленька зла голівка, тілесний плід разом із хробаком у ньому. Дитині б краще заснути, щоб не довелося дивитися на те, що діється. Її тісто місили досить довго, щоб їй не валандатися по ночах. А вдосвіта мимо бредуть втомлені люди, на шиї в яких не виснуть красуні, люди ці бродять навколо, немов олені в лісі.

Дитина тут як уродилася. Завтра вранці її обмажуть від верху до низу варенням, як сьогодні матір обмажуть слизом її батька й святого духа. Скік-скік (через поріг) уривається до кімнати син, який засумував за своєю ненькою. Батько має дещо пояснити синові, тож затріскує двері перед носом у студента, щоб з’явитися в божественному вигляді й знайти мирний спокій. Аби можна було без усяких перешкод розсунути стегна дружини й подивитися, чи не заходив часом туди хто-небудь, чи не пасся хтось у цій священній корові. Мати вимірює простір, який відокремлює її від дитини, нічийну землю (в якій раз у раз наштовхуєшся на міну-тарілку: ось ми й удома, геть самі, але нас усіх треба ще гарненько вимити), ласкаво просимо. Директор збирається крутитися біля дружини, немов рік навколо літа. Не вистачало ще, щоб і день пробудився зі сну. Так, дитина має право, щоб усі її оточували. Любов, що крадеться, як злодій, хто не мріє про неї щогодини? Адже й у вас, напевно, є м'яка іграшка, ягничка, що кудись поділася! Хто кого тут втратив? Гора ця існує тільки з однієї-єдиної причини: долина мусить де-небудь закінчитись і десь мусить розпочатися підйом. Сніг геть блідий. Чоловік надає великої ваги своїй справі, пов’язаній з виробництвом паперу, щоб нам велося без проблем. І щоб ми знали, чому так відбувається. Я хочу зараз заявити без найменшої двозначності: я наче віск у руці паперовій. Хотіла б я зустріти людину, що зуміла б відтворити мене заново з того, що я говорю.

І що нам ще потрібно? Свою платню ми дістаємо в білому конверті власних невдач, тобто ми виразно хочемо кимось стати, і ми виразно хочемо стати чимось трішки більшим, аніж ми є насправді, щонайменше на папері. І хай нам не бракуватиме почуття, коли ми, з власної вини, сидимо у своєму помешканні, а в гостях у нас лише телефон.

У цієї людини немає серця, вона поглинає свою домівку, немов пожежа, хапаючи дружину за всі місця. Дитина — в крик. На вулиці самотня вихлопна труба привертає до себе увагу сонних людей, які нюшать повітря у пошуках запаху, наче звірі, але не наважуються що-небудь сказати. Навіть удень ці люди не можуть приєднатися до атлетичних ігор прекрасних м’язистих тіл. Вони носять на собі тягар, що тисне на їхні втіхи, отже, бідні люди (і їхні бідні руки) нам необхідні. Парубок від’їздить на своїй машині. Варто йому покинути грузле дно шпаківні, у якому він і жінка гніздились одне на одному, як вона знову починає битися у двері, що її ось уже багато років як прорубала в стіні сокирою свого бажання. Незрячим поглядом вона вп’ялася в безвихідь: де ж вони тепер знову здибаються? Такі вже сильні чоловіки, що вони, не звертаючи уваги ні на що, підпалюють свої будинки, де ще сплять їхні родини, що не доглядаються до цифр у чекових книжках. Натомість ми роздягаємося самі, щоб нашими геніталіями пошити людину в дурні. Так, чоловіки перекривають собою всі дороги. Але ж вам до лампочки, що відчуває тут ця людина й що вона прив’язує себе не до того, до кого треба!

Туга — це дрючок, що жінка сама для себе припасла. Їй необхідний бунт, адже її будинок улаштовано й умебльовано, вона шукає свою мету поза будинком, аби спати і бачити її, підсипати, немов суп з пакета, у скажено киплячу воду бажання й баламутити чуже серце. З’їзду католиків теж потрібен Папа, який живе ген-ген і до них коли-небудь приїде. Однак варто йому з’явитися в нашій батьківщині, як він зненацька стає одним із нас, звичайною людиною, ми ж знайомі! Для нього будь-хто приходить запізно й не доскакує цілі. Інакше стоїть справа з коханням. Чоловік може хоча б утриматися сам за себе. Жінка ж у справах душевних не знає спину. Ця схвильована стать носиться зі своїми бажаннями туди й сюди, не знаючи до ладу, що їй насправді хочеться купити.